Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Чоловіки дивились з цікавістю. Гарна жінка — по-вчитель-
ськи. Руслана — зверхньо.
— Дитячого? — перепитала жінка. — Чому дитячого?
— Я нянькою працюю. — Усі чекали продовження, якихось
подробиць, і вона чомусь додала: — Бебісітер!
— А чому «Сестру Кері»?
Занадто довго довелося б пояснювати, якби правду говорити.
184
— Просто так, — відповіла Кароліна.
— Ви не малюєтесь?
Опитування дедалі більше нагадувало випадкове точкове
вколювання: там штрикнули, тут штрикнули.
— У мене алергія на туш.
— Та для чого їй малюватися? — озвався Брюс Вілліс. —
Вона тим і цікава, що не така, як усі. Ви львів’янка?
Ще одне непросте запитання.
— Так. Вже львів’янка. Три місяці, як з Києва. Винаймаю
квартиру. А взагалі я з Висічі. Ви не знаєте, це Яворівський
район, неподалік від військового полігона.
— Чого це не знаємо? — грубасик повернув окуляри на чо-
ло. — У мене там товариш служив, я навіть до нього приїж-
джав одного разу. Гарні місця… Грибні…
— Нянькам зараз так добре платять, що можна помешкан-
ня винаймати? — здивувалась жінка.
— По-різному платять, як всюди. Мені платять добре.
— Гаразд! — грубасик випростався з-за столу, згріб свої па-
пери. — Завтра на пів-восьмої щоб були тут і вже готові до
ефіру. Залиште свою адресу та телефон, працівників наша ма-
шина зранку привозить… Будемо пробувати в прямому ефі-
рі, наразі на цих книжкових вставках.
— У «Книжковій хвилинці»! — виправила жінка.
— А далі буде видно, — погодився він. — Хоча мені на це, самі знаєте, що скажуть. Вчора з вулиці прийшла, нині в пря-
мому ефірі!
— А звідки в нас усі гості приходять на прямі ефіри? Не
з вулиці? — затримала його жінка. — Ми ж її не на новини
ставимо. А як вона читає, ти сам бачив.
— Чи ви з самого ранку нянькою працюєте? — озирнувся
грубасик.
— Я домовлюсь, — відповіла Кароліна. — Буду готова на
пів-восьмої.
— Куди ти? — зупинила жінка грубасика. — Там ще троє.
185
— Давайте вже без мене, — відповів той. — Зараз прийдуть
з рекламою.
«Чого так довго?» — накинулись на Кароліну дівчата, коли во-
на вийшла зі студії. — «Каву п’ють», — відповіла вона і засоро-
милась. Ось тільки тепер і засоромилась, вперше за ранок.
* * *
Що б то надягти завтра? Кинулася вдома до стінної шафи: не-
ма що надягти!
Кілька варіантів сама собі запропонувала — ні, усе не те. Мо-
же тоді просто: джинси, біла сорочка, хурмова камізелька?..
Перед обідом хтось пошкрібся у двері. Ледве почула те па-
нічне, слабеньке торохкотіння. А дзвінок у дверях для чого?
На порозі стояла маленька Леся. У сірих оченятах — на-
пружене очікування, зосереджена зібраність: а раптом поми-
лилась? Побачила Кароліну — і спалахнула усмішкою: ось во-
на я! Не чекали?
Серце впало.
— Лесю! Як ти тут? Звідки?
— Я тебе шукала, — обхопила Кароліну руками.
Щічки червоні та холодні, руки теж.
— Звідки ти? Де мама?
— Ми гуляли в парку…
— З мамою?
— Ні, з вчителькою, з малювання…
Побачила Мураню і вже забула, про що її запитують. Ски-
дає курточку, тягне руки до пухнастої рудявки.
— Як ти дісталася сюди? То ти сама? Ніхто не знає, де ти? —
ніяк не второпає Кароліна, стягуючи маленькі чобітки, і з по-
легкістю переконується, що ніжки теплі.
— Я дорогу пам’ятаю! — на обличчі дівчинки вже жодних
слідів зосередженої зібраності. — І я сама. І ніхто не знає. Да-
вай грати в туп-туп…
186
— Боже! Лесю! Так… Стривай. Негайно дзвонимо до ма-
ми, вона ж хвилюється.
Кароліна згадує вчительку з малювання, ту, що з синім
пальцем та синьою плямкою під носом. Що зараз з нею ро-
биться, страшно уявити.
— Ходімо, ходімо, — кличе дівчинка, тягне до кімнати,
притискаючи незвично слухняну Мураню до себе.
— Почекай! — обсмикує її Кароліна, натискаючи на кноп-
ки мобільного.
— Ні. Потім дзвонитимеш, коли побавимось в туп-туп та
в літачки. І ще у… як воно?.. Винищувачі повертаються на ба-
зу! Потім подзвонимо!
— Мама переживає і вже, мабуть, плаче. А поки вона по
тебе їхатиме, ми й побавимось. Уявляю, що робиться у твоїй
студії, Лесю!
…За півгодини під ліжком на стовпах, на маленькій канапі, вже сиділа Анна в розстебнутій шубці. Вона знову і знову до-
питувалась, як донька йшла, як переходила дорогу, хто їй до-
помагав… Не йняла віри, що Леся сама прийшла на вулицю
Чупринки з парку Хмельницького, сама знайшла будинок та
квартиру. В очах жінки стояли сльози, вона виглядала цілко-
вито приголомшеною.
Пропозиція, що прозвучала, виглядала так: Кароліна по-
вертається до роботи, а чоловік Анни подвоює їй оплату.
— Побавтесь у «літачки» на кухні, — замість «так» чи «ні»
сказала Кароліна, глянувши на Олега — вони з малою підне-
сено відновлювали свій паперовий авіапарк.
Дівчинка жваво вивільнилась від мами, до якої спиралася
спиною.
— Там Сашуня і пані Стася, — пояснила вона, озирнув-
шись, ніби Анна знала, хто вони такі.
Мама дівчинки хитнула головою, нашорошено простежи-
ла за тим, як донька збирає свою кольорову ескадрилью, як
187
Олег відчиняє перед нею двері і мала виходить з кімнати.
У коридорі вигук: «О! Мураня!» — хазяйський вправний рух, руде створіння злітає вгору, повисає під пахвою і, погойдую-
чи всіма лапами, зникає разом зі своєю повелителькою угли-
бині безрозмірної квартири.
Кароліна сперлась на підвіконня, вона стоїть спиною до
вік на, їй добре видно новий вираз на обличчі своєї працеда-
виці, розгублений, ніби та стерла звиклий макіяж.
— Працювати, як донедавна, я вже не зможу, — пояснює
Кароліна. — Змінились обставини. Зранку я на телебаченні, ввечері — студентський театр. Залишається хіба години дві-
три вдень…
— Я розумію, — хитнула головою Анна, — я розумію. Ка-
жіть одразу, скільки ви хочете отримувати? Називайте вашу
цифру, я скажу про це чоловікові.
Насправді Анна зовсім не розуміла цієї дівчини. Та скіль-
ки їй там платять, на тому телебаченні та в театрі? Прибирає, мабуть. Вправляється зі шваброю, нахапалась роботи, як суч-
ка бліх. Чоловік безробітний, зрозуміло з першого погляду, а за помешкання треба платити, а витрати на кожному кро-
ці, а те, а се. Сама ще кілька років тому жила в злиднях, поки
вдале заміжжя не вирішило всіх проблем. А тепер їй усі за-
здрять, і ця Кароліна теж.
— Скільки? — повторила вона.
— Ви мене не зрозуміли, я не набиваю ціну. Лише відвер-
то пояснюю, що не маю зараз багато вільного часу. Однак Ле-
ся стала мені близькою людиною… І я відчуваю… відпові-
дальність.
Недолуго прозвучало, вже подумки додала Кароліна; не
знайшла вона точних слів, щоб пояснити, чому вона готова
і далі приходити до маленької Лесі, щоправда, ненадовго.
Анна зверхньо звела брови, але змовчала.
Швидше інтуїтивно, аніж усвідомлено, Кароліна тримала
зараз правильну лінію поведінки: не звертала уваги на заро-
188
зумілість у тоні Анни, її жестах та словах, яка звикло проска-
кувала навіть тепер. Зазвичай на своїй території Анна щедро
демонструвала оточенню свої надумані переваги, вивищува-
лась над усіма. Але сьогодні вона була сама не своя і дивува-
лася тому, що стримується, добирає слова і не поспішає
з оцінками та звинуваченнями.
— Гроші, звичайно, потрібні, — погодилась Кароліна, —
тому я знаходитиму, скажімо, дві-три, іноді чотири години на
день. І в ці години ми з малою будемо бавитись, читати, гуля-
ти, а на заняття до того садочка… чи студії…
