Зірка для тебе - Корний Дара (бесплатные книги полный формат txt) 📗
У цьому році зима плаксива та сльотава, немов розманіжена кралечка. Дорога, що веде з обсерваторії додому, розкисла і перетворилася на бруднюще багновище, тому доведеться теліпатися навпростець. Там, де це можливо, Сергій бреде узбіччям, незабаром доведеться завернути в ліс та спуститися ущелиною. Крук летить слідком. Товариш його не покидає. Бідна його дівчинка. Стільки пережила, а він думав, що то тільки у нього доля така висла. Ех, шкода, що вона в щоденнику так мало розказала про Василя Григоровича… Якісь непевні здогади розтроюджували душу, коли читав про цього страшного чоловіка, наче він його також знав.
Нарешті добрели до обійстя. Дерев’яна хвіртка сумно пищить. «Треба її змазати чимось, щоб не плакала», — каже до крука Сергій. «Кар-кар», — погоджується птах.
Сумно і сіро зараз біля будинку. Сніг розтопився, залишивши по собі бруд. Сад також сумує. Сергій обходить будиночок, зупиняється перед старою яблунькою. Із її гілок скрапують додолу важкі холодні краплі. Сніг тане. Раптом за спиною йому вчувається шум. Не простий буденний для його пустки, а той, із минулого життя, майже забутий шум… Деренчить трамвай, десь поспішає «швидка», захлинаючись жалібним криком. Чоловік ціпеніє від несподіванки. Його минуле тут? Здивовано озирається. Звуки йдуть від дверей, отих самих, що поруч із господарським приміщенням. Вони ніколи не відчинялися при ньому, там, як каже пані Рая, зберігаються «необхідні зайві речі». У нього немає ключа від тих дверей. Підбігає до них. Звуки вмовкають. Притуляє вухо до дверей. Щось наче шкребеться за ними. Може, мишка? А звуки міста? Невже то його хвора свідомість їх витворила?
Бо він скучив?
Наче ні. Ловить себе на думці, що жодного разу, відколи він тут, йому не хотілося повернутися додому. І ось маєш. Невже ностальгія за містом так дивно дає про себе знати? Він щотижня телефонує бабуні Ніні та Арсену, питає про їх життя, розповідає про своє. Телефонує з роботи. Бо мобільний він викинув. Навіщо йому власний телефон? Того, що має на роботі, цілком достатньо. Та жодного разу він не хотів повернутися додому, поки що не хотів. Невже це перший дзвіночок від серця?
Погладив долонею дерев’яну поверхню дверей. Відчайдушно захотілося їх відчинити. Придивився до них уважніше. Ручка — стара та масивна, а на ній щось видряпане. Нахилився, щоб ліпше роздивитися. Зображення птаха з розпростертими крилами. Та іржа й нашарування років не давали можливості розгледіти, що то за птах. Почав відчайдушно чистити ручку: відкрив господарське приміщення, знайшов наждачний папір. Відчистив ручку майже до блиску, і вже легко можна було розібрати, що на ній викарбуване. Птах із розпростертими крилами. Його копія зараз сиділа на яблуні. Крук. Сергій здивовано озирнувся. Птах, здається, не звертав зараз жодної уваги на нього, щось там вишукуючи на стовбурі, стукаючи дзьобом по корі. Збіг і тільки.
Обіперся спиною об стовбур яблуні, прислухався. Над вухом здивовано каркнув крук. Не зважав, не зводячи погляду з дверей. Двері мовчали, як завжди, то були просто двері, тільки двері. Стояв так очікувально кілька хвилин. Нічого не відбувалося. Підняв голову, глипнув на крука. Птах уважно дивився на Сергія:
— Я божеволію? — запитував чи то себе, чи то крука.
Птах махнув крилами, крикнувши незмінне «Кар!», — і полетів.
— А ще друг називається, — розчаровано гукнув услід Сергій. — Ну і лети, ти всього-навсього птах.
А вночі йому наснився Львів. Нічний Високий замок із його освітленим шпилем. Чисто вимита бруківка після весняного дощу, другий номер трамвая по вулиці Личаківській, ботанічний сад на Кирила та Мефодія. І він уві сні плакав, знаючи, що то лишень сон. Захотілося додому. А на площі Ринок, на тому самому балконі, де колись польський король Владислав IV Ваза побачив красиву дівчину і закохався в неї з першого погляду, стояла його Зоряна. Вона простягала до нього руки і шепотіла: «Повертайся, Лічозоре, додому. Повертайся! Уже час».
Куди? Чому? Він тільки став звикати, змирився з тим, ким він тепер став. І раптом — повертайся. До кого? Тебе ж там немає, дівчинко моя!
«Але то тільки сон», — шепотів похмурий ранок за вікном. Цього дня вперше не з’явився крук, хоча Сергій його і чекав. Була неділя, вихідний день. На роботу не мусив іти і не пішов, натомість разів п’ять вистрибував на подвір’я та притуляв вухо до тих клятих дверей. Там було тихо, вже навіть не шкрябалося.
Увечері надійшла пані Рая, перемовилися з нею декількома словами. Вона сказала, що хотіла б узяти деякі речі з тої комірки, де зберігаються «необхідні зайві речі». Сергій запропонував їй допомогу, вона здивовано глипнула на чоловіка. Можливо, йому самотньо самому, і захотів якнайдовше поспілкуватися з живою людиною? Тому й погодилася. Пані Рая підійшла до дверей з відполірованою ручкою. Здивовано стенула плечима. Сергій почав щось белькотіти незрозуміле, виправдовуючись.
Пані Рая зітхнула, подумавши, напевно: бідний чоловік, трохи стратив розум. Мовчки нахилилася перед дверима, запхала руку в шпаринку під порогом та витягнула з неї ключ — жовтий, звичайний, наче від квартирного замка. То, виявляється, в дверях вставлено новий замок, хоча Сергію все здавалося, що ключ має виглядати геть по-іншому, довгий плаский, може, навіть із вигравіруваним на ньому птахом. Замок лунко хруснув, пані Рая легко штовхнула двері, і вони відчинилися. Вона лівою рукою на стіні намацала вмикач та увімкнула світло. Сергій зазирав у кімнату.
Кімната була невеликою, приблизно три на три метри. Без вікна, з поличками дерев’яними під стінами аж до стелі. На них купа різного непотребу: старий велосипед, каструлі, виварка, дерев’яні ночви, паперові коробки, складені одна в одну, потерта валіза, журнали з пожовтілими сторінками, зв'язані рожевою стрічкою, картаті торби, з яких визирав якийсь мотлох. Пані Рая взяла одну з тих сумок, Сергій кинувся допомагати. Вона зупинила його рукою:
— Торба легка, не хвилюйтеся.
Сергій ніяково переминався з ноги на ногу. Готовий був крізь землю провалитися. Він віслюк. Що подумає про нього жінка?
— Пане Сергію, — вже розпрощались, та, стоячи перед хвірткою, пані Рая наче щось згадала й окликнула чоловіка, — раптом вам все ж стане потрібною комірка, то можете користуватися нею. Ключ знаєте де.
Сергій зітхнув.
— Поки що наче не треба. Я здаюся вам трохи божевільним, пані Раю? Не зважайте, я з цим упораюся, ось побачите.
Вона сумно посміхнулася.
— Божевільним? Усі ми трохи божевільні, Сергію, навіть ті, хто вважає себе найнормальнішими. І то також ознака божевілля. Астроном, напевно, здаватиметься божевільним, бо знаходить сенс свого буття в далеких зірках, планетах, куди долетіти можна хіба що в думках. Таким самим божевільним вважають мого онука Рустема, бо він хоч і народився глухонімим, та вміє розмовляти з деревами, і ті його чують, навіть відповідають… Не переймайтеся. Ви — нормальні, хіба що трохи втомлено виглядаєте. Наче не можете вирішити якусь складну задачу. Відповіді зазвичай на поверхні. І ви їх знайдете, або вони вас самі відшукають, коли прийде пора.
На даху криниці каркнув крук. Повернувся-таки.
— Я також розмовляю з… е-е-е… Майже так, як ваш онук, тобто… — затнувся на слові.
— Розмовляєте з птахами? — продовжила пані Рая. — Ну і що?
Жінка поставила торбу на землю.
— Круки — особливі птахи! У давніх наших віруваннях верховним божеством був Великий Тенгрі. Ми величаємо його ханом. Він визначає людський вік, дарує владу, карає грішників. Кагани, перш ніж ухвалити важливе рішення, колись мусили спочатку звертатися до Тенгрі, щоб отримати його благословення. Тенгрі — це велетень, який живе у верхньому небесному світі. Колись Тенгрі з глини виліпив людей. Однак в останній момент передумав, бо відчув, що з приходом людини у світ з’являться й гріхи. Тому душу не став вдихати у глиняні фігури, а помістив у дзьобі крука, свого помічника. Дбайливо пильнував крук свою дорогоцінну ношу. Але одного разу, пролітаючи над землею, побачив мертвого коня. Захотілося йому поклювати мертвечини і не втримався від спокуси: «Ну що буде, якщо разок клюну? Хіба помітить це Тенгрі? Хіба принесу я цим нещастя?» Приступив до трапези. Тільки-но відкрив дзьоба, а душі розлетілися в різні боки і заселили фігурки глиняних людей. Ті ожили. Тому татари дуже шанують цього птаха, який не зміг утриматися від спокуси і подарував нам, людям, душі.
