Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
бито на місці — важливо побачити, як виглядають дівчата са-
ме тієї години, коли більшість львів’ян лише прокидаються
і вмикають кавоварки.
Першу, яку запросили до студії, довго не тримали. Вона ви-
йшла розпашіла й заскочена. До неї одразу кинулись із запи-
таннями: «Ну що там? Що казали робити?» — «Дають книжку, просять прочитати уривок». — «А про себе щось розказува-
ла?» — «Ні, про себе ніхто не питав. Там такий лисий сидить, прискіпується, — попередила дівчина. — «Досить! Досить!» —
передражнила вона. «А результати коли?» Знизала плечима, і за сумку, і бігом, поки сльози не бризнули з очей.
Коли дійшла черга до Кароліни, комісія вже помітно вто-
милася. Так принаймні їй видалось, коли вона переступила
через усі чорні переплутані кабелі на підлозі і зупинилась під
яскравим світлом. З лівого боку гріло, там працював обігрі-
вач «УФО», праворуч тягнуло холодом. Павільйон не опалю-
вали. Пахло кавою.
За столом навпроти повний дядько в окулярах гортав па-
пери. Лисого, схожого на Брюса Вілліса, цікавило, чого кава
не солодка. «Руслано, ми що, цукру не маємо?» — запитував
180
когось у глибині студії, відставляючи вбік горнятко. Серед
дядьків була одна жінка — струнка й доглянута. Вона одна
відповіла на «Доброго дня!», а чоловіки озвались не одразу.
— Скільки вас ще там? — запитав лисий, висипав вміст па-
перового пакетика в горнятко та помішав ложкою.
— Троє, — відповіла Кароліна.
— Так! — зупинив він розмови, тричі плеснув у доло-
ні. — Увага! Ще трохи, — це до своїх колег. І до Кароліни: —
Готові?
Кароліна підтвердила кивком.
Жінка вийшла з-за столу і ходою Марини, досконалою хо-
дою дружини брата, наблизилась до Кароліни:
— Ось книжка, прочитайте нам кілька речень з неї. Про-
сто уявіть, що поруч друзі. Ви серед своїх. Читайте без над-
риву, без пафосу.
І повернулась за стіл.
Кароліна розгорнула невеличку книжку з потертими кути-
ками. Текст починався з великої літери Ц, забраної у фігурну
рамку.
— Це дивне почуття, що затопило мене солодкою млістю,
я не зважуюсь назвати гарним і суворим словом — печаль, —
Кароліна зупинилась і глянула на людей за столом.
Перед Брюсом Віллісом парувало горнятко. Жінка охопи-
ла себе руками і уважно слухала, не зводячи очей з Кароліни.
Дядько в окулярах дивився у папери.
Кароліна повернулась до тексту.
— Це почуття таке повнокровне і таке егоїстичне, що ме-
ні соромно за нього, а печаль завжди видавалася мені шля-
хетною. Я ніколи її не знала — почувала звичайно нудьгу, жаль, зрідка докори сумління. А тепер щось огорнуло мене
ніжно-тремтливе, наче шовк, відмежовуючи од інших людей.
Ніхто не зупиняв Кароліну, у студії було тихо — ані шур-
хоту паперів, ні стукоту горнятка об стіл. І вона провади-
ла далі:
181
— Того літа я мала сімнадцять років і почувалася безмеж-
но щасливою. «Рештою світу» для мене був мій батько та йо-
го коханка Ельза…
— Так! — пролунав жіночий голос. — Приблизно так це
має виглядати.
Кароліна опустила книжку.
Жінка підхопилась, стрімко повернулась до Кароліни. До-
сконала хода у пришвидшеному варіанті.
— Ось тут, — вона показала за її спину — стелаж з книж-
ками. Ведуча заходить у кадр, знімає з полички книжку, у книжці — закладка. Читає уривок. Абзац-два, не більше. Ка-
же: «Це Франсуаза Саган “Здрастуй, печаль!”». Для прикла-
ду. І далі фраза: «Нехай у вашому новому дні буде хоч дві сто-
рінки доброї книжки!»
— Трохи задовга фраза, — перериває її лисий.
— Як на мене нормальна, — не погоджується жінка.
— О восьмій ранку це все відбувається? — уточнює він. —
Усе це о восьмій ранку, я правильно зрозумів? — у його голо-
сі іронія.
— О восьмій ранку! — занадто гаряче реагує жінка. —
«Книжкова хвилинка», а не «це все». І закінчувати день бу-
ло б добре тим самим уривком. У записі. Таке літературно-
книжкове обрамлення дня. І кожного разу — новий уривок.
Може, хтось бодай перед сном читатиме. І так день у день. Ін-
ше, інше, інше… І давнє, і найновіше. Маленький уривок —
і незмінна фраза: «Нехай у вашому дні буде хоч дві сторінки
доброї книжки!»
— А перехід до новин? — озвався грубасик. Він нарешті
підніс голову від своїх паперів. — Чи воно буде органічно ви-
глядати?
Жінка повернулась до Кароліни спиною:
— Що тебе напружує?.. Цілковито органічний перехід.
Ранкове привітання. Мікродоза живого читання, гомеопатич-
ний варіант, крапелька в морі, брязкальце, на звук якого
182
неодмінно повертатимуть голову… А далі все як завжди: но-
вини, гості студії, реклама, кліпи… Усе по повній.
Говорила, походжаючи туди-сюди холодною студією, не по-
спішала повернутись до колег за стіл.
Грубасик спостерігав за її рухом, закинувши ліву руку со-
бі за шию, зосередженно чухав праве вухо.
— І головне. Як це сприймуть глядачі? — він ніби сам із со-
бою радився, розмірковуючи вголос.
— Особливо наші глядачі, — Брюс Вілліс зробив акцент на
слові «наші», а тоді, кепкуючи, повторив, як запам’ятав, фі-
нал прочитаного Кароліною уривка: — «Того літа… я була
з батьком та його коханкою… Ельзою…».
— Ну це ж для прикладу! — розсердилась жінка. — Як-
що ми аж так зважатимемо на нашу цнотливу галицьку
аудиторію, доведеться читати лише Шевченка, і то далеко
не все.
— Шевченка теж непогано було б читати! Думаєш, його так
вже всі знають, як про те говорять?
— А ти думаєш, я про це не подумала? — жінка розчерво-
нілась. — У мене вже є закладки в «Кобзарі»…
Про Кароліну забули. Вона стояла, тримаючи книжку в ру-
ках, з переконанням, яке ні з чим не сплутаєш: вона опини-
лась там, де треба, і то вчасно.
Телевізійна трійця згадала про дівчину, повернула голови.
— Нічого, якщо я тут трохи почитаю? — вона показала на
студійну яскраво-зелену канапу в глибині приміщення.
Лисий усміхнувся. Телевізійники перезирнулись.
— Як вас звати? — запитав він.
— Кароліна Кужвій.
— Прекрасно, — сказав він. — Кароліна Кужвій.
«Що прекрасно?» — подумала Кароліна, не помічаючи, що
теж усміхається.
— Стривайте, — грубасик зсунув окуляри з чола на ніс, —
це ви та дівчина з телеінтерв’ю?..
183
Смикнула плечима — вгору-вниз, що могло зійти й за «не
знаю». Може, він мав на увазі якесь інше інтерв’ю.
— Старий, — повернувся він до лисого, — це ж та дівчи-
на, що перетягнула на себе увагу… — і він, нахилившись, щось стиха сказав, важко було розчути, що саме.
Обидва пожвавішали.
— Що ж ви там за спиною у метра влаштували? — біля
очей повного зібрались глибокі зморшки, які натомість ро-
били його молодшим.
— На форумі? — про всяк випадок перепитала Кароліна.
— На форумі! Чи це ваш фірмовий трюк? — весело провадив
грубасик. — Заходите за спину знаменитості і влаштовуєте там
своє шоу, відволікаєте увагу глядача на свою скромну персону…
— Я не знала, що нас знімають. І не знала, що той пан зна-
менитість.
Телевізійники ще більше розвеселились.
— А ви взагалі книжки читаєте? — запитала жінка.
Кароліна випнула нижню губу, і згадавши брата та його на-
станови, вирішила не крутити, а говорити правду — бо все
одно розкриють.
— Мало, — відповіла вона.
— Що востаннє прочитали?
— «Сестру Кері» Драйзера… І про Фіндуса… Про маму
Му… Наталю Забілу, багато всього дитячого…
Чотири пари очей дивились на неї, чотири — бо з півтем-
ряви вийшла дівчина, мабуть, та Руслана, що забула цукор до
кави додати.
