З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗
Безпомильність її критичних оцінок тим і пояснюється, що поточні літературні процеси вона виміряла тим самим масштабом, що й давноминулі, — з прицілом на майбутнє (часто хвалилася: «Ви всі в мене в комп'ютері!». — «Ти мого листа одержала?» — питала я, повернувшись із закордонної поїздки. — «Одержала, — відповідала із ситим помруком котика після обіду: — Everything is sealed and archived! [128]», — і це був не просто фаховий «академічний гумор»: під Солиним пильним, безжальним оком «архіваріуса й дозорця» усім, хто був у неї «в комп'ютері», доводилося, хоч-не-хоч, витримувати той самий масштаб, який, за браком ліпшого означення, назву тут просто н е п р о в і н ц і й н и м, — ніби вона держала на літературній сцені постійно увімкнений «задник» ширшого, всесвітньо-історичного контексту, на тлі якого всякі малоросійськи-опереткові «пози самоствердження», що в Україні, що поза нею, скорочувалися до свого істинного, карликового розміру, а всякі, хай би й зачаткові, проблиски живої думки й чуття потрапляли в фокус любовно-дбайливої уваги).
Щo вона насправді будувала в літературознавстві «з фундаментів», поверх за поверхом, якого дерзновенного розмаху архітектурну конструкцію (ось де доречним було би слово «храм»!) виношувала в умі, — це видно з її останнього задуму: проекту нової книжки, за яку планувала взятися по викінченню «свого А. Кримського», — «Дискурс насильства в українській літературі». Дозволю собі тут скористатися метафорою, яку вжив був свого часу М. Грушевський — стосовно іншої «дами-лицарки», яка колись і відкрила в нашій літературі те століття, котре Соломії Павличко судилося собою завершити: з цього проекту видно, куди саме, по яких «велетенських уступах» прямувала її «титанічна хода». Послідовно й цілеспрямовано, том за томом, Соля готувала себе до найсерйознішої місії, на яку може претендувати вчений, — до написання нової історії української літератури [129]. Нагадаю, що попередня така авторська історія — Дмитра Чижевського — була написана піввіку тому, і закінчувалася XIX століттям… Іншої не маємо. І коли будемо мати — тепер уже невідомо.
Соломіїне XIX століття мало починатися Олексою Стороженком — чимось він її страшенно цікавив… Як перед тим, на різних етапах, — Кримський, і Кобилянська, і Євшан, і Домонтович, і Айрис Мердок, і Вільям Ґолдінґ, і лорд Байрон, і Сартр із Симоною де Бовуар… Легко уявляю, як вона зустрілася з ними всіма потойбіч, відразу ж зав'язавши, своїм звичаєм, жваву товариську розмову. І якщо правда, що душа й по смерті пошукує розуміння, то вони мали би їй зрадіти — навряд щоб багато їм стрічалось душ, котрі так щиро розуміли би їх заживоття. З нею їм пощастило.
Як пощастило всім, хто її знав і на чиїх життях назавжди збережеться світляний слід її присутности. Тільки такий людський заряд, в остаточному підсумку, й дає імпульс усякій літературі (Соля знала це, як ніхто інший!), — і він тепер, своєю чергою, знову стане — книжками, статтями, дослідженнями, цим разом уже про неї, — невпинний, вічний (поки ми ще люди!) колобіг слів, наш єдиний земний спосіб боротися із забуттям. Протистояти ентропії. Не вірити смерті.
Її смерті — не вірю: надто багато змінила Соля в цьому світі, надто щільна й тепла її присутність тут, де за п'ять років без неї, здається, не минуло й дня, щоб у розмовах — із дуже різними людьми! — не впало мимохідь: «це, як казала Соломія…», «це Соломіїна ідея», «ох, це б до Соломії за цим звернутися!», — так, ніби вона щойно була тут, тільки непомітно вислизнула за двері, і люди, спохопившись, озираються: та де ж вона, її ж так треба саме зараз, у цю хвилину?.. Із мертвими — «зовсім» мертвими — так не буває, мертвих, по упливі першого року, навіть найближчі родичі згадують інакше. (І ще — мертвих не бояться й не ненавидять так, як досі ненавидять її ті, хто при світлі її духа приречений мучитися власним нікчемством.)
…Простіше думати, що вона десь далеко, на котрійсь із зірок, дописує свою Головну Книгу. То байдуже, що ми ніколи не зможемо її прочитати. Все-таки ще нікому вовік не вдалось облічити, в якому часі й вимірі, в якому вигляді й якими несповідимими шляхами приходять на землю послання далеких зірок.
Вересень — жовтень 2005 року, Могакар, Іспанія
Примітки (до електронної версії)
Помилки набору, помічені та виправлені верстальником:
Стор. 75: …дистанційного «впізнавання» себе навзаєм двома великими (жіночами =>) жіночими душами і їхньої, дистанційно ж таки укладеної, «спілки проти світу»…
Стор. 122: …керує ними незагоджена потреба упевнитися в тому, що (прижите =>) прожите ними життя має сенс…
Стор. 247: Тому при всіх (скільки-небуть =>) скільки-небудь масштабних соціальних збуреннях він…
Стор. 353: …не зносила не тільки прямої брехні, <…> а й просто «порожніх фраз», не забезпечених значенням, — умить (вилювлювала =>) виловлювала їх своїм філологічно загостреним слухом…
128
«Усе запечатано і покладено в архів» (англ.).
129
Це не просто мій здогад, вона справді виношувала таку стратегічну мету, — між іншим, гірко шкодувала, що цю місію провалив інший науковець, на якого колись, у 1980-х, покладали під цим оглядом чималі надії. Взагалі, про «інтелектуальну імпотенцію» (власний вираз) колеґ завжди говорила з болем, — для неї це було щось як каліцтво в близькій родині. Ризикую залізти не в свій город (про такі речі ліпше судити її колеґам по академії), але мені здається, Соля дуже дорожила тим, що називається духом наукової спільноти — в «нерадянському», ренесансно-гуманістичному, «кастальському» сенсі, який іще деколи зберігається в західних університетах, — і всіма силами намагалась його утвердити і в нашому академічному середовищі (крім неї, тільки від іще двох людей із цього середовища — так само визначних учених, тільки не літературознавців, і до того ж на покоління старших, — я чула в ужитку, коли йшлося про наукове життя, слово «ми»: це мовилося з істинно «буршівською» демократичною гордістю, відразу віяло атмосферою старого університету й «вільних мистецтв»…). Чи помилюся, коли скажу, що саме вона стояла біля витоків Болонського процесу в Україні? Треба пам'ятати, що Соля не зносила традиційної української «хлестаковщини», — коли діла на копійку, а ґвалту на карбованець, — і ніколи не те що не вихвалялася, а навіть і не ділилася з нефахівцями суто фаховими аспектами своєї «багатоверстатної» діяльности. Відповідно, значна частина її «курікулюм віте» ширшій публіці залишається невідомою, і це стосується, зокрема, і її організаційних заслуг перед українською наукою.
