Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗

У Святвечір, коли весь праведний і неправедний Вавилон тримається домівок і споживає кутю хто на цукрі, а хто на меду, — а в нашій хаті ще й горіхів лущили до цієї Божої страви, і пахла вона тоді незрівнянно, либонь, такої куті і сам Христос не куштував, — прибіг Савка Чибіс, забрьоханий, стривожений чимось, відмовився присісти до столу, за яким зібралися усі Валахи, лише кілька млинців вихопив зі сковороди, похолодив на червоних од морозу руках, проковтнув майже без передишки і сказав батькові:

— Голова приїхали з Глинська, мають якусь термінову справу, щоб ви були зараз у сільраді! — Попередив: — Нікому про цей виклик нічичирк. Тайна вечеря. — Засміявся, може, найнедоречніше, ніж будь–коли, і побіг до Лук'яна Соколюка.

Батько був один час у продзагоні, мав необережність похвалитися про це Рубану, той присоромив його, сказавши, що йому аж ніяк не личить ховатись у «мерзенних» середняках. Тоді батько написав заяву до созу, який мав показати себе з настанням весни, віддав заяву Рубану, а разом із нею віддав до його рук і свою середняцьку долю.

— А добра б йому не було, вже і на Святвечір шарпає християнські душі, — сказала мати, подаючи батькові макітерку куті в білому вузлику й половину тих грушевих ложок, що виявилися незаймані. — Нехай ті анцихристи хоч куті Господньої спробують, аби не чіплялися до них прокляття хоча б у цей вечір.

Батько вагався, чи брати йому кутю, але взяв і кутю, і ложки порозтикував по кишенях, потім пошепотівся про щось із матір'ю в сінях і пішов.

Рубан уже був у сільраді, чистив закопчене скло до лампи і, здається, ніскільки не здивувався макітерці з кутею, яку батько поставив на стіл.

— Кутя на меду, з горіхами, такої куті сам Ісус не їв.

А коли ще батько взявся викладати ложки до куті, тоді Рубан зовсім збагнув, що кутю бралося не для маскування, — мовляв, іде собі чоловік на вечерю до родичів, — а бралося на повному серйозі для того, щоб тут, у сільраді, перед портретами революціонерів справити Святий вечір.

Рубан заглянув у макітерку:

— Ти що, справді кутю приніс?

Батько розв'язав білу хустину, в якій ніс макітерку, взяв кутю обіруч, підніс Рубану поближче до носа:

— А ти понюхай.

Рубан понюхав — чудові пахощі вдарили йому в ніздрі. З тих пір, як він вступив до партії, принципово не їсть куті й не помер від цього, і хоч партія також нічого не виграла від його самообмеження, сказав:

— Їж сам. Ми, комуністи, на такі дрібниці не розмінюємось.

Батько загорнув макітерку в хустину й поставив у кутку на підлозі, напевне, маючи намір потім забрати кутю додому.

Відтак прийшов Петро Джура, весь пропахлий своїм трактором, кожушок засмальцьований, руки також чорні, масні, привітався, зняв шапку, сів на лаву. Щось скоїлося з його трактором — не заводиться. Петро занепокоївся цим, йому нічим страхати Рузю. Вона щоночі приходить на його половину, сидить біля ліжка і плаче. Їй сняться якісь страшні сни — в божевільної і сни божевільні.

Рубан витер скло, поставив його на пузату бляшану лампу, підтяг ґнота, в сільраді одразу стало світліше, на душі у Джури також посвітлішало, бо в мороці йому все ввижається Рузя в чорному.

— Сьогодні Святий вечір, — каже Джура, — на Вавилоні пахне кутею, млинцями і рибою, а в мене вже третю ніч не заводиться трактор. Як тільки сказав йому, що тепер він созівський, — трактор одразу закомизився, — і засміявся.

— А навіщо було казати заздалегідь? — озвався на те Рубан.

За якийсь місяць Рубан двічі збирав комнезамівців, заснував соз, на чолі якого поставив Петра Джуру, і взагалі задружив із ним, гадаючи, що такі люди, як він, знадобляться в майбутньому. Любив виходити на Татарські вали і звідтіля дивитися на Прицьке, де минули його комсомольські роки під рукою котовця Федора Майгули. Котовець обріс родичами, кумами, дав підняти голову куркульні. Між Прицьким та Вавилоном лежав Бубелин хутір, то Бубела якось приїхав і попрохав відписати його на Прицьку сільраду.

— Будь ласка, — сказав Рубан, — але без хутора.

Бубела осікся, збагнув усю недоречність, а може, й необережність свою і запросив Рубана завітати на хутір. Мовляв, прицький голова Майгула, так той на хуторі бажаний гість.

Колишній котовець — душа широка, чесна, але має одну слабкість, яку найлегше приховати на чужому хуторі: п'є забагато. Високий, чубатий Майгула, де ти там зараз обертаєшся? Знав би Тесля про твою дружбу з Бубелою, змайстрував би тобі персональну справу.

Щосуботи Рубан їздить радитись до Клима Синиці, інколи заночовує там і повертається вранці. Синиця щоразу перечитує йому листи від Мальви Кожушної, певно, закоханий у неї, а Рубану дивно і незбагненно, як можна любити жінку, котра, по суті, втекла від тебе хтозна–куди.

Дивний чоловік Клим Синиця, романтик, мрійник, цілу зиму його комунари нічого не роблять, ото й тільки, що доглядають товар та чистять зерно, а він, Рубан, примусив би їх шити, прясти, дерти пір'я, варити сир, робити човни на продаж — є з чого і є чим, годі сидіти на помогеньках держави. З тих пір, як він нагодився в комуну, там ніби стало неспокійніше. Запрошено сировара, щоправда, приватника, але біс із ним, хай варить сир, доки Мальва повернеться з курсів. На тому сирові не буде написано, що його зварив приватник. Пущено лісопилку на паровику, пішла перша дошка, на весну задумано відкрити цегельню, палац не вміщає всіх комунарів, треба збудувати поруч щось пристойне, аби не соромно було показати навколишнім людям: ось вам комуна.

Клим Синиця, може, в меншій мірі, ніж Тесля, дивився на комуну як на далекосяжний експеримент з погляду світової революції, а Рубан своїм практичним розумом бачив у ній щось дуже сьогоднішнє, необхідне для даного моменту. Ніби забувши про будиночок над Чебрецем, Рубан нишком мріяв про вавилонську комуну, саме тут, на Татарських валах, чомусь бачив її краще, ніж будь–де, йому хотілося чогось грандіозного, всеохоплюючого, з мільйоном десятин поля і з тисячами комунарів. Поставити б місто, де тепер стоїть Вавилон, і було навіть страшно подумати, що цей грандіозний план доведеться почати майже з нічого, з якогось одного–двох, нехай десятка спільників.

Левко Хоробрий, якого зима застала роззутим, ось уже цілий тиждень шив собі чоботи біля віконця і кілька разів спостеріг незнайомого чоловіка на Татарських валах. Досі він не мав у чому вийти до нього, не хотілося вибігати в солом'янцях, а це саме домайстрував чоботи, зняв з копилів, озувся швиденько, накинув суконну зелену чумарку, яку подарувала Зося за домовину для Боніфація, і вийшов.

— Куди ви ото все дивитесь? Я вже вас тут бачу не раз. Дай, думаю, вийду до людини, запрошу до хати.

— А ви хто? — Рубан (це саме він був отим незнайомцем для Левка) підозріливо глянув на його чумарку та нові чоботи, од яких ще пахло дратвою, здається, десь уже бачив цього чоловіка, щоправда, без чумарки, — чи не в Глинську?

Власник чумарки посміхнувся:

— Звісно, вавилонянин, Фабіян по–тутешньому.

— А який Фабіян ходить пити воду в сільраді?

— Мій цап. Його теж прозивають Фабіяном.

— Прекрасна тварина.

— Цап цапом. Просто звик до нього. Вночі я недобачаю, то він мене інколи проводить додому. В цьому він незамінимий товариш. А ви чи не Рубан? Він самий, еге ж?

— Він.

— А я ж то думаю, що то ви все дивитесь на Прицьке. Аж це ви той самий Рубан, що був колись у Прицькому. Як вам тут, у Вавилоні?

— Вавилон — не Прицьке.

— Був оце в них на храмі, то познайомився з головою. Великий чоловік Майгула.

— В якому розумінні?

— Ніякого утиску в селі, повна свобода.

— Кому?

— Всім.

— Тоді це просто анархія.

— А вам хочеться диктатури, еге? Тут диктатура Бубел, Павлюків, Раденьких. Була, є і буде. В кого гроші — той і править Вавилоном. Один я не залежний від них, живу собі, як хочу. Поля свого не маю, насіння у них не позичаю, податків не сплачую, живу собі, як Сократ у Римі.

— Сократ жив у Афінах. За Перікла.