Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Просторий котедж, де жила сім’я Мігеля, знаходився на окраїні Сан-Крістобаля. Оселя мала пристойний, цілком європейський вигляд і ховалася серед таких самих модернових бокатих особнячків, оточених височенними частоколами (значно пізніше я дізнався, що матір мого друзяки займає далеко не останнє місце в адміністрації Сан-Крістобаля). Щоправда, коли ми підкотили ближче, я узрів дещо, що справляло не вельми приємне враження: вершечки усіх парканів зловісно шкірились безліччю шматків побитого скла, залитих цементом, — такий у мексиканських можновладців самобутній захисток від непроханих візитерів. Але зсередини будинок нічим не поступався найкращим американським чи європейським котеджам.

Увечері Алехандра зазирнула до мене в світлицю.

— Я з моїм хлопцем збираємося на танго. Поїдеш з нами?

— Танго? — не розторопав я.

— Так. Це звичайні приватні уроки. Ми подумали, що тобі буде цікаво з’їздити подивитися, як ми вчимося і тренуємося. Ти навіть зможеш спробувати сам, якщо схочеш, — лукаво підморгнуло дівча.

Звідкіля їй було знати, що добрих шістнадцять років свого життя я присвятив хореографії, з котрих певно не менше десяти років провів у професійному колективі — рівненському народному ансамблі танцю «Полісянка», а інші шість — гицав джаз-модерн та «латину» в самодіяльних гуртках рідного університету. Звісно, я був геть не проти «спробувати» потанцювати танго.

— П’ять хвилин на збори, — кажу. — І я їду з вами.

За чверть години ми вже котилися в безгучному мармуровому «Ніссані» вечірніми вулицями до центру Сан-Крістобаля.

Танцювальний клас розтаборувався на другому ярусі над ресторанчиком національної кухні в одній з нечисленних двоповерхових будівель, десь неподалік від Зокало. Крім мене, Алехандри та її хлопця, у залі розминалося кілька дівчат, а в кутку поралась біля CD-програвача низенька і смаглявощока жіночка-хореограф.

Попервах, коли урок тільки розпочався, я скромно сидів і стежив, що вони витанцьовували. Однак небавом Алехандра, а услід і її подруги-танцівниці заходилися в один голос кликати мене стати на лаковану підлогу і спробувати разом з ними кілька запальних аргентинських па. Спочатку, задля годиться, я удавано віднікувався, та незабаром, усім своїм виглядом картинно показуючи «як ви мене задовбали», зняв важкі кросівки і в самих шкарпетках вийшов на середину зали. І тут, як кажуть, Остапа понесло… Я встругнув їм там таке хвацьке танго, що тільки ноги мелькотіли. Я носився з кутка в куток, шкварив, чесав, викаблучувався і витинав усякі викрутаси, поки, нарешті настрибавшись і накрутившись досхочу, не спинився і відійшов убік, відсапуючись.

— Я сьогодні трохи не в формі, - незворушно пролепетав я, відповідаючи на їхні приголомшені погляди. — Зазвичай я можу краще. А тепер ваша черга, шановне товариство! — і крученим театральним жестом припросив отетерілих мексиканок на площадку.

— Де ти його відкопала? — шепотілись дівулі до Алехандри.

— Ніде, — розводила та руками. — Він сам прийшов… з України.

Затим наспіла пора ставати парами.

Життя все-таки цікава штука, думав я. Хто б міг помислити, що коли-небудь у мексиканській глушині, чортзна-де у високогір’ях Чіапасу, я витанцьовуватиму аргентинське танго з чарівливою сестрою мого мексиканського друзяки Мігеля…

Усе хороше має паскудну властивість раніше чи пізніше закінчуватися. Ранком наступного дня, ще до сходу сонця, розпочинався мій похід до Паленке [108] — найчільнішого культового центру славетних майя і чи не найголовнішої мети (нарівні з Теотіуаканом) усієї моєї великої подорожі.

Я піднявся дуже рано і почав тихенько споряджатися, щоб не побудити сплячих матір та сестрицю Мігеля. За п’ятнадцять по п’ятій я накинув на плече наплічник, крадькома вислизнув з котеджу й подався до перехрестя, де мене мав підібрати автобус з мандрівниками. Я не прощався, оскільки за три дні мав повернутися назад.

Як то не дивно, за два з лишком сторіччя після повного підкорення Мексики ні вчені, ні авантюристи не надавали особливого значення південній частині країни. Тривалий час ключову увагу ловкачів і пройдисвітів притягували північні райони, а південь, переважно через жаркий та нездоровий клімат, відсутність золота і брак мінеральних ресурсів, ще дуже довго залишався тільки індіанським. Я вже писав, що Чіапас значною мірою й досі зберігає віковічні традиції, серед яких — сепаратистські настрої та тенденції. Останній заколот струснув найпівденнішу мексиканську провінцію порівняно недавно — у 1994-му, причому саме Сан-Крістобаль де лас Касас став епіцентром кипучих подій. Місто тоді повністю опинилось в руках «запатистів» — повстанців, котрі нарікали себе за іменем Еміліана Запати, знаменитого мексиканського борця за свободу, і виступали проти політики мексиканського уряду. Багато крамольних голів запропало та полягло тоді в боях, і лише за допомогою армії влада відновила контроль над штатом.

Люди, які організували збройний бунт, були безпосередніми нащадками майя, творителів найвеличнішої з доколумбових цивілізацій Америки. Цікаво, що до XVIII століття про них практично ніхто не знав, аж поки у 1773 році отець Рамон Ордоньєс (Ramon Ordonez), священик з містечка Сіудад Реаль у штаті Чіапас, пронюхав, що десь у джунглях таїться величезне покинуте місто. Тоді він звелів аборигенам відвести його туди, де, за їхніми словами, знаходилися грандіозні руїни. Так було організовано першу експедицію до залишків надзвичайно впливового і розвинутого у минулому центру майя, відомого нині як Паленке.

Індіанці не обманули Ордоньєса. Гуртом вони продирались сімдесят миль суцільними нетрищами, коли нараз перед священиком постала мовчазна, але грізна панорама покинутого міста просто серед джунглів. Палаци, башти, храми, піраміди лежали перед ним, укриті пухкою і кошлатою периною зелені; усі будинки були багато прикрашені різьбленнями та барельєфами. Вражений побаченим, Рамон Ордоньєс ще не раз повертався до руїн, після чого написав про свої подорожі книгу «Історія створення неба і землі». Він величав покинутий культовий центр цілком у дусі тієї епохи «Великим містом змій». Більше того, у його книзі зринає всюдисуще сказання, котре в тій чи іншій формі пронизує міфологію усіх цивілізацій і культур Мезоамерики, від ацтеків та сапотеків до майя, — легенда про бородатого білошкірого чоловіка, який з’явився з-за океану, і навчив тоді ще дикі племена обробляти землі, слідкувати за зорями та будувати піраміди. Згідно зі словами священика, аборигени вірили, ніби Паленке заснували люди, котрі колись давно припливли океаном, а їх вождем був білий бородань на ім’я Волан, чиїм символом була змія…

Автобус запізнився майже на сорок хвилин, через що я вже почав думати, що про мене забули. Оскільки оселя Мігеля тулилася на самісінькій околиці Сан-Крістобаля, мене підібрали останнім, і в затхлому «Mercedes-Benz Sprinter» лишилось єдине місце в кінці салону, там, де чотири крісла зліплені в один ряд. Я зашпурнув рюкзак на полицю і всівся, налаштувавшись на нелегку дорогу.

Тракт від Сан-Крістобалю до Паленке займає якихось нещасних 250 кілометрів, проте пролягає він високо в підхмарних горах серед непролазних хащ, і сказати про цей шлях як про звивистий, означає не сказати нічого. У цих двісті п’ятдесят кілометрів втиснулися близько двох тисяч поворотів та дві сотні reductor de velocidad [109]. Не думайте, я і не помишляв їх рахувати, то мені потім водій так сказав, хоча, судячи з власних відчуттів наприкінці того пекельного спуску, скажу, що навіть відкинувши вигини дороги менш ніж на тридцять градусів, вам однаково здаватиметься, що поворотів там не менше двохсот тисяч.

Пригадую, ще під час підготовки подорожі у Стокгольмі я читав на сайті «TripAdvisor» про цю дорогу. Якась експресивна американка аж напухала від натуги і, не шкодуючи слів, виразисто описувала поїздку від нагір’я Сан-Крістобалю до низинного Паленке. Панянка поганила та каляла ні в чому не винний гірський серпантин, звідусіль ліплячи до нього незавидні епітети, як от «проклятущий», «окаянний», «осоружний» і т. д. Мені чомусь запам’яталась одна її недолуга думка, де жіночка виводила: «Мого чоловіка, якого ніколи в житті не закачувало в машинах, і то закачало ледь не до смерті на тій клятій дорозі». Ото я тоді насміявся і досхочу покепкував з полохливих американців, про себе думаючи: «Та ні! Ви що, люди? Це не про мене! Куди тим америкосам до мене? Бач, позвикали, сопляки розбещені, до своїх магістралей та автобанів, а вже як трохи потрусило на гірській дорозі, то готові копита відкинути».