Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен (лучшие книги без регистрации txt) 📗

Заради нього, Едді.

Заради мами.

Тож Генрі спробував піти з дому. А Едді, ясна річ, йому цього не дозволив. Едді безперестану мучило почуття провини. Едді бачив той вкритий шрамами кошмар, на який перетворилася колись здорова нога брата, і коліно, в якому тепер було більше тефлону, ніж кістки. У холі їхнього поверху відбулося змагання з перекрикування. Генрі, з очима, обведеними фіолетовими колами, одягнений у свою стару армійську форму, стояв біля виходу, тримаючи в руці спакований речовий мішок. Едді був майже голий, якщо не брати до уваги пари пожовтілих трусів. Генрі казав: «Едді, я тобі тут не потрібен, я тільки отруюватиму тобі життя, я це знаю», а Едді кричав: «Ти нікуди не підеш, ану повертай свій зад!» Так вони й сварилися, поки пані Макгурськи не висунулася з дверей своєї квартири і не закричала: «Можеш валити звідси чи залишатися, мені на це начхати, але тобі краще вже вирішити, і то швидко, або я викликаю поліцію!» Схоже, пані Макгурськи збиралася виплюнути ще кілька попереджень, аж раптом помітила, що на Едді немає нічого, крім трусів. «А ти, Едді Дін, просто розпусник», — додала вона і швидко сховалася, хряснувши дверима. Наче чортик із табакерки, тільки навпаки. Едді подивився на Генрі. Генрі подивився на Едді. «Здається, наше янголятко набрало кілька фунтів», — тихим голосом сказав Генрі, і обидва розреготалися, хапаючись один за одного і б'ючи один одного по спині кулаками, і Генрі повернувся у квартиру, а тижнів за два Едді теж нюхав і ніяк не міг уторопати, якого біса, блін, він так кипішився, Генрі ж усього-навсього нюхав, бля, це ж просто допомагає відірватися, от і все, і як казав Генрі (якого Едді врешті-решт почне подумки називати великим мудрецем і видатним наркашем), хіба гріх піймати кайф у світі, який стрімголов несеться у пекло?

Минав час. Едді не сказав, скільки часу, а стрілець не допитувався. Він здогадувався, що Едді знав: існує тисяча приводів, але жодної причини для того, щоби ловити кайф, і він досить-таки добре тримав свою звичку під контролем. І Генрі теж вдавалося тримати під контролем свою. Не настільки добре, як Едді, але достатньо, аби не пуститися берега. Тому що, незважаючи на те, розумів Едді правду чи ні (в глибині душі, думав Роланд, розумів), Генрі точно розумів: вони помінялися ролями. Тепер Едді переводив Генрі через дорогу, тримаючи за руку.

Нарешті настав день, коли Едді упіймав Генрі на тому, що той не нюхає, а колеться. Вони знову посварилися, голосно, до істерики. Ця сварка була майже точною копією першої, за винятком того, що вона відбулася в спальні Генрі. І закінчилося все майже так само, як минулого разу: Генрі схлипував і на свій захист міг представити тільки один невблаганний, незаперечний аргумент — здаюся й підкорююся. Едді правий, він не гідний того, щоб жити, не гідний того, щоб хавати помиї з канави. Він піде з дому. Едді більше ніколи його не побачить. Він лише сподівається, що брат пам'ятатиме все, що…

Розповідь помалу перетворилася на гул, що нічим не відрізнявся від звуку хвиль, які невтомно напливали і розбивалися об каменистий берег. Роланд знав цю історію, тому просто мовчав. Це Едді не знав історії, той Едді, у якого вперше за десять чи більше років була справді ясна голова. Едді розповідав свою історію не Роландові, Едді нарешті розповідав історію самому собі.

І це було непогано. Чого-чого, а часу в них було повно, наскільки розумів стрілець. І розмова була одним зі способів його заповнити.

Едді сказав, що коліно Генрі постійно стояло в нього перед очима, той покручений шрам, що зміївся на нозі, піднімаючись угору й опускаючись (звісно, рана давно загоїлася, і зараз Генрі майже не кульгав… тільки коли вони сварилися, кульгання завжди проявлялося сильніше). Едді переслідували думки про все те, від чого Генрі відмовився заради нього, а ще не давала спокою одна значно прагматичніша річ: на вулиці Генрі б не вижив. Там він був би як беззахисний кролик, випущений у джунглі, що кишма кишать тиграми. Залишений на самоті, Генрі б зрештою потрапив до в'язниці чи до лікарні Бельв'ю.

Тож він благав брата лишитися, і Генрі зрештою змилостивився, піддавшись на вмовляння. Минуло півроку, й Едді теж почав колотися. Відтоді життя почато невпинно і невідворотно спускатися по спіралі вниз, а закінчилося все поїздкою Едді на Багами і раптовою появою Роланда.

Будь на місці Роланда інший чоловік, менш прагматичний і більш вдумливий, він би міг запитати (про себе, якщо не вголос): «Чому саме він? Чому починати треба було саме з цього чоловіка? З чоловіка, який, схоже, передвіщає слабкість, чи дивакуватість, чи навіть вірну загибель?»

Але стрілець не просто не поставив собі це питання — воно навіть не спало йому на думку. От Катберт неодмінно б запитав, Катберт усе піддавав питанням, питання були його хворобою, він навіть помер із питанням на вустах. Нікого з них не залишилося, нікого. Останні Кортові стрільці, тринадцятеро тих, що вижили, — а на початку їх клас налічував п'ятдесят шість чоловік, — всі були мертві. Всі мертві, крім Роланда. Він був останнім стрільцем, котрий незламно йшов світом, що крапля за краплею втратив силу, став стерильним і порожнім.

Згадалися слова Корта у день перед Церемонією представлення. «Тринадцять. Це погане число». А наступного дня, вперше за тридцять років, Корт не був присутній на Церемонії. Його учні, останні, кого він зробив стрільцями, прийшли до його хатини і спочатку стали навколішки, схилившись йому до ніг і відкривши беззахисні шиї, а потім підвелися, отримали його вітальні поцілунки й дозволили вчителеві вперше зарядити їхні револьвери. За дев'ять тижнів по тому Корт помер. (Подейкували, що від отрути.) Через два роки після його смерті розпочалася остання кривава громадянська війна. Кровопролитне бойовисько докотилося до останнього бастіону цивілізації, світла і здорового глузду та знищило все, що вони вважали таким міцним. З такою ж легкістю хвиля змиває палац із піску, збудований дитиною.

Отже, він був останнім і, мабуть, вижив тому, що практичність і простота переважили темну романтику його натури. Він розумів, що тільки три речі мали значення: смертність, ка і Вежа.

Для обдумування цілком вистачить і їх.

Едді закінчив розповідати свою історію десь о четвертій годині третього дня їхньої подорожі на північ безбарвним узбережжям океану. Сам берег, здавалося, залишався незмінним. І якщо хотілося переконатися в тому, що вони все-таки йдуть, а не стоять на місці, то єдина ознака просування вперед виднілася ліворуч, на сході. Там зубчасті вершини гір почали трохи пом'якшуватися і осідати. Можливо, якщо вони зайдуть досить далеко на північ, гори перетворяться на положисті пагорби.

Розповівши свою історію до кінця, Едді замовк, і так вони мовчки йшли півтори години чи навіть довше. Едді весь час скоса на нього зиркав. Роланд знав: Едді не здогадується, що він помічає ці погляди, надто вже він заглиблений у себе. Роланд також розумів, чого чекає Едді: реакції. Якої-небудь відповіді. Будь-якої. Двічі Едді вже розтуляв рота, але потім, передумавши, знову закривав. Нарешті він не витримав і поставив питання, якого чекав від нього стрілець.

— То як? Що ти думаєш?

— Гадаю, ти зараз тут.

Едді зупинився, взявши руки, стиснуті в кулаки, у боки.

— І це все? Все, що ти можеш сказати?

— Це все, що мені відомо, — відповів стрілець. Відсутні пальці на руках і ногах пульсували й свербіли. Йому хотілося трохи того астину зі світу Едді.

— У тебе нема жодної думки з приводу того, що це все, в біса, означає?

Стрілець міг би виставити вперед скалічену праву руку й сказати: «Подумай про те, що означає ось це, ти, тупий недоумку», — але це спало йому на думку не більше, ніж замислитися над питанням, чому з усіх людей в усіх всесвітах, які тільки могли існувати, йому дістався Едді.

— Це ка, — терпляче відповів він, повертаючись до Едді обличчям.

— Що таке ка? — Голос Едді звучав грубо. — Ніколи про таке не чув. Правда, якщо сказати це слово двічі підряд, вийде дитяча назва лайна.