Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Не витримав: поки чекали другу гармату, я вибіг на пустище і поспішив до містка. Хвіртка цього разу була не зачинена, і тільки-но я вскочив на подвір’я, як розчинилися двері в котедж. На порозі стояла Франя. За нею нерухомо сіріли дві тіні її старих.
— Франю, ми їдемо!..
Франя мовчала. Застигла, мов зніміла, і не ворушилася.
— Ми їдемо! Ти чекай! Я вернуся…
З темряви вестибюля на мене позирали старі, і я, недоречно засоромившись, навіть не поцілував її. Тільки обняв трішки за плечі в тісних дверях і відсахнувся. Я не міг баритися тут: на дорозі, чути було, починався вже рух, ішли автомашини. Деякі навіть світили фарами, чого ніколи не було на фронті. Вже ж, мабуть, і справді війна скінчилась. Я перебіг місток і заскочив на широку підніжку «студебекера», що з моєю останньою гарматою вирулював на шоссе.
Над гірською долиною дніло: прояснилося небо, на закрайку його тьмяними зубами вершин означилися гори. Ближня гора за котеджем іще вся була, мов хмурний моноліт, — і гора, і дерева під нею. Лише сірий силует котеджу виділявся світлуватою плямою на похмурому, злитому в одно, фоні. Здаля я все позирав туди, намагаючись угледіти маленьку постать на ганку, проте нічого не вгледів. Півгодинки ще постояти б тут, тоді б краще стало видко…
Але півгодини нам не дали. Якась шалена поспішність запанувала на дорозі, одні машини під’їжджали, спинялись, інші, обминаючи їх, несамовито газували далі. Старші офіцери підганяли — хутчій, хутчій! Комбат накричав на мене за спізнення, хоча, коли я підїхав з двома гарматами, батарея ще кілька хвилин нікуди не рушала. Чогось чекала. Проте лаянка і крики комбата були для мене звиклими, на них ображатись не належало. Кривда і шкодування допікали за інше, і те інше залишилося ззаду. Бо щось відчувала моя душа, та не могла хіба вимовити, щоб я зрозумів виразно. Тільки скніла внутрішнім невиразним болем.
Деякий час полк гарячково витягувався в похідну колону. Мимо «студебекерів» з гарматами на причепі по узбіччю промчав «вілліс» комбрига, який щось крикнув з машини, але я не зрозумів, що. Моя увага вже була спрямована вперед, де в ранковій сірості стояв на дорозі комбат, і звідкись біля нього з’явилася знайома кругленька постать завжди жвавого капітана, нашого полкового «смершівця». Трофейного «хорьха», однак, не було видно. Щось вони недовго там гомоніли, хоч, здається, більше говорив «смершівець», комбат заклопотано слухав. Затим обидва повернулися обличчями назад, буцімто встромилися поглядами в когось у колоні, здалося — чи не в мене? Але, може, лише здалося, бо обидва не рушили з місця. «Смершівець» розщібнув тонку планшетку, що завжди теліпалася на його заді, щось коротко позначив на папірчині, в яку зазирнув і комбат. Що вони там записували, і що він усе копав між людей, цей невтомний борець зі шпигунами? Цікаво, чи бачив він хоч одного з них у своєму житті? Я подумав, що, коли комбат залишиться один, підійду до нього, спитаю. Та не встиг. Пролунала команда «По місцях!», і я поспішив збігти з дороги.
Нарешті якось невпевнено, з зупинками, рушили розбитою вулицею містечка у бік недалекої передової. Поки я виглядав «смершівця», в кабіну мого «студора» вліз пасажир — наш полковий пропагандист, майор з мудрованим прізвищем, яке ніяк було запам’ятати. Я змушений був приткнутися на плескатому крилі біля фари, як нерідко їздив на передовій. Теплою порою тут почувалося не гірше, ніж у кабіні, та й зручніше було при несподіваному обстрілі зіскочити на землю. Належало тільки триматись.
Перед тим як рушити, ніхто з командирів не сказав нічого, але коли потягнулися відкрито, значить, німці не чинили опору. Вони зникли. За дощенту розбитими будинками околиці переїхали лінію окопів нашої піхоти, якої вже там не було, відтак і німецьку лінію. Німецькі окопи виглядали, як при поспішному відступі, — скрізь валялося військове майно, зброя, скриньки боєприпасів; упоперек бруствера на сошках стояв наготований до бою кулемет з обвислою в окіп стрічкою, повною патронів. Але солдатів ніде не було видко — ні живих, ні вбитих. Здається, вчора, розстрілявши частково боєкомплект, вони подалися на захід. На зустріч з американцями. З нами вони зустрічатися не захотіли.
Вже добре розвидніло, хоч сонце з-за гір ще не показалось, і в гірській долині панував прохолодний затінок. Ми нешвидко їхали по асфальтовому шосе на захід, проминули перше не зачеплене війною містечко з дбайливо доглянутими будиночками в стилі фахверку обабіч вузеньких вуличок, з темною кірхою серед купки розложистих дерев. Людей було майже не видно, але скрізь з балконів і вікон звисали білі простирадла — знаки капітуляції. Потім стали траплятись і люди — старі, діти й жінки; з розчинених вікон вони махали нам і посміхалися. А дехто плакав — бачили й таке. Солдати з кузовів махали у відповідь, вигукували найзрозуміліше тепер «Гітлер капут!» чи ще щось — веселе й пустотливе. Всім було весело і радісно — війні нарешті кінець.
За тим містечком дорога повернула вгору, почалися повороти — то праворуч, то ліворуч. Несподівано колона спинилася: попереду за повороткою почулися гарматні вибухи, всі насторожилися. Я зіскочив з крила, думав, зараз буде якась команда, може, доведеться відчіплювати гармати. Але жодної команди не подавали. Офіцери повилазили з машин, поставали на узбіччі, вглядалися в далечінь. Декотрі йшли далі, де було начальство і звідки пролунали ці неждані вибухи. Що там відбувалося, було невідомо. Я також пройшов трохи вдовж батарейних машин і вгледів попереду свого комбата. Разом з командиром першої батареї вони все вдивлялися в голову колони, мабуть, так само чекали якогось сигналу. Ці два офіцери, два капітани з вигляду були дуже різні — маленький худорлявий комбат-1 і циганської подоби, кремезний комбат-2. З їхньї тихої розмови було зрозуміло, що нас обстріляла німецька самохідка, яка, одначе, змовкла. Екіпаж її, певно, дав драла. Тож не варто хвилюватися, зараз поїдемо. І справді, невдовзі з голови колони пролунала команда «По машинах!» Командир першої батареї побіг до свого «сгудебекера», а мій трохи затримався, все вглядаючися наперед.
— Капітане, хочу спитати.
— Що? — повернув до мене незадоволене обличчя комбат.
— Що це тут особист ранком вистежував?
— А ти не знаєш, що? — командир батареї встромився в мене недобрим позирком. — Не відчуваєш?
— Не відчуваю, — сказав я, починаючи, втім, здогадуватись.
— З якою це ти землячкою там знюхався?
На хвилю я онімів — так воно й виявлялося, як я міркував. Я мовчки чекав, що ще скаже комбат, але він також змовк, мабуть, пошкодувавши, що й без того сказав забагато.
— Знов же, батьки твої де? На окупованій території проживали?
— Проживали. То й що?
— От тобі й що! — непевно скінчив комбат і круто повернувся до своєї машини. Спереду вже загарчали мотори, здається, колона рушила.
Я підбігцем повернувся до машин свого взводу і знову заскочив на широке крило «студебекера». Ось тобі й радість: зустрів, як кажуть, землячку. Та ще й батьки на окупованій території. Але де ті батьки, що я про них знав? Думав, приїду після війни, буду шукати. Хтось же повинен знати, як і де вони пропали торік під Ушачою. Були в партизанах, та зникли. Можливо, під час прориву з німецького оточення. Може, загинули, а може… Те «може» діймало мене вже з півроку. Шкода, на порозі миру ламалися загалом нормальні стосунки з комбатом, який помітно злився на мене, мабуть, з подачі особиста. Хоча з його подачі як не загнівишся? Тут не на жарт сполохатись можна.
Колона рушила далі, і невдовзі ми вбачили ту самохідку, що обстріляла нашу колону. Екіпажу її там уже не було, самохідка стояла покинута за річкою на схилі. Врешті, шкоди вона нам не вчинила. А на другім повороті під обривом лежала в річці наша перекулена «тридцятьчетвірка», і гірський потік булькотав біля її гарматної башти. Здається, там зостались і танкісти, — мабуть, сердеги, надто поспішали до перемоги.
Ми знову з’їхали в долину, на рівніше, машини прискорили швидкість. Я все сидів на крилі, тримаючись за гратування фари. І раптом ми побачили німців. Чимала колона їхньої піхоти марширувала обіч дороги, зважливо пропускаючи наші автомобілі, — зморені, схудлі, оброслі щетиною обличчя, — безладний, притомлений стрій. Усі обвішані шинелями, ковдрами, торбинами з похідним майном, але без зброї. Вже роззброїлися. Ніби полонені. Чи підготувалися в полон. Офіцерів було мало видно — де-не-де обіч колони тупав байдужий до всього лейтенант чи обер-лейтенант з однією-двома бобками на коротких погонах. Наші солдати свавільно кричали їм «Гітлер капут!», явно виказуючи тим самим і радість, і глум, і зловтіху. Німці майже не відповідали, тільки застережливо позирали на своїх учорашніх ворогів і линули собі далі. Тоді солдати, по-дурному жартуючи, почали кричати звикле для німців «Хайль Гітлер!», скидуючи руку вгору. І декотрі з німців стримано цідили своє «хайль», невпевнено рухаючи рукою. Коли на зап’ясті когось помічали ремінець від годинника, наші стукали згори в кабіну «Стій!», шофер зупиняв машину, хтось стрибав на дорогу і кидався в німецький натовп. Незабаром з’являвся звідти з годинником, а то й двома в руках, вже на ходу чіплявся за борт «студебекера». Командири нині стали на диво добрі і дивилися на те поблажливо, декотрі й самі вискакували з кабін. Мій майор-пропагандист також разів зо два вилазив на дорогу. Одного разу, вернувшись, кинув на сидіння новий, сталевого кольору офіцерський плащ, а вдруге, мабуть, так само розжився годинником. Взагалі мені ставало сумно…
