Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
Дивно, що б тут робити Раденьким, Матвію Гусаку з двома доньками–перестарками, старому Лободі з хутора? І були тут старі й малі, товпилися купою. Явтух із Прісею, благочестивою, тихою. Кілька невідомих людей на санях, не то з Прицького чи Козова, раніше Зося ніколи не бачила їх.
Уздрівши її у вікні, якийсь парубійко в заячій шапці загаласував, наче йому наступили на мозоль:
— Зося, Зося у вікні!
Там спалахнув регіт, галас, а Зося все ще не могла збагнути, що б те могло означати. Раденькі в однакових рудих кожушках і в шапках решетилівських, а Гусакові дівки вирядилися, наче до свята, — в шовкові хустки, в чобітки сап'янові, в кожушки білі, як сніг.
Павлюкові сини розчинили ворота, і натовп вповзає у подвір'я. І тут Зося збагнула, що сталося щось вельми прикре для неї. Розбудила Рубана, тоді майже силоміць стягла з лави Фабіяна, який не звик вставати о такій порі.
Рубан похапцем взувся, одягся, лише тоді підійшов до вікна.
— Виходь на громаду! — кинули йому передні.
Було щось схоже на бунт, Рубан дістав з–під подушки нагана, поклав до кишені. Ті, надворі, були без зброї, але по їхніх позах, сповнених виклику, по очах з–під насуплених шапок, по всій колотнечі неважко було прочитати, що вони збіглися сюди не з добрими намірами.
«Невже захопили сільраду?» — перше, що подумав Рубан.
Пошукав серед них Савку Чибіса — не було виконавця, напевне, вбили Савку і прийшли сюди по його, Рубанову, душу.
— Як ви гадаєте, чого їм треба тут, Фабіяне?
— Зараз, — сказав Фабіян і виткнувся до вікна.
— Гей, де ви там? Виходьте! Покажіться людям та Господу Богу. Хай побачать, хто править тепер Вавилоном! — То був добре поставлений голос чи не самого Панька Кочубея.
Вже заступили собою й вікна, чого доброго, почнуть сунути в хату.
Зося зняла з печі маленького Боніфація, металася з ним по хаті боса, в сорочці:
— Ой божечку, чого ж їм від нас?..
Фабіян загубив окуляри, а без них він нічого не важив.
А там галасують:
— Виходьте, вершителі! Ми знаємо, що ви тут!
— Ось хто звів зі світу Боніфація! Вони!
Нарешті Фабіян знайшов окуляри, вибрався в сіни, витрусив цапа з коша і, рвучко відчинивши двері, випхав його поперед себе на ґанок. Регіт сколихнув юрбу, цап дивився, сповнений неприхованого презирства до тих, через кого мусив залишити такого вгрітого коша. За цапом вийшов і Фабіян, достоту пом'ятий, усе ж не полишений філософської зверхності над юрбою. Вклонився шанобливо:
— До ваших послуг, добродії. Се я.
— На біса ти нам здався! Ми тебе знаємо, як облупленого.
— Рубана нам!
Фабіян повернув голову в бік сіней, зберігаючи рівновагу в голосі:
— Антоне Івановичу, просять вас.
Рубан вийшов, помітно знічений, розгублений. Натовп загув погрозливо:
— Ось хто силує нас до созу! З рідного поля хоче зігнати!
— До созу ніхто не силує. Се організація добровільна.
— Коли добровільна, то геть від нас! Самі дамо собі раду! Самі!..
— А ні — вивеземо з Вавилона на тачці, як пана Тисевича колись вивезли. Один чорт! — виступив старший Раденький, підбурюваний кимось хитрішим.
— Верніть Панька!
— Панька головою!
— Панька Кабанника! Не хочемо другого Боніфація! Та ще чужого.
— Зосю сюди! Кличте Зосю! Нехай забирається під три чорти разом із Рубаном!
Павлюкові сини кинулися було до ґанку, по Зосю, але Рубан вийняв наган і перегородив їм дорогу.
— Постріляю, гади, не посмієте підняти руку на Зосю. Досить з вас Боніфація.
Павлюки відступили, а юрба притихла, занишкла.
— Ходім, — звернувся Рубан до Фабіяна.
Зійшов із ґанку і рушив крізь натовп. За ним чимчикував Фабіян, що так чи інакше спричинився до всього цього — коли б не вийшов він на Татарські вали в нових чоботях, то Рубан, може, ніколи не опинився б у Зосі. Цап лише зараз прокинувся і крокував гордо — цей полюбляв процесії і загалом намагався не пропускати великих історичних подій. А вже за ним потяглися санні, кінні та піші переслідувачі, не уявляючи ще, куди йдуть.
— Що будемо робити, товаришу Рубан? Од них можна чекати чого завгодно. Вавилон має кров гарячу, коли його розбурхати. В ній і турок, і татарин, і лях — усе є. То не та собі спокійна Україна, як деінде. Тут уже, коли наволоч — то страшна. Очі виколе і не скривиться. Боніфація прибрано в одну мить. Тільки за те, що описав їхнє майно до фантиночки.
— Мене послано сюди не загравати з ними, а боротися, товаришу Хоробрий.
— Факт. Але становище вельми і вельми непевне. Бідноти майже нема. Ті лайдаки гріються собі на лежанках, а за нами бреде страшний Вавилон.
Проходили повз хату Петра Джури. Рузя відгорнула рядно на вікні і на привітання Рубана всміхнулася. Гріло Рубана і те, що Джури не було серед заколотників. Трактора він тримає в хаті, прорубав для нього окремі двері в стіні, спить біля нього, промовляє до нього, ніби до чогось живого. Рузя гадає, що то починається божевілля…
— Є в мене один геніальний план, Антоне Івановичу. Коли Джура погодиться…
— Який план? Як утекти?
— Ні, навпаки. Непомітно зникнути…
— Авжеж. Покличте в когось коня і майніть у комуну. Дайте знати Климу Синиці. Там загін самооборони. Нехай кине сюди. Вже як битись, то битись.
Тварини передчувають біду раніше, ніж люди. У цаповій голові, яка завше була переповнена безліччю найразючіших авантюр, блискавично визрів план утечі: піде собі, немовби до вітру, а всі знають, що він цього ніколи не робить на людях, а завше вибирає собі для того місцину глуху і затишну. В одну мить він обігнав Фабіяна, помітивши при тому, що од філософа залишилася сама лише тінь, тоді обігнав Рубана, який ступав фатально–спокійно — так ходять хіба що на смерть, і вже хотів було шмигонути в бокову вуличку, котра вела до Соколюків, де цап, власне, і збирався пересидіти сей історичний момент, але Фабіян миттю здогадався про намір хитрої бестії, кількома стрибками наздогнав зрадника, схопив його за бороду, яка на зиму відчутно погустішала, і повів прямісінько до сільради: Фабіян вважав, що присутність цапа діятиме на юрбу стримуюче, вже у самій його поставі є щось таке, що ушляхетнює.
— А ви даремно його затримуєте, — стиха зауважив Рубан.
І справді, це був найбезневинніший спосіб одірватися від переслідувачів. Фабіян гримнув на цапа по–своєму — агись! — так він проганяв його від столу, коли цап забувався, хто він, і норовив потягти зі стола шматок, призначений для хазяїна. Цап повернув у глинище, місцину непривітну і всіма забуту взимку. Фабіян і собі задріботів за ним, а звідтіля вже вони обидва майнуть куди слід. У юрбі, що тяглася повз глинище під гору, злораділи з цього вчинку Фабіянів.
— А гляньте, куме, вже й Фабіяни його кинули. Тепер він один як палець.
— Одначе, як вони швидко збраталися з ним. Одним миром мазані. Обох треба наладити з Вавилона.
— А цап — їхній прихвостень…
— Іще не знати, що то за цап, — втрутилася в розмову стара Лободиха. — Може, сам чорт у ньому сидить. Ви помітили, свате, що без нього ніде вода не освятиться? На храмах є, на сходках є, підіть на гойдалку — і там він. Усюдисущий. А чому? Та тому, свате, що цап давно вже з ними заодно. Святий хрест!
— То ви вже, свахо, через лад. Просто собі скотина, та й годі.
— Але ж яка скотина! Мало того, що огидна, сниться затяжілим жінкам, але й небезпечна. Повірте, свате, що ми сьорбнемо горя через нього.
— Всі лиха наші будуть ось від кого, коли не спекаємось його…
То вже про Рубана, який у міру наближення до сільради наддавав ходи, все настійливіше дерся на засніжену гору.
На ґанок вибіг Савка, заспаний, переляканий, ще й не отямився, не встиг навіть засміятися.
— Бунт??? — і розсміявся, зовсім роззброївши передніх.
Рубан зачекав, щоб натовп зупинився, вгамувався. Іще над'їхав Бубела на однокінних санчатах, став собі збоку, вичікував, ніби й не встрявав у все; з бічної вулички виголилися Данько з Лук'яном, менший Соколюк підняв шапку, привітав Рубана здалеку, тихі Скоромні бігли сюди, аж парувало з них, гадали, мабуть, що спізнилися до чогось дуже важливого. Рубан обвів натовп пильним поглядом. Савка втупив очі в Панька Кочубея, гадаючи, що все те затіяв він. Панько не витримав Савчиного погляду, сплюнув, заховався за чиєюсь спиною.
