Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (бесплатные серии книг TXT) 📗
Втомилась, угу. Дуже.
Ох, зайчисько… Теплий який…
Ні, перш ніж у люлю, ти все-таки подивись, будь ласка, моє інтерв'ю з Владою, добре? Так, це я про нього тобі казала — ти ж в ефірі цього не бачив?.. Це ще до нашої з тобою ери було, в мене тоді ще програма не «Діогенів ліхтар» називалася, а просто йшло як окреме інтерв'ю, тільки з деякими купюрами редакційними, — а тут на касеті все як було в сирому вигляді, в чорновому… Ні, я не буду дивитися. Я сьогодні це вже бачила, не хочу більше. Не маю сили, Адюська. Чесно. Подивишся сам, у кімнаті, гаразд? А я тут тимчасом, так тому й бути, посуд помию…
Знаменита в тебе вийшла вечеря… Спасибі, киць.
Ти такий хороший — що б я без тебе робила?
Лиши, лиши… Я сама приберу…
Адю. Адю, а коли ти був маленький, ти з дівчатками грався?..
Ні, я тільки хочу спитати — ти не пам'ятаєш, була така гра — ямку викладали квіточками, блискітками, така ніби картинка виходила, накривали її скельцем і знов засипали землею, називалося — «секрет»?
Не пам'ятаєш…
АНКЕТА ВОЯКА УПА
1. СТЕПЕНЬ і ПСЕВДОпідхорунжа Рома/перекреслено/Дзвіня
2. ПРІЗВИЩЕ ІМ'ЯДовган Олена
3. НАЦІОНАЛЬНІСТЬукраїнка
4. ДАТА і МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ1920 р. Львів
5. ОСВІТА3 курси фізики на університеті в Цюриху
6. ЗВАННЯрадистка (радіоінженер)
7. СТАНвільний (незамужня)
8. СЛУЖБА в ЧУЖИХ АРМІЯХ(пропуск)
9. ПЕРЕБІГ СЛУЖБИ в УПАвід березня 1944 р.
10. ПІДВИЩЕННЯ(нерозбірливо: бура пляма)
11. ВІДЗНАЧЕННЯ(нерозбірливо! бура пляма)
12. ПОРАНЕННЯ і ШПИТАЛЬ(нерозбірливо: бура пляма)
13. КАРИ(нерозбірливо: бура пляма)
14. ГРУПА КРОВИ(нерозбірливо: бура пляма)
15. ОПІНІЯ ЗВЕРХНИКІВ(нерозбірливо: бура пляма)
Її звати Анастасія, і вона моя практикантка — у мене вже є практикантки, сказитися можна, ось так воно все й починається, а потім одного прекрасного дня виявиш, що всі в твоєму оточенні вже молодші за тебе. І не просто молодші, а тільки й клацають зубами, чекаючи, коли ти звільниш їм місце, — як зграя молодих вовченят. Перше покоління здобичників нової Європи — те, на чиї тендітні голівоньки, на юні й драглисті, як яєчний білок, мізки, відразу всією мегатонною вагою обрушилася американська телевізія й реклама. Як колись на плакаті з по-звірячому виряченим красноармейцем, який тицяє в тебе пальцем: «Ти запісался добровольцем?», — тільки тепер запитання звучить інакше: «Ти вже відпочив на Канарах?», «Ти вже купив „мерседес"?», «Ти вже вдягаєшся у Gucci?» — і вони ошаліло женуться в напрямку, вказаному гігантським екранним пальцем, перегризаючи на своєму шляху все, що, на їхню думку, може їм перешкодити. Уявляю, яку криву суїцидів це інтернет-покоління видасть соціологам років через десять — як фонтан на Майдані Незалежности.
Ця також у блузочці від Gucci, в черевиках від Bally і з сумкою до пари черевикам, — гостроносенька лялечка з очима, як два чорні пластмасові ґудзики й вічно напіврозтуленим ротом, у кутиках якого вже намітилися дві павутинки, — для двадцяти з хвостиком ранувато, хоч, гадаю, тим чулим ротиком вона за свій вік встигла обробити куди більше товстих чоловічих відростків, аніж я за свій. Якщо тільки це не татусь її вдягає. Зрештою, одне другому не суперечить. Коли Настуся-Вже-В-Gucci наставляє на мене (на мене!) свого розтуленого мокрого дзьобика, мені страшенно кортить співчутливо спитати, чи в неї часом не гайморит. Ось такі кадри тепер ростить Інститут журналістики нам під боком, тут-таки на Сирці — в тому білосніжному саркофагу, що його компартія невдовзі перед фіналом се-ре-серу збудувала собі на кадровий розплідник, бо в Рильському провулку, в також несогіршенькому сецесійному особнячку з левами, що його ми з Настусею-Вже-В-Gucci саме проминаємо, партмолоднякові робилося затісно. Тепер тут банк, і леви з усіх підступів обкладені, як на ковзанці, рожевим ґранітом. Я питаю в майбутньої української журналістки, чи вона знає, що тут було яких років п'ятнадцять тому, — нестак і давно, вона вже до школи мусила ходити. Чи знає, що її матір-альма в певному сенсі ґенетично пов'язана з тим закладом, який колись тут панував, — і, судячи з куревських норовів вітчизняної журналістики, карма місця таки вспадковується, тільки цього я вже їй не кажу. Анастасія (саме так вона рекомендується — повним ім'ям) сторожко пасе мене чорними пластмасовими очками і міньєтно-гайморитним ротом — ні, вона не знає, що тут було, і, з усього видно, їй на це глибоко начхати, але я буду підписувати її звіт про практику на телебаченні і потім вона всюди розповідатиме, що проходила практику в Гощинської, а тому по миттєвому замішанні вона зважується догідливо підхихикнути: прикольно, мовляв. Гупія, акваріумна рибка. Чому, на Бога, журналістика — чому не бізнес-менеджмент, не яка-небудь, у перспективі, іноземна фірма, де можна вийти заміж за швейцарця чи голландця, в найгіршому випадку американця, — що за вибір такий?
— Настусю, — ніжно кажу я, — а можна спитати, чому ви вирішили стати журналісткою?
Майже фізично чую, як їй під черепушечкою стукаються кульки, приведені в рух моїм запитанням, наче більярдним києм, — це вона вираховує, який варіант відповіді принесе їй найбільше очок. Як у комп'ютерній грі. Невеличкий, рухливий, мисливий мозок, націлений на швидкий пошук їстівного.
— Я завжди добре писала.
Див. журнали «Бизнес», «Натали», «ENE-Украина», рубрика «поради психолога». Як успішно пройти інтерв'ю при прийомі на роботу: тримайся впевнено, постарайся справити враження людини, що знає ціну своїм професійним чеснотам. Плюс, звісно, американські серіали — «Район Мелроуз», «Фешин-шоу»… І я це мушу вислуховувати, бо вона приклеїлась до мене, як жуйка в салоні літака на висоті десять тисяч метрів, бо я, коли вийшли разом із телестудії, необережно запропонувала дитині підкинути її до центру, і дитина вилізла зі студійної машини разом зі мною, і вже двічі на моє делікатне «Вам у який бік?» не кліпнувши оком відповідала: «Я Вас проведу». Як там було сказано в когось із росіян: моє покоління — гівно, але твоє — то вже взагалі щось непомисленне.
— Добре — це без орфографічних помилок? Я вже не стримуюсь.
В пластмасових очках нарешті мелькає живе почуття — злоба, затаєна хижа ворожість, навіть губка рефлекторно смикається ощиром — тільки гарчання бракує.
Що ж, от ми й встановили контакт. Через рік, уже з дипломом, вона напише в якій-небудь жовтій газетці-клозетці, що Гощинська ненавидить жінок. Особливо молодих, особливо вродливих. І розумних, звичайно ж. А якщо їй ще й платитимуть штуку баксів на місяць, то жодної різниці між собою і мною вона вже й не вбачатиме — крім тої одної, що я за неї старша і, значить, у її розумінні, менш якісна: як йогурт із задавненим терміном вжитку. Чим більше я їх спостерігаю, цей розбуялий підлісок, тим менше мені хочеться заводити дитину. І тим більшу відчуваю полегкість, що досі її не завела, — від такого не вборониш, не захистиш. Не замкнеш у кімнаті й не годуватимеш через вічко в дверях екологічно чистим духовним продуктом. Не уявляю, як собі дають раду ті з-поміж них, кого батьки все ж зуміли так вигодувати, — надто якщо при тому з Gucci й Bally в тих батьків, не дай Господи, не склалося.
— Журналістика, Настуню, — це не тільки добре писати… На фіґа я це кажу? Кому?..
Головне ж, що тут, коло Богдана, мені вже справді треба її притьмом позбуватись, — я йду навперейми Адьці, який має виходити на Володимирській із приймальні СБУ (між іншим, колишнього особняка Грушевських, підказує думка за інерцією, — дались мені сьогодні ті «колишні» споруди!), і мені зовсім не хочеться мати під боком це майбутнє золоте перо в ролі свідка, а як від неї зграбно відкараскатися, я тепер уже й не знаю, ну й ідіотська ж ситуація. Кажу «вибачте» й витягаю мобілку, непомітно натиснувши на Адіну кнопку, — голос у нього затурбований, відгукується односкладово, щось там, видно, йому не виходить так, як планувалося, а я ще й лізу під руку з недорікуватими уточненнями, де мені на нього ліпше чекати, — дурня цілковита, але ж не поясниш йому в цій хвилі, що цей дзвінок мені потрібен тільки як приключка для того, щоб, натиснувши на кнопку відбою, повернутись до своєї практикантки (цікаво все-таки, хто ж із начальства мені її втелющив?) і чемно, але рішуче простягнути руку:
