Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Шота насупилася, хоч по щоках у неї текли сльози:
— Коли справа стосується магії, мене не обдуриш! Я впізнаю чарівника з першого погляду і відразу зрозумію, чи є у нього дар. Вогонь чарівника ні з чим не сплутаєш. Так от, цей чарівник з даром. Правда, він молодий. Не знаю, звідки він взявся і чому про нього раніше ніхто не чув. Але він був зі скрійлінгами! З скрійлінгами!
— Це може означати лише одне, — сказав Річард. — Він служить Володарю тьми.
Мабуть, його завдання — ще більше розірвати завісу і дати дорогу своєму панові. Отже, слуги Володаря вже знаходяться в нашому світі. Ймовірно, і Даркен Рал був одним з них. Ось чому він володів Магією Збитку!
Шота повернулася до Річарда:
— Раз Володар тьми використовує чарівників, значить, завісу здатний пройти тільки чарівник. У тебе є дар. Ти теж чарівник. Дурний чарівник, але все-таки чарівник. Не знаю чому, але тільки в тебе є шанс перешкодити їм і відновити завісу.
Річард змахнув сльозу зі щоки Шоти.
— І що ж ти будеш робити?
Очі відьми блиснули:
— Як — що? Повернуся в Агад і відберу у них своє житло!
— Але ж ти його вже програла?
— Мене застали зненацька, — фиркнула Шота. — Я тільки забігла сюди, щоб сказати тобі, який ти дурень. І що тобі потрібно робити. Ти повинен замкнути завісу, інакше ми всі… — Вона не договорила і повернулася до нього спиною. Я повернуся в Агад. А Володар тьми нехай шукає собі іншого посібника. Я заберу у цього чарівника дар. Ти знаєш, що можна відняти дар у чарівника, Річард?
— Ні. — Річард глянув на неї з цікавістю. — Навіть не думав, що таке можливо.
— О так, це цілком можливо! — Шота знову повернулася до нього і підняла брову. — Якщо здерти з чарівника шкіру, магія витече з нього. Це єдиний спосіб, і я збираюся скористатися ним. Я почеплю цього чарівника вниз головою і здеру з нього шкіру живцем. Дюйм за дюймом. А потім я вкрию нею свій трон. Я буду сидіти на його шкурі і дивитися, як він корчиться і стікає магією. — Відьма стиснула кулак. — Або я помру.
— Шота, мені потрібна допомога. Я нічого не знаю про завісу.
Шота подивилася на нього. Кулак її розтиснув, рука опустилася.
— Я не можу сказати нічого, що допомогло б тобі.
— Тобто ти можеш сказати щось, що мені не допоможе?
Вона кивнула.
— І що ж це?
Шота схрестила руки на животі. Очі її знову зволожилися.
— Ти потрапиш в пастку. Не питай, що це означає, тому що я не знаю. Ти не зможеш закрити завісу, поки не виберешся з неї. І пам'ятай, що, поки ти будеш в пастці, Володар тьми зможе розширити дорогу в наш світ. Але перш за все тобі потрібно навчитися використовувати свій дар.
Річард відійшов до протилежної стіни і став там, не обертаючись. Келен теж не дивилася на відьму. Їй не хотілося зайвий раз зустрічатися з нею поглядом.
— Щось ще? — Запитав Річард через плече. — Щось ще ти можеш мені підказати? Будь-яку дрібницю?
— Ні. І, повір, я не стала б нічого приховувати. Я не хочу зазирнути в очі Володаря тьми.
Річард скуйовдив рукою волосся. Він щось обдумував. Потім він повернувся назад і зупинився перед Шотою.
— У мене весь час болить голова. Болить дуже сильно. Відьма кивнула:
— Це твій дар.
— До мене приходили три жінки. Назвалися сестрами Світла. Сказали, що я повинен поїхати з ними, щоб навчитися керувати своїм даром, інакше головний біль мене вб'є. — Річард помовчав, вдивляючись в її обличчя. — Ти щось про них знаєш?
— Я відьма. Про чарівників мені відомо досить мало. Але сестри Світла дійсно якимось чином пов'язані з ними. Вірніше, з їх підготовкою.
Це все, що я знаю. Не маю навіть уявлення, звідки вони, ці сестри.
Просто, коли народжується людина з даром, до нього рано чи пізно приходять сестри.
— Що буде, якщо я відмовлюся йти з ними. Я помру?
— Якщо ти не навчишся керувати своїм даром, біль в голові вб'є тебе.
Більше мені нічого не відомо.
— Тобто без них мені не обійтися?
Шота знизала плечима:
— Не знаю. Але якщо ти не оволодієш своїм даром, то не зможеш вибратися з пастки і замкнути завісу. Та й вижити, якщо вже на то пішло: головні болі вб'ють тебе.
— Тобто ти хочеш сказати, що я повинен піти з ними?
— Ні. Я сказала лише, що ти повинен опанувати своїм даром. Можливо, для цього є й інший шлях.
— Який?
— Не знаю, Річард. Я навіть не знаю, чи існує він взагалі. Пробач, але я нічим не можу тобі допомогти. Я просто не знаю. Тільки дурень буде давати поради щодо тих речей, в яких не розбирається.
— Шота, — благально сказав Річард. — Я наче в тумані. Я нічого не розумію. Сестри, дар, Володар… Невже тобі більше нічого мені сказати?
— Я сказала тобі все, що знаю. Я в такому ж тумані, як і ти. Навіть гіршому.
Ти хоча б маєш можливість вплинути на події. Я — ні. — Очі її знову зрадницьки заблищали. — Я боюсь. З тих пір як я вперше почула про смерть Рала, я не можу заснути. Мені здається, я вже відчуваю на собі погляд мертвих очей Володаря. Якби я знала що-небудь ще, я б обов'язково сказала. Але мені нічого не відомо про Підземний світ. Та й ніхто з живучих жодного разу не стикався з ним лицем до лиця. Річард опустив голову.
— Шота, — прошепотів він, — я навіть не знаю, з чого почати. Мені страшно. Мені дуже страшно. Вона кивнула:
— Так само, як і мені. — Вона простягла руку й торкнулася його обличчя. — Прощай, Річард Рал. І не намагайся боротися з тим, що всередині тебе. Краще використай це. — Шота повернулася до Келен. — Я не знаю, чи зумієш ти йому допомогти, але впевнена, що, якщо в тебе буде така можливість, ти постараєшся.
Келен кивнула:
— Не сумнівайся. Бажаю тобі повернути своє житло.
— Спасибі, — відьма посміхнулася, — Мати-сповідниця.
Шота повернулася і попрямувала до дверей. Її невагоме плаття злегка майоріло. Вона штовхнула двері, і зовні блиснули два жовті вогники очей Самюеля. На порозі Шота зупинилася:
— Якщо ти замкнеш завісу, Річард, я на все життя я буду твоєю боржницею.
— Спасибі, Шота.
— Але знай: якщо у вас з Келен народиться дитина, то вона буде хлопчиком. І сповідником. Ні в тебе, ні в неї не вистачить сил убити його, хоча ви і будете знати про наслідки. — Вона помовчала. — Моя мати жила в темні часи. — Голос її став крижаним. — У мене ж сила є, і я нею скористаюся. Даю вам слово. І зрозумійте — в цьому немає нічого особистого.
Двері рипнули і закрилися. У будинку духів раптово стало дуже тихо. І дуже порожньо.
Келен спробувала скинути з себе заціпеніння. Вона подивилася на свої руки.
Вони тремтіли. Їй хотілося, щоб Річард обняв її, але він цього не зробив. Він мовчки дивився на двері. Обличчя його було білим, як сніг.
— Не можу повірити, — прошепотів він. — Як таке могло статися? Чи це мені тільки сниться?
Келен відчула слабкість в колінах.
— Річард, що ми тепер будемо робити?
Він повернувся до неї. Погляд у нього був відсутній. По щоках текли сльози.
— Це просто сон… Кошмарний сон…
— Якщо це сон, то він сниться нам обом. Що нам тепер робити, Річард?
— Чому всі питають мене? Чому мене? Чому вам здається, що я все знаю?
Келен немов всохла. Розум відмовлявся їй служити. Вона марно намагалася зібрати докупи думки.
— Тому що ти — Річард. Тому що ти — Шукач.
— Я нічого не знаю ні про Підземний світ, ні про Володаря. Це світ смерті.
— Шота говорила, що ніхто з живучих не знає.
Але Річард, здавалося, вже впорався з потрясінням. Він грубо схопив її за плечі.
— Отже, запитаємо у мертвих!
— Що?
— Духи предків. Ми можемо поговорити з ними. Я буду просити про раду і задам духам пару запитань. Вони повинні мені відповісти. І може, вони підкажуть, як можна замкнути завісу. А заодно — як позбутися головного болю і навчитися управляти даром. — Він потягнув її за руку. — Пішли.
Келен відчула полегшення і насилу стримала посмішку. Без сумніву, Річард справжній Шукач.
Вони швидко йшли селом, а там, де було посвітліше, навіть бігли. Місяць зникав за хмарами, і тоді між будинками була непроглядна темінь. Від крижаного вітру у Келен сльозилися очі.
