Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Здається, я випив ще з Медведєвим, а після і зі зважливим Кананком і навіть з Петрушиним. Я вже не злився на санінструктора, тим паче, що й він не злився на мене і сам мені про те сказав. Здається, після ми навіть обнімалися з ним, і він усе вихвалявся, як його поважають офіцери; начальник санслужби завжди вітається з ним за руку. Вже п’яним позирком я згледів перед собою хистку постать майора-пропагандиста поруч з комбатом чи ще з кимось, кого я вже не впізнав. Спрокволу, але певно я відключався, притулившись до крила «студебекера». Деякий час чув ще великий гомін побіч, як скрізь пили, співали, сміялися. А декотрі і плакали п’яними гіркими сльозами. Аж поки зворушену луговину не зморив п’яний сон.
Як заснулося, не відзначив, але проснувся раптом на світанку. Намацав біля голови величезне пильне колесо «студебекера» і, якось учепившись за нього, сів.
По всій луговині врозбрід стояли наші «студебекери», ніхто їх не порівняв, — як учора поставили, так і зосталися. І між них, під станками гармат, на стоптаній траві, в кузовах і розчинених кабінах лежали, спали, хропли солдати — радянські вперемішку з американськими — хто де і хто як. Поряд витягся той учорашній негр, що хотів у мене виміняти орден; на його ноги влігся хтось із наших, під ним, утоптаний у землю, валявся чийсь карабін. Кобура в американця була порожня й розщебнута, — мабуть, уже подарував комусь свого кольта. Чи поміняв на той іржавий карабін. Я з натугою звівся на ноги. Боліла голова, незвична слабість відчувалася в тілі. Але нове поривання відразу охопило мене. Я пам’ятав приблизно, з якого боку ми сюди приїхали і хистко побрів у тому напрямку. Обійшов «студебекери» своєї батареї, ніде не згледів комбата і подумав, що так, може, і ліпше. Правда, наткнувся на знайомі чоботи санінструктора Петрушина, який, звісивши ноги з розчиненої кабіни, солодко спав на м’якому сидінні. Либонь перебрав, — подумав я, хоч сам був не в кращому стані.
Сонним провулком, скрізь заставленим переправними амфібіями, вийшов на головну дорогу. Всюди було пустинно й безлюдно, мов за кінця світу. Скрізь усі всюди спали — в машинах, на подвір’ях та, мабуть, і в будинках також. Після великої напруги — війни.
Опанований певною метою, я побрів по дорозі на схід. Раз по раз озирався, чекаючи, що звідкілясь з’явиться якась машина. Та не з’являлась, не наздоганяла, ніде не було жодної. Тим часом зовсім розвиднілося, блакитне ранкове сонце було без жодної хмаринки. Перший день миру, великий день перемоги. Нарешті спереду виринув якийсь автомобіль з двома офіцерами в кабіні, але він їхав назустріч. За ним за тривалий час показалися два присадкуваті австрійські автомобілі з кузовами, повними визволеного європейського люду. їх було чутно здалеку, вони горланили свої пісні, їм було весело. Я все скоро крокував і крокував, поки містечко не залишилося далеко позаду. Дорога прямувала по стрімкому узбережжі доволі широкої ріки. На тім її березі теж пролягало шоссе, і дорожній рух там був набагато жвавіший, ніж тут. Автомобілі так і снували в обох напрямках, і я здогадався, що там — американці. Ріка стала межею поміж двома зонами.
Але що я мав усе-таки робити? Здається, я помалу тверезів після вчорашнього і все виразніше відчував авантюрність мого наміру. Отак пішака я не дійду, все ж ми далеченько від'їхали вчора від нашого останнього рубежу. А якщо й пощастить, урешті, з машиною, хіба ж я впораюся вчасно. Все ж, як не крути — я в самовільній відлучці, і в полку хутко помітять мою відсутність. Мабуть же, почнуть нарешті тверезіть переможці. Начальство змусить.
Але й повертатись уже було ніяк — не дозволяла гідність.
Видно, якщо надто потрібно, то Бог помагає. Правда, не завжди вчасно, буває, і з чималим спізненням. Коли вже пізно і покористатися тою божою милістю. Як нашому комбатові Рукавицину. За бої на Дністрі послали на Героя. Так хотів комбат одержати золоту зірку, та загинув під Секешфехерваром. Тільки поховали, як надійшов указ. Та кому він тоді був потрібен? Так приблизно подумав я, і тоді ж, озирнувшись, побачив машину. Ледь підняв руку, як машина згідно загальмувала і м’яко спинилася на шосе. Це був могутній ЗІС, із кабіни якого висунулась весела голова в облізлій пілотці.
— Що, лейтенанте? Сідай, прокочу.
Через задній борт я застрибнув у кузов, майже весь зайнятий якоюсь старосвітською шафою чи буфетом з позолоченими викрутасами на скляних дверцях; біля самої кабіни стирчали ще три якісь скриньки. Місця для пасажира тут узагалі не було, тільки ззаду біля борту зоставалася неширока щілина, в яку втиснулися мої ноги. Триматись не було за що, і я неспритно обперся руками об слизький бік шафи.
— Будеш якраз тримати, щоб не посунулась. А то стукнеться, кому відповідать?
Виявляється, і в день перемоги не всі пили-їли, подумав я. Декотрі займалися іншими справами. Але хай, на здоров’я… ЗІС нешпарко котився по непоганій дорозі, весняний вітер приємно обвівав спітніле від ходи обличчя. Моє жадання все ж обіцяло здійснитись, я був майже задоволений. «Покохай мене, солдатику, і мій милий рідний край… Вірно жінкою кохатиму… Не до серця — забувай!», само собою співалося в душі. Ні, я тебе не забуду, мила дівчинко, запевняв я себе. І все ж якийсь тьмяний, самотній неспокій тривожними штуршками передавався моїм передчуттям, все кортіло — швидше! Я боявся спізнитись.
— Перемога, лейтенанте! Диви ти, дожили-таки! — крізь вітер летів голос з кабіни, також до половини закладеної якимись пакунками.
Назустріч пішли машини — легкові, штабні, вантажівки. Ці спізніло так само пнулися за перемогою, на побачення з союзниками. У вікнах одного трофейного автобуса мелькнули веселі дівочі обличчя і донеслася музика — там грала гармошка. Мабуть, якийсь армійський ансамбль, здогадався я, з тих, що надихали нас на перемогу. Спізнилися, однак, на велику зустріч, треба було раніше.
У знайомому, безлюдному вчора містечку тепер панувало неабияке пожвавлення, справжній вуличний фест, з безліччю людей і, як я зрозумів, не тільки австрійців. Сюди зібралися, здається, з усього довкілля, з недалеких гірських поселень. На площі біля кірхи замайоріли прапори — французький трикольоровий, англійський і ще незнайомий якийсь. Це юрмились іноземці, зігнані Гітлером з усієї Європи для праці на військових заводах. Тепер вони вільні і прагнуть додому, кожний у своєму напрямку і під своїм стягом. Мені теж треба було додому, але моя черга ще не приспіла. Знову ж мене тут чекала вона.
Трохи від'їхавши від людної площі, ЗІС круто завернув на якесь просторе подвір’я і став. Веселий шофер сплигнув на брук.
— Приїхали! Тобі куди, лейтенанте?
— Мені далі.
— Що, в армійський тил? Ні, я туди не їду.
Заклопотаний, я озирався по боках. У дворі вже стояли два «студебекери» — порожній і чимсь навантажений. Але куди вони їдуть? І коли? Запитати не було в кого. Я обійшов їх з другого боку і під потинькованою стіною побачив ровер. Жовті, з дерева в ялинку двері, біля яких він стояв, були зачинені, ніхто звідти не виходив. Я обережно взяв ровер і розвернув його колом до вулиці. Ніхто мене не спинив, не кричав, і я покотив на асфальт.
Спершу мчав що є сили, шалено крутив педалі. Потім стишив хід. Усе ж за мною не гнались, мабуть, можна було і спокійніше. Зустрічні автомобілі здебільшого прямували по своєму боці і дуже не заважали. Тільки раз на повороті я ледве роз'їхався з шаленим «доджем», з якого чувся п’яний гомін — п’ятеро офіцерів з бутелькою святкували перемогу.
Окіл розстилався мальовничий ландшафт гірської долини з порослими сосняком схилами гір; де-не-де вдалечині на узлісках виднілися білі й сірі будівлі з широкими дахами; вулиці придорожніх поселень прикрашали строкаті фасади в стилі фахверку. З-за снігових вершин якось раптово викотило сонце і знов, як недавно, ударило в обличчя яскравим сліпучим промінням. Сонце зі сходу. Там була моя вітчизна — без гір і пишних забудов, зі своєю милою для мене зеленою красою. Тепер я повернуся туди. І не один.
