Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (бесплатные серии книг TXT) 📗
— Ну що ж, Настуню, приємно було з вами пройтися, але на мене вже чекають…
Без мобілки, без поданого костура, я б не зуміла так гідно вив'язатися. От для чого існують мобільні телефони — затлумити нашу прогресуючу безпорадність перед реальним світом, коли опиняєшся з ним сам-на-сам. Своєрідна страхувальна сітка міжлюдських зв'язків, без якої ми вже не годні пересуватися — без того, щоби щокрок за неї хапатися. Як немовлята в манежі.
Відшита, але непереможна Настуня дибуляє вниз по Софіївській, гойдаючи розфасованою штанцями на дві половинки сідничкою (б'юсь об заклад, що в неї там уже целюліт починається, фізично всі ці діти якісь на диво трухляві, чорнобильське покоління, чи не звідси й їхня вовча хватка — вхопити своє чимскорше, бо за десять років уже не буде чим хапати?), — а я повертаю на Володимирську, сто метрів радісних — уздовж Софійського білого муру під старими каштанами, а далі сто смурних, як діагонально відкинута тінь — з протилежного боку, де задерся вгору жаб'ячо-сірим фасадом розляпаний вниз по схилу квартал КҐБ, нині СБУ — наче підтягнута на лапах аж під Софію велетенська ропуха серед історичного центру, серед самісінького тобі городу Ярослава, і я могла б розповісти Настуні, що ще до 1930-х років тут стояла чарівна Ірининська церковця з XIII століття, така сама осяйна й жіночна, як і Софія, білостінна, в темно-зеленому очіпку баньки (я бачила знімки), але велетенська ропуха з внутрішньою тюрмою її розчавила, навалилася всією вагою, іно кості, то пак стіни, затріщали, і від церковці на сьогодні тільки й зосталося, що назва бічної вулички, — тільки назви нам і зостаються, самі імена, як порожні оправи перснів із вийнятими коштовними вічками. Але Настуні все це, звичайно, по фіґ, і, зрештою, інтерес її все одно завжди буде по стороні того, хто розчавив, а ніяк не розчавленого, оскільки розчавлений, як її навчили тато, мама, школа й телевізор, — то лузер, невдаха і лох, так що ми з моєю церковцею можемо відпочивати в дальньому закапелку… Тою стороною Володимирської я не люблю ходити, і не лише я — за совкових часів вона завжди стояла порожня, як виморожена, це вже тепер народ розпурхався, розшугався, але однаково — не люблю. А доведеться.
І акурат на «зебрі» перед Рейтарською дзвонить мобільний: Альо.
Це не тут, каже він, і я мало не потрапляю під колеса особливо нервової «тойоти», що рветься з місця, не дочекавшись, коли я ступлю на хідник (показую водієві язика). Архів у них, виявляється, не тут, а через дорогу, на Золотоворітській. І сам він зараз там. І щоб я туди підходила, він мені все розкаже.
— У них тепер саме обідня перерва починається, я добре встиг! Розвертаюсь назад — як непереможна Настуня, як танк: не дочекавшись зеленого світла, проскакуючи між автами. Золотоворітську я люблю: затишна, тиха, одна з небагатьох у центрі вуличок, які ще лишаються направду київськими, хоч і на ній уже вимахали парочку обкладених ґранітними сотками банкоподібних озій, але старокиївського духу все одно розвалити не потрапили. І зараз же на розі цієї притульної вулички, перед круглою клумбою, на белебні, на осонні, стоїть як укопаний мій хлопчисько — як дорожній знак, щоб я не збилася з шляху, — і мене водномить накриває гарячою хвилею безглуздого щастя на вид його лошачо-довгоногої постаті, його стриженої голови, усмішки, що здаля спалахує мені назустріч, як самостійне джерело світла в міському пейзажі: побачив! — а я раніше, я раніше! — і поки відстань між нами, ця не нанесена на жодну міську мапу, на хвилину тільки й увікмнена, в обхід клумби, бісектриса, що нею впродовж цієї хвилини, оживши, бринить і пульсує порожній ріг Золотоворітської й Рейтарської, скорочується зі швидкістю перехопленого погляду (того, що на мить забиває памороки й обриває нутро бездонною ніжністю…), — поки ця невидима нікому, крім нас двох, «зебра» (і немає в жодному місті світу важливіших понад ці розміток!) лічить позосталі між нами секунди — сім, шість, п'ять, чотири, — я вже бачу, бічним зором (наче в галімому бойовику — невідь-звідки вигульклого чорного бандитського автомобіля, з якого зараз вистромиться з-за опущеної шиби цівка автомата), — наплив на нашу бісектрису, звідкись іззаду по хіднику, чужої темної тіні — не мимобіжний сторонній промельк, а таки лобовий наїзд, націлений впертися поміж нами обома, тримаючи під прицілом обох одночасно, і коли я ступаю на хідник за крок від Адюськи, то, замість уткнутись у нього, з'єднатись у мимобіжному сплеті долонями, плечима, щокою, як завжди при зустрічі, наштовхуюсь, як на стінку, на той чужий погляд, виприслий обіч, короткий і твердий, немов спідлоба, — балухаті чорні очі в м'ясистих повіках, погляд прицінний, але не по-чоловічому, а якось інакше, так, що хочеться відразу струсити його з себе, як чорного павука, і перш ніж цей відруховий сиґнал встигає дійти до мозку, погляд тут-таки й спорскає з прицілу сам, зоставляючи тільки неясний бентежний осад, слизистий слід, — і Адьо, знімаючи мені руку з плеча обірваним жестом, повертає голову і стримано всміхається в той бік, як до знайомого, — випадкового, але все-таки такого, який вартує кількох чемних слів, навіть якщо нагодився невчасно й не до речі:
— На обід ідете?
Це звучить як відголосок нещодавно закінченої розмови, до якої вже нема чого додати, і неважко здогадатися, ким може бути цей тип у серійному костюмчику, як у корсеті, — явно того самого архіву працівничок, що вийшов услід за Адькою, ну й ішов би собі своєю дорогою, чого підвалив?.. Адьці дядя десь до плеча, статурою теж не вдався — філейна частина переважує горішню, ніжки куцуваті, — зате вдався виправкою й фейсом: обличчя сильне, замолоду взагалі красунчик мусив бути, такі мефістофільські профілі школярки в зошитах малюють, тільки я таких не люблю — південно-смаглявих, «під сепію», із тим чорнішими й балухатішими очима, чим дужче чорнявість побивається сивиною, і з чимось невловно коршунястим у рисах, у загальному зачерку: тип підстаркуватого арабського терориста. Або ізраїльського військовика. Чомусь мені здається, що такі мають постійно пітніти, — ніби на них ужито забагато олійної фарби, а промокнути забули. А виправочка все-таки військова, всі вони себе носять однаково штивненько — навіть коли всього тільки в архіві працюють… Інтересно, в якому він званні?
Адька, розумничка, підкреслено нас не знайомить, кінь би втямив, що — шановні пасажири, не затримуйтесь у дверях, — але в цього розвернутого груддю вперед боровичка-терориста вразливости куди менше, ніж у коня, приблизно стільки ж, як у моєї Настуні, і він багатослівно, по-батьківському люб'язно, з покровительськими нотками, — між іншим, цілком пристойною українською (чому це мене, власне, дивує?) — досипає Аді ще щось уже відверто безпотрібне, дожовує пережоване, — що краще телефонувати до них починаючи з завтрашнього дня, чим більше часу на пошуки, тим краще, не всі справи ще впорядковані, в першу чергу розглядаються запити на реабілітацію, яких все не убуває, ніяк не убуває, навпаки, чимало вже зроблено, але скільки ж іще належиться зробити, — і отак він стоїть, кріпкенький собі, нівроку, з густими, масними бровами й коршунястим профілем, — і гонить, і гонить, і затикатись не збирається, і я знов ловлю на собі його погляд — і цим разом нарешті до мене доходить: він мене впізнав! (Тому й зупинився?) Блін, а оце вже зайве, це нам і геть ні до чого. І принесло ж тебе, чувак… Чортова телевізія — тільки-но піткнешся на люди, вічно на тебе хтось очі витріщає, а то ще й розганяється перепитати: Це Ви?.. — і не за автографом навіть, а просто так, перевірити враження… Мовчу, як справдешня упівська партизанка, ні пари з уст, стою поруч так, ніби ми в метро, а не серед вулиці, і знай сопу, фейс держу як на паспортне фото — врешті-решт, впізнають не так обличчя, як міміку й, особливо, інтонацію, і я вперто тягну свою паузу, довгу, непомірно довгу, в театрі публіка на такій уже починає нервово шарудіти, і він теж не збирається чекати бозна-скільки — в нього все-таки обід:
— Я вибачаюсь, ви не Дарина Гощинська? Ну от, прошу дуже.
