Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Ех…

Водій нахилився у салон, щось пробурмотів до пасажирів, затим, намотуючи туман на колеса, ми залишили Сан-Крістобаль. Обруч мене сиділа руденька іспанка з Барселони (на жаль, у світлі трагічних подій, до яких неухильно ніс мене набитий, спертий повітрям і мексиканцями мікроавтобус, я забув її ім’я). Дівча сяк-так перекладало мені на англійську все те, що муркав шофер. А говорив він щиро, невигадливо та інтелігентно:

- Їхати п’ять годин. Через дві години зупинимося поснідати. Багато не їсти! В салоні не блювати! Якщо когось прикрутило, кричіть завчасно!

Після цих слів люд у фургоні, наче по команді, дістав з кишень, сумок чи гаманців якісь таблетки і дружно запхав собі в пащеки. Усі, крім мене.

— Що за пілюлі? — поцікавився у руденької.

— Це щоб не робилось нудотно по дорозі… ну, щоб не закачувало.

«Слабаки!» — думаю.

Однак, не минуло й півгодини, як я круто відхрестився від своїх нерозважних і хвалькуватих суджень. У задній частині автобуса мене підкидало й торсало, неначе запраний кросівок у центрифузі пральної машини. Ми то летіли гінко вверх, аж у животі метелики пурхали, то зривались сторчголов донизу, так стрімко, що аж дух перехоплювало. На поворотах вправо я всім тілом навалювався на руденьку іспанку, а на вигинах вліво — смачно хряскав носом об брудне віконне скло. Проте найбільше дошкуляли оті кляті reductor de velocidad, які кучугурились через кожні кілька сотень метрів. Не встигаємо розігнатися, уже гальмуємо, затим — бух! — підлітає перша пара коліс, далі — бах! — підскакує друга (іноді ще — клац! — прикушую зубами язика), а потім знову розганяємось, знову пригальмовуємо, і так до безкінечності…

Якийсь час я відволікався на довколишню природу. Ми безустанно котились по обривистому гірському схилу: з одного боку від мікроавтобуса здіймався увисочінь гористий кряж, порослий справжніми тропічними джунглями, а з іншого спадало прямовисне провалля. Іноді нагірний тракт вигинався так, що над головами можна було бачити автомобілі та вантажівки, які поволі плелись слідом за нами викрученим серпантином.

Хоча найбільше враження справляли посріблені вранішнім сонцем хмари — вони клуботіли і закручувалися зовсім не там, де їм належало бути, — не вгорі, над головою, а внизу, десь ген-ген попід стінами урвища, через що увесь кришталевий нагірний простір видавався перевернутим догори дном.

За дві години водій спинився біля бамбукового розвалища, яке правило за придорожнє кафе. Погойдуючись наче п’яний, на напівзігнутих ногах, я вивалився з автобуса і почвалав до найближчої лави. Звідусіль непролазними клубнями нависав виткий, покручений праліс, однак сонце ще не випнулось вгору, тому на такій висоті не відчувалося спеки.

У животі негарно й підозріло хлюпало, а десь під горлянкою зароджувались перші пагони огидного кисло-нудотного відчуття, одначе я знав, що сніданок був включений в оплату за поїздку, тому вирішив не переводити харчі й відважно всівся до столу. Я не вельми налягав на їдло, та однаково спромігся добряче набити черевце.

«Ет! Блювати, то блювати!» — подумки заспокоював себе, пхаючи за щоку смачненький жирний пончик.

За півгодини ми продовжили путь. Тепер пошарпаний «Sprinter» переважно спускався донизу.

Якоїсь миті ми в’їхали в розпливчасті хмари і так продовжували чухрати кілька хвилин, через що здавалося, ніби летиш у літаку, який заходить на посадку. Мені навіть вуха заклало. Чим нижче ми спускалися, тим жаркішим робилося желейне повітря, і тим більше загусало над вузьким асфальтовим путівцем темно-зелене вариво джунглів.

Щойно мікроавтобус прошмигнув крізь імлисту пелену, і небо стало на своє місце, я розкумекав, що ядуча писанина американки на форумі «TripAdvisor» виявилась сущою правдою. На кожному наступному повороті я увесь стискався і зіпрівав, відчуваючи, як до рота підпирають слизькі щупальці нудоти; щодалі ми їхали, то гірше мені ставало.

По дорозі наш гурт ще раз затримався, аби оглянути багаторівневий каскад водоспадів Agua Azul, затаєних в джунглях за сімдесят кілометрів від Паленке. Це мене порятувало на якийсь час, однак, коли ми знову рушили далі, я остаточно втямив: справа може скінчитися малоприємним катаклізмом. У паніці я поліз до свого рюкзака по дорожню аптечку.

Тут слід, мабуть, трохи звернути вбік з уторованої стезі нашої оповіді й відзначити, що з ліками я на «ви» від самого дитинства: вживаю вкрай рідко і то лише після постанови громадського суду або ж під загрозою неминучої смерті. Тому завжди, коли в дитинстві мама хотіла впхнути мені в горлянку якусь пілюлю, їй доводилось переконувати мене, що від цього залежить моє життя. А оскільки хлопчиком я був вельми кмітливим, то з кожним роком переконувати мене було щораз важче і важче.

Пригадується, якось мене малого шпигали аспірином за допомогою ременя: мама вливала до рота розтерту таблетку, а тато стояв за спиною і тримав добротного флотського ремінця в руках, контролюючи лікувальний процес. Інакше я просто відмовлявся відкривати рота, або відкривши, радісно випльовував назад влиту в мене гидоту. (Та й то, навіть у такій, здавалося б, безвихідній ситуації, зціпивши зуби, я все ще роздумував про себе: чи то ковтнути ту мерзоту, чи то харкнути назад і хай луплять до дідька.)

Так ось, мої знання в галузі домашньої медицини станом на двадцять чотири з лишком роки не пішли далі аспірину та активованого вугілля, тому мою дорожню аптечку, зрозуміло, готувала мама. Знаючи, що я і при доброму здоров’ї не відрізню анальгін від пургену, вона рівним академічним почерком люб’язно попідписувала кожну упаковку з пігулками. Наприклад, «головний біль» (це значить, треба пити, коли голова болить), «температура» (застосовувати при гарячці), «болі в животі» (при всяких негараздах з черевом) і т. д. Були серед моїх лікувальних припасів навіть таблетки з заповітним словом «пронос». А от зі словом «блювати», як на зло, не було нічого! Я ретельно передивився ще раз цілу сумку, та дарма.

Ситуація набирала загрозливих обрисів. Зробивши морду ісламського терориста (мовляв, не дасте чого хочу, заблюю до біса весь салон і не подивлюсь, що серед вас є діти), я на весь автобус спитав, чи нема ні в кого пігулок від «nausea [110]», бо я «really got carsick [111]». Це була моя остання надія, але ні мій грізний голос, ні насуплена й зелена як недоспіла диня пика не справили ані найменшого враження на сувору мексиканську публіку.

Тож момент істини не забарився. За іронією долі останні акти цієї трагічної драми розігрались на спуску перед самим Паленке — нашою кінцевою станцією. Мікроавтобус виїхав на пологу рівнину, хащі трохи порідшали, і тут події почали розвиватись з космічною швидкістю: я гарненько пам’ятав, що наказував шофер перед початком вояжу, беріг буквально кожне його слово, а потім… ну, не те щоб забув, просто зрозумів, що кричати, вимагаючи екстреної зупинки, запізно.

Порятунок знайшовся сам собою: половинка останнього вікна, якраз того, біля якого я сидів, могла зсуватися, відкриваючи доступ до огрійливого тропічного повітря за бортом мікроавтобуса. Я швидко смикнув куцу чорну ручку вбік і вистромив якомога ширше роззявлений писок назустріч теплому вітру. І саме вчасно, я вам скажу, бо шлунок у ту ж мить зібрався з останніми потугами і вишпурнув перші шматки їжі…

Ет, щоб ви там не казали, ото було видовище! Ні словом сказати, ні пером описати. Навколо проносились прегарні краєвиди, дорога змійкою звивалася вниз, а я хвацько ригав, на повному ходу звісившись з вікна маршрутки, під захопленими поглядами сусідів-пасажирів та водіїв зустрічних авто. Руде дівча з Барселони запопадливо піддержувало мене ззаду за шорти, аби в своєму інтелігентному пориві не заблювати боки автобуса я надміру не перегнувся з вікна. При цьому я ще й встигав милуватись запаморочливими тропічними ландшафтами — бурхливо зеленими схилами гір північного Чіапасу.