З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗
Тому що роман, ab definitio, є дитя свободи — породження громадянського суспільства.
Кінець відступу.
А тепер знову ввімкнемо телевізор — із обіцяною перервою в чверть століття.
СЮЖЕТ ДРУГИЙ, місце дії — Україна, час дії — весна 2003-го. На екрані програма Юрія Макарова «Документ» — розмова точиться про початок Другої світової війни, про її, страх вимовити, «український рахунок» (от вони, радісно думаєш собі, плоди свободи слова, не забарилися: ще ж заледве 62 роки минуло звідтоді, ще ж не всі учасники подій і перемерли, а ми вже, бач, потихеньку відкашлюємось, щоб озвучити вголос сувору історичну правду!). Ведучий настирливо, немов на спіритичному сеансі — вочевидь натхненний духами Сартра, Камю та газети «Combat», — домагається від бесідників відповіди на тодішнє «прокляте питання» паризької інтеліґенції, котре «на нашому, на данському» ґрунті так і звучить, як механічний переклад із французької: чи була в українців 1941 року свобода вибору?.. Оскільки ж у студії сидять не нащадки «абсурдних бунтарів» Латинського кварталу, котрі ото так плідно були філософствували про моральну свободу під окупацією («мне бы ваши заботы, господин учитель…»), а таки діти і внуки українців 1941-го, то питання, зрозуміло, зостається без відповіди: всі запрошені інтелектуали, незалежно від політичних симпатій та ідеологічних орієнтацій, дружно тупіють, мов не розуміючи зв'язку слів у реченні. Свобода? Вибору? В українців? Це, ніби, між чим і чим — між молотом і ковадлом?.. Між одним тоталітаризмом і другим? Чи, може, між трьома варіантами передсмертних вигуків — «За родіну, за Сталіна!», «Хайль Гітлер!» або «Слава Україні!»? Так кінець же все'дно той самий… Усі невиразно відчувають, що «вибір» виходить якийсь сумнівний і на «екзистенційний» не тягне; категоріальний апарат європейської етики крекче, рипить і зашкалює, мов кишеньковий дозиметр на Чорнобильській АЕС, і навіть академік-філософ не вміє собі з цим порадити й сідає маком, як салабон-першокурсник… Все, пора, пацани, кончать базар.
І тут власне, отакий пацан-першокурсник із публіки й бере слово — спокійно і як щось самозрозуміле пояснюючи зібраним на студійному майданчику «доцентам с кандідатамі», що («шо») «прі чьом здєсь какіє-то ідеї, незалежність і національниє інтєрєси», коли «люді всегда стрємятца к спокойному существованію, к тому, шоби вижить і вирастіть дєтєй, а прі какой власті ето будєт, ето уже нє імєєт значєнія…» (передаю не стенографічно, але, що називається, близько до тексту). На цій життєствердній ноті від «воксу популі» дискусія й закривається — як писав Пушкін, «слово найдено», і всі, треба розуміти, зітхають із полегкістю — і ті, хто в студії, й ті, хто перед екраном. І розходяться по своїх квартирах і далі реалізовувати так точно окреслену «Молодою Україною-2003» програму — «виживать» і «растіть дєтєй»… Правильно, що ж тут скажеш. Аби тільки війни не було…
Як там було в Лесі Українки?.. «Радій, Кассандро, — ти перемогла!»? А Кассандра у відповідь рішуче хитає головою: «Ти переміг. Ти вбив мене сим словом».
(Чим він її «вбив»? А тим, що серед пожару Трої жрецеві Гелену по-справжньому пече тільки одне — хто з них, двох ідеологічних конкурентів, виявився прозірливішим: кому належиться вінок визнання… «Національниє інтєрєси» він так само в гробу бачив, як і абсолютна більшість сучасного українського політістеблішменту, — вони не становлять для нього тієї особистісної, сенсобуттєвої цінности, якою є комфорт і почесті.
Культурософський діагноз «Кассандри» виявився прогностично точним — на все наступне століття: з усіх пожарів, усіх історичних катаклізмів XX віку «переможцем» справді вийде Гелен — просто тому, що зуміє вижити, за законами, сказати б, соціальної біології: «коливаючись із лінією партії», мімікруючи відповідно до зміни обставин, при всіх популяційних катастрофах віднаходячи для себе певну екологічну нішу, здатну забезпечити йому його прожитковий мінімум комфорту й почестей, — «а прі какой власті, ето уже нє імєєт значєнія…»
Гелен «виживабельний» саме коштом заниженого порогу цінностей: він не обстоює нічого, крім власного благополуччя, йому не залежить на тому, щоб у будь-чому змінювати довколишній світ, — тільки якнайкомфортніше вписатися в статус-кво. Тому при всіх скільки-небудь масштабних соціальних збуреннях він, легкий і не обтяжений, на відміну від Кассандри, системою таких тяжко енергозатратних для душі ідеальних мотивацій: коли «на тім стою, й по-іншому не можу», — завжди проскакуватиме крізь сито — чи то пак, згідно з прислів'ям, «між крапельками». Воістину, в лиху годину таки блаженні вбогі духом — ті, хто не нажив ніякого духовного майна…
Але горе тому краєві, де врядувати зостануться — самі Гелени…)
Цілком безмисно, і навіть не підозрюючи в своїй наївній розумовій незайманості, що може бути якось інакше, хлопчина з телеекрана вголос озвучив не більше й не менше, як повну й остаточну перемогу в нашій країні класичного, достоту тобі за Ф. Фанноном, за хрестоматіями з теорії колоніалізму, р а б с ь к о г о менталітету. Не знаю, як щодо інтелектуалів на студійному майданчику, а мене своїм словом він таки «вбив» — зокрема й тому, що те слово виявилося підсумковим. І ніхто із зібраних у студії не заперечив йому, що його антропологічні висновки, м'яко кажучи, не зовсім коректні.
Що «всегда» й за всяких обставин прагнуть до того, аби вижити й виростити потомство, якраз не люди, а тварини, і це відкриття зробив іще Дарвін. Що, взятий на озброєння й послідовно переведений у життя в людському соціумі, цей принцип у кінцевому підсумку обертається не просто оскотиненням, а такою макаброю, з якою тваринний світ уже не витримує й порівняння: саме так виникло ґулаґівське «умри ти сьогодні, а я завтра».
Що акурат цим принципом керувалися ті українці, котрі йшли на службу спершу в енкаведистські сексоти, а відтак у німецьку поліцію, і ті євреї, які в складі освєнцимських «тодескоманд» гнали свої братів і сестер до крематорію, і ті німці, які спочатку розстрілювали жінок і дітей, а потім щиро і в добрій вірі пояснювали міжнародному трибуналові, що вони тільки виконували наказ, як і належить солдатам (а що, самі мали йти під кулю, чи як? Люди ж бо «всєгда стрємятца к тому, шоби вижить»…)
І що справді-таки «всєгда» (так!), скрізь і всюди, і навіть на дні найчорнішого пекла, були й інші — ті, хто відмовлявся улягати законам біологічного виживання й розмноження на користь таких зовсім нематеріальних, геть непрактичних, а не раз і супротивних логіці виживання абстракцій, як Бог, сумління, гідність, честь… І що якраз завдяки їм, тим, хто мав власну в о л ю і внутрішню с в о б о д у прагнути до чогось більшого, ніж мирне «существованіє», «а прі какой власті, нє імєєт значєнія», — єдино тільки й забезпечується тяглість історії. Тільки їм і завдячуємо, що світ досі не зробився глобальним ҐУЛАҐом. Та й узагалі, все, з чого нині вжиткуємо (включно до можливості, сидячи в телестудії, озвученій півтораста років послідовно викорінюваною мовою, попросити передати тобі мікрофона й сказати в нього як завгодно недоладну, але власну думку), — геть-чисто все, без винятку, що бездумно сприймаємо за даність, як погоду і пейзаж, є насправді р у к о т в о р н и м — є результатом довжелезної, розтягненої в історичному часі суми зусиль, докладених ідеалістами всіх порід і ґатунків задля подолання біологічної інерційности буття — і оплачених їхніми жертвами…
Господи Боже, таж це так просто, так очевидно — «елементарно, Ватсоне», хіба ні?! Хіба цьому не вчать у школі? в інституті?..
ВІДСТУП ТРЕТІЙ — ІСТОРИЧНИЙ: серед течій в історії людської думки марксизм відзначався чи не найпростішим розумінням того, що таке людина: це тварина, яка живе в колективі. Відповідно взірцевою моделлю суспільства могла би бути така, де забезпечено справедливий розподіл так званих суспільних благ: «світле майбутнє людства» — комунізм — незмінно описувався насамперед як суспільство цілковитого й безберегого, як море, матеріального достатку. Нічого конкретнішого про нього не зуміла вимислити, хоч як напружувала уяву, ціла каста найманих жреців усіх часів і народів — філософів, літераторів, митців, словом, «бійців ідеологічного фронту». Нічого врозумливішого про людину, окрім того, що їй, «перш ніж філософствувати, треба їсти, пити й одягатися», ніколи не потрапив висловити й сам отець-засновник нової «релігії для бідних» — Карл Маркс. Вважалося самозрозумілим, що ситий, вбраний і напоєний буде тим самим уже й «розкріпачений» — і тоді на радощах ринеться творити щось, як у народній казці, «таке, не знаю яке», але з певністю дуже прекрасне… Спершу, отже, багатство матеріальне («базис»), а тоді вже духовне («надбудова») — читай: всяка там музика, танці, різьба по дереву, портрети красивих жінок і що там ще знайдеться на складі… На цьому, коротко-мудро, вся так звана «матеріалістична антропологія» й вичерпується. Наявність у «колективної тварини» якихось дужчих, іманентніших мотивацій поза «базисними», в цю безгрішну простоту не вкладалася ні з якого боку — а відтак і виключалася з поля зору.
