Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Прошу, відвезіть мене додому. Я нікому не розкажу.
Роза опустилася біля нього на одно коліно й зітхнула:
— Я б так і зробила, синку, якби могла, але я не можу.
Його очі знайшли Баррі:
— Ви ж казали, що ви з хороших людей! Я сам це чув! Ви ж це казали!
— Вибач, друже. — Несхоже по Баррі було, ніби він відчуває жаль. Радше він скидався на зголоднілого. — У цьому нема нічого особистого.
Бред знову метнувся очима до Рози.
— Ви збираєтеся зробити мені боляче? Прошу, не робіть мені боляче.
Звісно, вони збиралися робити йому боляче. Як це було не сумно, але біль очищував дух, а правдиві мусили їсти. Лобстери теж відчувають біль, коли їх кидають до каструль з окропом, але це не зупиняє мугирів перед цією справою. Їжа є їжею, а виживання виживанням.
Роза сховала руки собі за спину. В одну з них Скнара Ґ поклала ніж. Той був коротким, але дуже гострим. Роза усміхнулася лежачому хлопчику і сказала:
— Найменшою мірою, наскільки це тільки можливо.
Хлопчик тримався дуже довго. Він кричав, аж поки в нього не порвалися голосові зв’язки і його плач перетворився на хрипкий гавкіт. У якийсь момент Роза зупинилася і огледілася навкруг. Її руки, довгі й сильні, були в криваво-червоних рукавичках.
— Щось треба? — спитав Крук.
— Поговоримо потім, — відповіла Роза і повернулася до роботи. Промені десятків ліхтариків перетворили шматок землі поза спиртовим заводом на імпровізовану операційну залу.
Бред Тревор прошепотів:
— Прошу, вбийте мене.
Роза Циліндр подарувала йому втішливу усмішку:
— Скоро.
Але скоро не вийшло.
Знову розпочався той хриплий гавкіт, і тільки з часом він перетворився на дух.
На світанку вони поховали тіло хлопчика. А потім поїхали далі.
Розділ шостий
Химерне радіо
1
Такого не траплялося вже щонайменше три роки, але є речі, яких неможливо забути. Такі, як коли твоя дитина заходиться криком посеред ночі. Люсі була сама, бо Девід тоді перебував на дводенній конференції в Бостоні, але вона знала, що, якби Девід був удома, він випередив би її в бігу по коридору до Абриної спальні. Він теж не забув.
Їхня дочка сиділа в ліжку з блідим обличчям, на голові навсібіч стирчало розкуйовджене зі сну волосся, вибалушені очі дивилися у порожнечу. Скинуте простирадло — вона воліла вкриватися тільки ним за теплої погоди — обмоталося навкруг її тіла, наче якийсь божевільний кокон.
Люсі сіла біля дочки й обняла її рукою за плечі. Відчуття було, ніби обіймаєш камінь. То був найгірший момент, що затягнувся, аж поки вона врешті не вийшла цілком з цього стану. Опинитися вирваною зі сну криками своєї дитини — це вже само по собі жахливе, але така невідкличність була ще гіршою. Між п’ятьма й сімома роками подібні нічні спалахи страху були доволі звичайними, і Люсі завжди боялася, що рано чи пізно дитячий мозок зруйнується від такого напруження. Дочка так само дихатиме, але ніколи не зможе відвести очей від того бозна-якого світу, що вона його бачила, а вони ні.
«Не буде такого, — запевняв її Девід, а Джон Далтон навіть подвоював ставку. — Діти, вони витривалі. Якщо в неї не спостерігається жодних гальмівних післяефектів, як-от емоційне відчуження, прагнення самотності, обсесивна поведінка, нічні сечовипускання в ліжку… тоді все у вас, мабуть, буде гаразд».
Але ж не гаразд, коли дитина прокидається з кошмару так, що аж верещить. Не гаразд, що й надалі знизу інколи звучали дикі акорди піаніно, а крани у ванній у кінці коридору могли крутитися самі собою, або те, що лампа над Абриним ліжком іноді лопалася, коли вона або Девід клацали вмикачем.
А потім з’явився її невидимий друг і перерви між кошмарами подовшали. А далі вони зовсім припинилися. І ось ця ніч. Точніше, це вже й не ніч; Люсі побачила перше бліде жевріння на східному обрії і подякувала за це Богу.
— Абсі? Це мамуня. Поговори зі мною.
Так само жодної реакції ще п’ять чи десять секунд. А потім, нарешті, та статуя, яку Люсі обнімала рукою, розслабилася і знову стала маленькою дівчинкою. Абра зробила довгий, тремтливий вдих.
— Мені наснився кошмар. Такий, як оті, що снилися давно колись.
— Я вже здогадалася, любонько.
Абра, було на те схоже, мало що запам’ятовувала зі своїх сновидінь, хіба що трішечки. Інколи там були люди, які кричали одні на одних або билися кулаками. «Він перекинув стіл, коли гнався за нею», — могла вона сказати. Іншого разу їй наснилася лялька Ганчір’яна Енн[171], що лежала серед дороги. Одного разу, Абрі було тоді лише чотири рочки, вона розказала їм, що бачила людей-привидів, які каталися на «Гелен Рівінгтон», це був такий популярний туристичний атракціон у Фрейжері. Потяг, що їздив петлею від Тінітавна до Клауд-Гепа, а потім знову назад. «Я їх побачила, бо було місячно», — розповідала Абра своїм батькам того разу. Люсі й Девід сиділи обабіч неї, разом обнімаючи доньку. Люсі й зараз пам’ятала, якою вогкою була на дотик піжамна сорочка Абри, просякла її потом. «Я зрозуміла, що ті люди привиди, бо лиця в них були, наче старі яблука, і місяць їх просвічував наскрізь».
Наступного дня Абра знову бігала, і гралася, і реготала зі своїми друзями, але Люсі так і не забула той образ: мертві люди їдуть на маленькому потязі крізь ліс, у місячному сяйві їхні обличчя наче прозорі яблука. Вона запитала в Кончетти, чи катала вона коли-небудь Абру на тому потязі в один з їхніх «дівчачих днів»? Четта відповіла — ні. У Тінітавн вони якось їздили, але потяг тоді стояв на ремонті, тож натомість вони покаталися на каруселі.
Аж ось Абра підняла очі на матір і запитала:
— Коли повернеться тато?
— Післязавтра. Він казав, що встигне на обід.
— Ще так не скоро, — промовила Абра. Сльозинка викотилася в неї з ока, пробігла щокою і скрапнула на піжаму.
— Скоро для чого? Що ти пам’ятаєш, Абба-Доцю?
— Вони мучили хлопчика.
Люсі не хотілося це ворушити, але вона відчула, що мусить. Надто часто знаходилися зв’язки між сновидіннями Абри і речами, як відбувалися в дійсності. Це Девід помітив фото одноокої Ганчір’яної Енн у північно-конвейській газеті «Сан» під заголовком: ТРОЄ ЛЮДЕЙ ЗАГИНУЛИ У КАТАСТРОФІ В ОССІПІ[172]. Це Люсі відшукала замітки з поліцейськими повідомленнями про арешти за домашнє насильство після двох снів Абри про «людей, що кричали і билися». Навіть Джон Далтон погоджувався з тим, що Абра може приймати дивні передачі, як він це назвав — «химерного радіо в своїй голові».
Тому зараз вона спитала:
— Якого хлопчика? Він живе десь неподалік? Ти знаєш де?
Абра помотала головою.
— Далеко. Я не пам’ятаю. — А тоді вона прояснішала. У швидкості, з якою дочка виходила зі стану фуги[173], Люсі вбачала майже таке ж лячно надприродне явище, як у музичних фугах. — Але мені здається, я попрохала Тоні. Він зможе розказати своєму батькові».
Тоні, її невидимий друг. Вона вже пару років не згадувала про нього, і Люсі сподівалася, що це не регресія в її розвитку. Десять років — це вже трохи не той вік для невидимих друзів.
— Може, батько Тоні зуміє це припинити, — обличчя Абри затьмарилося. — Хоча, я боюся, вже пізно.
— Довгенько Тоні не з’являвся, авжеж?
Підвівшись, Люсі почала струшувати зіжмакане простирадло. Воно віяло Абрі проти обличчя, і дівчинка хихотіла. Найкращий у світі звук, на переконання Люсі. Такий нормальний звук. І в кімнаті дедалі яснішало. Невдовзі й перші пташки співати почнуть.
— Мамуню, лоскотно!
— Мамуні люблять лоскотати. У цьому і полягає почасти їхня чарівність. То що там з Тоні?
— Він казав, що прийде в будь-який час, коли буде мені потрібний, — відповіла Абра, знову вмощуючись під простирадлом. Вона поплескала по ліжку поряд з собою, і Люсі лягла, поклавши голову на одну з дочкою подушку. — От у цьому кошмарі він був мені потрібний. Мені здається, він таки прийшов, але точно я не можу пригадати. Його тато працює у хот спайсі[174].
