З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗

— Та це ж наша — твоя і моя…

— Якби наша, я вас давно б усіх пересаджав».

Смішно, але, за правдивим «українським рахунком», це востаннє долинає до нас із тьми того страшного століття голос вільної людини. Ще вільної — бодай настільки, щоб відкрито ознаймити свою історичну поразку.

КОДА.

…На цьому місці (бракувало якось гарно закандзюбленого фіналу, а мій бідний, оплавлений спекою мозок явно вичерпував свої ресурси) у мене закінчилася кава — необхідне для відновлення мозкових ресурсів пальне, і я вийшла до найближчого мінімаркету, що на сусідній вулиці — поруч із дитячим садком. І, не дійшовши, спинилась на півдорозі, вражена видом дивовижної процесії.

Вулицею, в супроводі двох виховательок, мовчки, сопучи (жарко!), вервечкою дибцяли діти — чотири-п'ятилітні малятка в панамках. Придивившись пильніше, я розгледіла, що саме, крім незвичної для дитячого гурту мовчанки, так різонуло мені око якоюсь ґротесковою незугарністю: кожне дитинча цупко тримало переднього за хвостик сукенки або за штанці, — відтак уся вервечка рухалася, витягнувши руці й трохи нахилившись під кутом, згорблена, чи пак зігнута в попереку, — як Бройґелеві сліпці…

І я згадала, що таким самим строєм — і «бєз разговорчіков», атож! — колись, у середині 1960-х, учили в дитсадку ходити й мене. Після двох тижнів мого першого свідомого бунту — щовечірніх ридань і благань: «Я не хочу завтра в садочок!» — батьки нарешті здалися і найняли мені няньку, за що я їм повік винна окрему дяку: хтозна, як би склалося моє життя, якби тоді, на самому його початку, мене таки вламали й призвичаїли «ходити строєм».

І ще я згадала, як запурхує в супроводі виховательки до музею, чи до автобуса, чи в метро група малюків німецьких, голландських, шведських, французьких: із щебетом, мов зграйка горобців, розсипаючись навсібіч і зараз-таки, мов на гілках дерева, чемненько розміщуючись у просторі за якимось, тільки їм вгадним, пташиним планом… Ці зворушливі сценки завжди, скільки випадало бути їм за свідка, крім усмішки розчулення, викликали десь у надрах підсвідомости ще й болісний порух заздрости:  ї х н і х  дітей ніхто й ніколи не вчив ходити строєм…

Тиха вервечка скоцюрблених, маленьких українських зеків у шортиках і панамках протрюхикала повз мене, краючи серце своєю покірною незграбністю (одне маля весь час не втрапляло в ногу: то підбігало дрібним крочком, то надолужувало сягнистим…), — і влилася в браму дитсадківської дротяної огорожі. Ну от і крапка, подумав у мені немилосердний автор, — от тобі й живий фінал твого есею. Тему вичерпано.

Цілком синхронно з цією думкою пролунав характерний металевий скрегіт — то вихователька, що йшла ззаду, зупинилась зачинити браму, беручи її на засув.

Київ, травень 2003 року

Жити 

Інтродукція (до книжки «Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992—2002») [95]

Дуже рідко буває, щоб момент зародження книжки можна було встановити достеменно — з місцем, днем і трохи чи не годиною. Звичніше, хоч також не дуже часто, таке трапляється в людських стосунках: знаю не одну пару, яка поруч із днем одруження святкує як не менш важливий іще й день знайомства, і початки найголовніших у своєму житті дружб теж можу датувати більш-менш із точністю до дня. У випадку цієї книжки обидві лінії, «книжкова» й «людська», збіглися, накладаючись на себе навзаєм, і почалась вона задовго до того, як з'явився хронологічно перший, включений у неї, текст (лист Юрія Шевельова до Оксани Забужко від 3.12.1992 року). Сталося це в день, коли її автори (вони ж і герої) — вперше прибулий в Україну по 47 роках вигнання найвидатніший її мислитель (82 роки, як не забула б тут вставити бульварна преса) та народжена й виросла в Україні «молода поетеса» (30 років) — зустрілися віч-на-віч (діло було на Міжнародному Конгресі українознавців у Києві) і, після слів привітання (тонка «професорська» усмішка вкупі з по-дитячому цікавим поглядом з-за окулярів — з одного боку, збентежене школярське белькотіння дівчинки, яку зненацька поставили перед живою історією, — з другого…), обмінялися першими-таки текстами — дарчими написами на власних книжках: Юрій Шерех. Друга черга. — Б.в.: Сучасність. 1978; Оксана Забужко. Дириґент останньої свічки. — К.: Радянський письменник, 1990.

Автограф на «Другій черзі» фіксує цю дату з дещо незвичною меморіальною серйозністю:

Оксані Забужко — зустріч у Київському університеті 30.08.1990

Ю. Шевельов

З того моменту й почала творитися ця книжка. Її писано, рік за роком, двома співрозмовцями, один із яких ріс, другий старівся, яких від початку розділяла, здавалося, космічна відстань — не просто в 52 роки, а в кілька історичних епох і культурних материків, — і які, проте, ступінь по ступню, спотикаючись та набиваючи синці й ґулі (не без того!), навзаєм слугуючи одне одному гідом на незнайомих територіях, із двох кінців ту відстань між собою долали, прокладаючи в такий спосіб міст через вириту XX століттям прірву української історії, — аж до смерти одного з них.

Хоча зі смертю, як показалося згодом, ніщо не кінчається. Себто, ніщо з того, що є справді важливе.

Можна сказати, що цю книжку ще не дописано. Не завершено, не поставлено останньої крапки. І не тільки тому, що зібраний тут корпус листування є далеко не повним: кілька листів Юрія Володимировича (далі, для стислости, — ЮШ, як він звичайно підписувався в листах до друзів) згубились у мене при переїзді, одного взяв для публікації хтось із наших журналістів-видавців-літературознавців і ніколи не повернув (є надія, що той «хтось», прочитавши ці рядки, всовіститься й утрачене ще вигулькне на світ!); зі своїх листів (без яких годі зрозуміти зміст шевельовських) я маю в себе лиш ті, що є в електронній версії, — попередні, з «докомп'ютерної доби», я писала або на друкарській машинці, як ЮШ, або від руки й копій із них, природно, не робила, тож повноцінне двоголосся в цьому «епістолярному романі» (термін ЮШ) відновлено щойно починаючи з літа 1995 року (коли буде відкрито наразі ще запечатаний архів ЮШ в Колумбійському університеті, можна буде документально реставрувати те, що тут я відновлювала, як могла, з пам'яті [96]). Проте справа, повторюю, не в текстологічних лакунах, котрі вимушено роблять це листування «вибраним», — чи, принаймні, не тільки в них.

Справа в тому, що в процесі впорядкування ця книжка, мимо моєї волі, стала виростати в щось більше, ніж просто збірка кореспонденції за десять років: 1992—2002. (ЮШ помер 12 квітня 2002 року, і того року ми з ним іще встигли обмінятися листами). Кореспонденція вимагала коментарів, бо те, що зрозуміле й цікаве двом бесідникам, — їхня, улюбленим слівцем ЮШ мовлячи, «співгра» — для стороннього «підслухача», невтаємниченого ні в контекст, ні в езотерику приватного дискурсу, неминуче втрачає половину своїх смислів. Відкоментувати належалося, по-перше, реалії часу — той «пісок історії», що сучасникам хрумтить на зубах, а вже в наступному поколінні, наколи не схватити його «цементом» культури, без сліда звітрюється, і нащадкам неясно, чого то попередники так були скреготіли щелепами, — а по-друге, біографічну канву, по якій вишивається рисунок «співгри». І ось тут і показалася найбільша проблема. Біографія-бо всякої пишучої людини невіддільна від її книжок — а з усіх книжок ЮШ, виданих в Україні за роки незалежности, жодна не вийшла за межі «особливо просунутого» кола інтелектуалів числом у тисячу душ. На звістку, що я впорядковую своє листування з Шевельовим, від інтеліґенції молодшого покоління за кожним другим разом доводилося чути: «А хто це?». Не лише для пересічно освіченого українця, а й для більшості «професорсько-викладацького складу» наших університетів Шерех-Шевельов досі залишається маловрозумливим «діаспорним мовознавцем», який колись щось нелестиве сказав про Олеся Гончара (показово: 2008-го, в рік узагалі не поміченого українською державою 100-літнього ювілею ЮШ, на першій стадії медіа-проекту «Великі українці», де формувався «список великих», ім'я ЮШ запропонували до списку, з цілої національної телеавдиторії… 12 душ, — аж захотілося взнати їх поіменно!). І всі багатолітні спроби «малесенької щопти» ентузіастів, котрі  з н а ю т ь,  хто такий Шевельов, якось прорвати цю блокаду інформаційного невігластва — черговими «бібліофантомними» виданнями, передруками окремих його праць у так само малотиражних часописах, конференціями чи статтями у ЗМІ, — досі не зсунули з його імені залізобетонної радянської плити мовчання: ЮШ в Україні як був, так і зостався — «самвидавним» автором.