Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
— Тьху ти, все переплуталось.
— А чому не маєте поля?
— Відмовився. Не хотів ставати рабом землі. Пам'ятаєте, карфагенський вчений Магон як сказав про це у книзі про землеробство?
— Знаю. Читав у Синиці. На стіні…
— А я нині читаю Біблію… Перечитую… Вдруге.
— Навіщо?
— Коли завіє мою хатину, читаю, поки не прийдуть і не відкопають мене. Бояться, щоб я не замерз.
— Цікаво живете, Фабіяне. Можна глянути на вашу хату?
— Ходімо. Я, правда, не один. У мене зараз Зося. Принесла дещо, аби я не помер із голоду. Я вже тиждень не спускався вниз, то Зося, дай їй боже здоров'я, виручає мене.
— Чия Зося?
— Боніфацієва.
— Нашого Боніфація?
— Еге ж, отого самого. Вона приходить до Боніфація, ну, й заодно заходить до мене. Ми з Боніфацієм якісь там родичі, то вона мені ніби своя. Все думаємо, як Боніфація переховати на кладовищі. Нехай би його душа була ближче до людей.
— Хіба це так важко?
— У Вавилоні? Страшенно жорстока країна.
Ледь відчинили двері, як Фабіян запитав:
— Зосю, хіба ти ніколи не бачила Рубана?
— Один раз. І то крізь сльози…
Її чобітки стояли долі, а сама вона лежала на лежанці, невеличка, чорнява, з гарно заправленими кісьми, грілася. Було їй років тридцять від сили, з очей ще не зійшов сум, обличчя мала лагідне, гарне. Боніфацій привіз її з Дахнівки, ще до землеустрою.
Зося встала, взулась на босу ногу, підкинула в лежанку соняшничиння, яке ламала на голому коліні. Фабіянові здавалося, ніби вона внесла до його порожньої хати затишок, а може, те робив за неї вогонь у лежанці, який вона вхитрялася підтримувати навіть тоді, коли вони всі троє сіли на верстак, що правив тут за стіл. Стружки з верстака не всі були зметені, тож Зося заходилася їх збирати. Нараз до її рук потрапила чи не найдовша з них, якій не було ні початку, ні кінця, і вона подумала, що це могла бути стружечка з домовини Боніфація — Боніфацій був височенний, як і всі кармеліти. За свідченням Фабіяна, до цього католицького ордену не приймали низькорослих, мовляв, один коротун може кинути тінь на цілий орден. Рубан же був низького зросту, але міцний, жилавий, мав чорнющі очі, трохи зашироке, вилицювате обличчя, сміявся голосно (Фабіян надавав великого значення тому, як людина сміється).
Звільнивши верстак від стружок, Зося виклала на нього пироги з горохом, виставила четвертину, заткану білою шматиною, відшукала в миснику три чарки. Одна з них була з сухою мухою на денці, колись муха, напевне, впилася в тій чарці на смерть. Зося видмухнула її, сполоснула чарку горілкою, яку потім вихлюпнула на вогонь, аж синя заграва спалахнула в лежанці. Рубан пив нарівні з ними, пив не ковтками, а спорожняв одним духом, хвалив Зосині пироги з горохом та часником, захмелів, зопалу пообіцяв Зосі переховати Боніфація. Фабіян зауважив при тому, що це треба зробити, поки ще земля над ним не змерзлась. Зося розплакалася не то від жалю, не то від горілки, потім вони заспівали разом: «Гей забіліли сніги та забіліли білі». Надійшов цап на пісню, постукався рогами в двері. Коли Зося відчинила йому, і він забрів до хати, спершу обнюхав Рубана, потім утупив очі в пироги. Йому запропонували одненького, та цап не став їсти, не терпів часникового запаху. Він ліг біля лежанки на долівці і задрімав під гоготіння вогню, хоч і побоювався, щоб хазяїн не залишив його в хаті самого.
На Татарських валах брався вечір, коли вони, всі четверо, почали спускатися вниз. Рубан притримував Зосю під руку, за ними петляв Фабіян, а вже за Фабіяном зовсім тверезий цап. Ці поріздвяні вечори тихі, гарні, люд вавилонський весь висипав до воріт, Фабіян вітався налівобіч і направобіч, усі впізнавали на ньому Боніфацієву чумарку зеленого сукна, нишком картали Зосю і Рубана.
— Тоді все падає на Вавилон! — обурювалась якась жінка з двома повними відрами, котрі несла на коромислі. То була Палазя, жінка люта й криклива, рідна сестра Матвія Гусака. Її чоловіка, Харитона, вбито в сімнадцятому, на імперіалістичній війні, вона жила одна, вдруге не зуміла чи не схотіла виходити заміж, хоч і мала добру отару овець, коня, корову, жила бездітна.
Вона поставила відра на дорозі, цап хотів сьорбнути з одного, але був покараний коромислом. Прогнавши цапа, Палазя схопила відра та мерщій метнулася до хати. Либонь, щось надумала лиха баба, зметикував цап, поклавши собі колись помститись за заподіяну щойно образу на її вівцях, коли дасть бог діждатися літа. Догнав Фабіяна й підставив йому рога, щоб той міцніше йшов та не зважав на нікчемних вавилонян.
Фабіян із цапом, і кожен зокрема, частенько бували в Боніфацієвій хаті й раніше, а Рубан тут уперше. Маленького Боніфація колихала якась бабуся, одна з тих бездомних бабусь, котрими кишів Вавилон, — вони нічого не мали й нічого не приробили за ціле життя, наймалися глядіти чужих діток, дерти пір'я, прясти, чиї пальці могли ще рухати веретено, а то й просто впрошувалися погрітися день–другий. Бабуся співала над Боніфацієм колискової, коли ця захмеліла компанія зайшла до хати, напускаючи холоду і страху, — бабуся перехрестилась, побачивши цапа біля самої колиски.
Зося посадовила гостей, сказала бабусі, щоб та дала вечеряти, сама взяла з колиски Боніфація, присіла з ним на стільчику.
— Не плакав?
— Ні, ні! — закричала бабуся, готуючи запасного каганця для комори.
Зося нагодувала немовля, поклала в колиску на вервечках, попросила Рубана, щоб той заколихав Боніфація, взяла миску і побігла в погріб у самій кофтині. Внесла антонівок у капусті, сказала, що ніхто не вмів робити такої квашенини, як її Боніфацій, усі уповноважені з Глинська куштували його квашення, а вам, товаришу Рубан, доведеться покуштувати його антонівок зараз, у погребі ще є непочата діжечка, і взагалі Боник любив усього настаратися на зиму і на весну.
Бабуся захитала на те закутаною білою головою, еге ж, так, так, вона щойно бачила в коморі два лантухи петльованки, діжечку солонини, кільканадцять вінків часнику та цибулі на кілочках, велетенські папуші тютюну турецького, а ще ж є погріб мурований, ще є клуня, дровітня, хлівець — ще там скільки добра. Боніфацій любив мати дещо про запас, сам завше заздрив на велике багатство і мріяв про нього.
Бабуся впилась од першої чарки і пішла спати на піл. Цапа (йому перепало кілька антонівок із капусти) спровадили в сіни. На превелике щастя, в сінях лежав перекинутий солом'яний кіш з–під борошна чи збіжжя, цап пірнув туди, вгрівся і заснув. Фабіян облюбував собі лаву (він сам ці лави робив і частенько на них спав). Гостеві Зося поступилася ліжком. Вона допомогла йому зняти чоботи і, либонь, поцілувала в чуба — Рубан точно не пам'ятав, а сама взяла маленького Боніфація і вляглася з ним на печі. Фабіян хріп на лаві. Рубан спав тихо, тільки Зося все скидалася на печі до дитини. Могла б засвітити каганця, але боялася, вікна незавішені, знадвору все видно, хтось вештався попід вікнами, боялася, що то Боніфацій. Рубан гарний, чубатий, дуже приємно сміється, ноги в нього не тхнуть потом, онучі білі, як хустиночка в Боніфація, — ген як доглядає Рубана стара Кожушна. Звати його також гарно: Антон, Антоша по–хатньому… Йому за тридцять, а Зосі ще гей–гей до тридцяти. Через який місяць–другий, коли захоче, нехай переходить сюди, хоч стає на квартиру, а хоч як — навіщо платити Кожушній, коли тут усе готове… Так роздумувала собі на печі, а хтось усе чалапав та чалапав попід вікнами. Змалку боялася померлих і зараз не може заснути, вслухалася в те чалапання. Коли вкладала Рубана, то він щось сховав під подушку, може, розбудити його, нехай піде перевірить. Старі кажуть, що Боніфацій буде приходити, доки не переховають його з відлюддя на цвинтар, до батька та матінки. Втихло, лише треті півні прогнали нещасну душу. Ледь торкнулася пучками пальців немовляти у сповиванці — було тепленьке, і заснула сторожко, як сплять матері.
Розбудив Зосю голос не то на вигоні, не то в подвір'ї. Забула про своїх нічліжців, метнулася з печі до вікна, закладеного до половини загатою. Бабуся і собі зірвалася з полу, зашепотіла молитву супроти всілякої напасті.
