Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (бесплатные серии книг TXT) 📗
— А ви, пробачте, хто?
Знехотя вступає Адька — як контрабас у джаз-банді:
— Павло Іванович з архіву…
Павло Іванович, ага. Чисто ґебешна манера рекомендуватись, це я від мами чула — що всі вони були поспіль Павли Івановичі та Сергії Петровичі, всі оперативники-«опікуни», — люди без прізвищ, із самим іменем-по-батькові. Хтозна-чому, цей маленький знак відданости давнім цеховим традиціям зненацька мене вкурвлює — по-справжньому вкурвлює, аж засліплює люттю, вдаряючи в голову, — може, в мене просто загальмована реакція, і це вибухає коктейль із багатьох накопичених складників, все моє прибутне роздратування від Настуні-B-Gucci почавши, а може, то Настуня мене й заразила, але в цій хвилині я сама готова ощиритись і загарчати — аж щелепи зводить од злости:
— В такому разі, я Дарина Анатоліївна!
— Це я знаю, — каже він і дивиться на мене поглядом ситого кондора з високої скелі: важкі, зморшкуваті повіки напівприкривають недвижні опуклі очі — такі б очі східній красуні, млость і бархат, два агатові персні, а тут чорті-що, прорахувалася природа… І, ледь-ледь налягаючи голосом, зовсім крихітку, тобто рівно настільки, щоб не уйшло непоміченим, повторює:
— Знаю, що ви Анатоліївна.
Це мені, значить, пропонується заметушитись, забити хвостом — ах, мовляв, і звідки ж, і яким же побитом, розкажіте ласкаві?.. Та пішов ти. Казьол.
— Матінка ваша ще жива?
Він так і каже — «матінка». По-російськи це було б «матушка» — нормально, навіть поштиво. Атак вони всі й говорили в своєму колі — «матушка», а на дружину — «супруга»: «Передавайте привет Вашей супруге», ні в якому разі не «жене», — «жёны» були в допитуваних, у тих, з ким не рахуються і привітів не передають. А в цих — «матушки», «супруги»: владний жарґон, арґо переможців. Як це я не відразу догледіла, що він подумки перекладає з російської?..
Якби ми з ним були іґуанами, то зараз являли б собою шикарну картинку для «Живої планети» на Discovery Channel, — як стоїмо навпроти себе, здибившись гнівно роздутими гребенями-клобуками й чекаючи, хто вдарить перший. Або кобрами — ті ще й розгойдуються в повітрі, перш ніж метнутись блискавичним ласо (правда, по моїй стороні ще й спокійний, як мудро мовчущий удав, Адька, що безумовно додає сили, але це лишімо за кадром):
— Нівроку. Дякую. А ваша?
Чи мені здалося, чи справді та друга іґуана здригнулась, присіла на лапи?
— Передавайте їй вітання, — веде-таки своєї — не зіб'єш, це теж одна з владних звичок — пускати повз вуха недогідливу тобі репліку так, мов її й не було. Скасовувати як нечинну. Тільки, блін, якщо мені до твоєї «матінки» зась, то що ти смієш мати до моєї?!
— Вітання від кого?..
— Бухалов, — нарешті розколюється й називає себе друга іґуана, і це звучить несподівано інтимно, наче в кабінеті у проктолога: клобук опадає, гребінь також, зношені порожні бурдюки круг очей, провислі бурці в'яленої шкіри над комірцем сорочки, — мужчина за полтинник, і то сильно «за», — печінкові плями на вилицях, проблеми зі шлунком, либонь і з простатою, кар'єра в основному відіграна, і явно неблискуче, в перспективі тільки пенсія і хронічний острах, щоб її, бува, не урізали, і чого, питається, на нього визвірятись?.. — Павло Іванович Бухалов, — продовжує звірятися майже сором'язливо, ніби нашіптує мені непристойність, отак-о причепився на вулиці до жінки й нашіптує їй півголосом непристойності, мінячись на виду, бідолашний, хворий чоловік, але це ж треба, справді, таке прізвище носити, ото наградив Господь і тато з мамою! Серйозне прізвище — щире, непідробне рязансько-тамбовське, з тих, що носять старі відставники, — як незабутній підполковник Доскін, який викладав у нас у школі історію з фізкультурою і про якого подейкували, наче Доскін він по жінці, а насправді, з дому, — Уйобишев. Так що Бухалов іще й нічого, буває гірше, — розуміється, якщо тільки Павло Іванович мене не розігрує, бо на якого-небудь злитого з рязанських боліт Бухалова (татарські вилиці, сірі очі, загальна водяниста бляклість…) він стільки ж подобає, скільки я на Усаму бен Ладена, фактура явно не та… Він що ж, сподівається почути, як мені приємно з ним познайомитися?..
— Так їй і передайте, вашій матінці… Бухалов, Павло Іванович. Думаю, вона мене згадає. Ми колись зустрічалися…
— Світ тісний, — філософськи коментує Адька, встромляючи голову в кадр, і, спасибі йому, вчасно, — я дійсно не знаю, що сказати Павлу Івановичу Бухалову на його ліричну заяву. Так-таки жодного бажання не маю довідуватися, коли й за яких обставин він міг зустрічатися з моєю «матінкою», і тому тупо й невиховано мовчу. Кінець зв'язку. Та й Павла Івановича вже мусять владно кликати вперед до бою буркотливі шлункові соки: бачу в нього в кутиках рота дві звурджені, як стара бринза, біло-жовтяві смужки, й мені остаточно робиться неприємно. Зате Павлу Івановичу навпаки:
— Дуже приємно, — добросердо озвучує він за мене мою пропущену репліку — як не подають, то він і сам себе обслужить. — Дуже приємно знати, що в неї виросла така… відома дочка (з наголосом на першому складі). Я сам частенько дивлюся ваші передачі, хоч і не завжди маю час… А дочка моя (з наголосом на першому складі) вас просто обожнює, — і тут цей штивний боровичок у костюмчику-корсеті вперше всміхається, оце несподіванка, — незвично, скупенько, в манері Штірліца з класичного радянського серіалу, тобто так, немов приводить у рух нетреновані й давно задубілі лицьові м'язи, може, в їхніх чекістських школах їм так спеціально ставили міміку, усім однаково, але все одно на згадку про дочку йому виходить тепло, симпатично, прояснюється — і красивий же в принципі дядько, така екзотична, яскрава зовнішність, тільки статура підкачала трошки, — і я теж усміхаюсь йому у відповідь і кажу дякую, і що дуже приємно це чути: реакція автоматична, як флеш, коли натиснути на спуск, але стоп, стоп, це ще не кінець, — він лізе у внутрішню кишеню (пістолета під пахвою нема! — хоча, чому мав би бути?..), виймає записника, розгортає й тицяє мені під носа, чистою сторінкою в рябомережану клітинку на-зверх: його дочка (з наголосом на першому складі) буде дуже щаслива мати мій автограф. Люблячий тато, як це приємно. З радістю, авжеж, тільки попрошу ще ручку. І що-небудь для неї особисто, мурмотить він, буквально кілька слів, якесь побажання, — будь ласка, з охотою, як її звати? О Боже. Дуже мило, дякую, мені теж.
Блін, ото й усього?! Ото треба було якісь загадкові привіти «матінці» передавати (все-таки спитати я в мами спитаю, що за один, — якщо вона, звісно, згадає!), п'ять хвилин виснути над душею й грузити бозна-чим — і все для того, щоб одержати автограф, який і так дається надурняк кожному, хто попросить?..
Або я чогось не розумію — або цей суб'єкт таки якийсь причмелений. Іґуана, не іґуана, а таки якась інша форма життя — якщо спеціально її не вивчати, не збагнеш, що в неї на мислі.
— Дзвоніть, — каже він уже на прощання, ховаючи заповітного записничка у внутрішню кишеню свого сурдута, — якщо буде треба…
Так, ніби це я тут була прохачка, і відтепер мені, як своїй людині, гостинно відкриваються двері не з вулиці, а з кулуарів, по дзвіночку, як і годиться межи своїми людьми. Адьки він уже мовби й не бачить, геть і не дивиться в його бік, — Адьки тут не стояло і в списках не значилося, і його родичам привітів не належиться (наприклад, Довган Олені Амброзіївні, рік народження — 1920, рік смерти — 1947, місце смерти невідоме).
— Товариш ваш… — бліц-пауза, перевірочка така, тичок очима: який тут зв'язок, наскільки Адька мені «товариш»? — Має мій робочий телефон… Звертайтеся…
А я, бач, здуру Адьку погнала чесним шляхом, офіційним, через «вертушку». А можна було б і заощадити клопоту, скориставшися своїм усенародним іменем — і зовсім не «в службових цілях», хто б подумав. Хто б припустив, що «Діогенів ліхтар» виявиться улюбленою передачею працівників СБУ. Чи то пак, Вероніки Бухалової (бідна дитина, це ж скільки вона мусила намучитися в дитсадку і в школі з таким прізвищем!) — студентки консерваторії, майбутньої піаністки, ну й діла. Ні, все-таки працювати на телевізії часом і поплатно, перепадають і дивіденди, не самі лише докуки…
