Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен (лучшие книги без регистрации txt) 📗

Едді, який уже клював носом, підводить голову.

— Чому тобі так смішно? — питає він.

Стрілець заперечно махає рукою і хитає головою. Бо розуміє, що помилився. Корт не став би відривати Едді голову за чудернацький винахід — волокушу, навіть попри її дивний і жалюгідний вигляд. Роланд вважає, що Корт міг би навіть пробурчати щось на кшталт компліменту — це була така рідкість, що хлопець, з яким це траплялося, навіть не знав, як реагувати, а просто стояв, роззявивши рота, мов риба, витягнута з кошика кухаря.

Дві гілки тополі приблизно однакової довжини і товщини слугували для каркаса. Мабуть, їх відламало вітром, вирішив стрілець. Едді використав також і менші гілки, присобачивши їх до двох головних усім підряд, що трапилося йому під руку: кобурами, клейкою стрічкою, яка кріпила чортів порошок у нього на грудях, навіть ремінцем із сиром'ятної шкіри, витягнутим із капелюха стрільця, та шнурками з кросівок самого Едді. На цьому каркасі він розклав стрільцеву постіть зі скатки.

Корт не вдарив би його, бо, незважаючи на свою недугу, Едді не склавши руки сидів навпочіпки, оплакуючи долю: він щось робив. Він діяв. Намагався щось зробити.

І Корт міг би похвалити його: грубо, майже бурчливо (такою вже була його манера), — тому що, попри весь свій химерний вигляд, ця штуковина була дієвою. Доказом цьому були довгі паралельні сліди, що тягнулися узбережжям до точки на краю перспективи, у якій вони сходилися.

— Ти хоч одне з них бачиш? — питає Едді. Сонце сідає, простилаючи по воді помаранчеву стежку, і стрілець розуміє, що цього разу був у відключці понад шість годин. Він почувається сильнішим. Піднявшись і сівши, він дивиться вниз, на воду.

Ні саме узбережжя, ні земля, що простирається до західного схилу гір, майже не змінилися. Він бачить, що трохи інакшими стали ландшафт і те, що трапляється під ногами (наприклад, ярдів за двадцять ліворуч і ярдів на тридцять ближче до води купкою пір'я, яке роздмухує вітер, лежить мертва чайка), але якби не ці дрібниці, то місце, де вони перебувають зараз, нічим би не відрізнялося від того, звідки вони починали свою путь.

— Ні, — каже стрілець. А потім: — Так. Он там один.

Він показує, де саме. Примружившись, Едді киває. Сонце опускається нижче, помаранчева стежка дедалі сильніше забарвлюється в колір крові, а з хвиль, спотикаючись, виходять перші потвори і лізуть вгору узбережжям.

Двоє з них незграбно мчать до мертвої чайки. Переможець забігу хапає її клешнею, розриває і починає напихати в пащу гнилі останки.

— Дид-е-чик? — питає він.

— Дум-е-чум? — відповідає переможений. — Дод-е…

БА — БАХ! Роландів револьвер ставить крапку в питаннях другої потвори. Едді спускається і хапає її за спину, не випускаючи з поля зору її приятеля. Однак той не становить загрози — він зайнятий пожиранням чайки. Едді приносить здобич. Вона досі смикається, піднімаючи й опускаючи клешні, але невдовзі перестає ворушитися. Хвіст востаннє вигинається дугою, а потім, замість того щоб розігнутися вниз, просто опадає. Боксерські клешні безсило повисають.

— Скоро подам обід, маста, — каже Едді, імітуючи вимову слуги-негра. — У меню сьогодні філе повзучого гада і філе гада повзучого. Що вам більше до вподоби, маста?

— Я тебе не розумію, — каже стрілець.

— Та все ти розумієш, — відповідає Едді. — Просто у тебе нема почуття гумору. Куди воно поділося?

— Мабуть, його відстрелили у котрійсь із війн.

Почувши це, Едді посміхається.

— Сьогодні у тебе трохи жвавіший голос і вигляд, Роланде.

— Здається, я й почуваюся жвавішим.

— Ну, тоді, може, завтра ти навіть зможеш трохи пройти сам. Чесно кажучи, друже, тягнути тебе важко до всирачки.

— Я спробую.

— Гляди мені.

— Ти теж трохи краще виглядаєш, — наважується сказати Роланд. На двох останніх словах його голос ламається, наче в молоденького хлопчика. «Якщо я зараз не перестану говорити, — думає він, — то не зможу говорити більше ніколи».

— По-моєму, жити буду. — Він дивиться на Роланда поглядом, який нічого не виражає. — Хоча ти ніколи не дізнаєшся, як близько я стояв до того, щоб померти. Одного разу я взяв твого револьвера і приставив собі до скроні. Звів курок, трохи потримав, а потім опустив. Відпустив курок і сховав револьвер назад у кобуру. Іншого разу, вночі, в мене почалася конвульсія. Здається, це сталося на другу ніч, але точно не скажу. — Він хитає головою, а потім каже щось таке, що стрілець водночас розуміє і не розуміє. — Тепер Мічиган здається мені сном.

Хоча його голос і сів до сухого бурмотіння і він знає, що йому взагалі не слід розмовляти, стрілець мусить дізнатися одну річ. — Чому ти не натиснув на гашетку? Що тобі завадило?

— Знаєш, ці штани, які на мені зараз, — це у мене єдина пара, — відповідає Едді. — В останню секунду я раптом подумав: а що, як я натисну на гачок, а пострілу не буде, бо патрон лажовий? Мені більше не вистачить хоробрості зробити це ще раз. А якщо вже ти один раз накладеш у штани, то треба або зразу ж їх випрати, або все життя ходити смердючкою. Так казав мені Генрі. А сам Генрі дізнався про це у В'єтнамі. А оскільки якраз була ніч і берегом гуляв Омар Лестер, не кажучи вже про його друзів…

Але стрілець уже сміється, регоче що є духу, хоча цього й не чути, тільки час від часу хрипкий звук зривається з його губ. І собі посміхнувшись, Едді каже:

— Я от думаю, може, твоє почуття гумору відстрелили в тій війні тільки по лікоть?

Він підводиться — мабуть, збирається піднятися схилом туди, де є хмиз для багаття, думає Роланд.

— Зачекай, — шепоче він, і Едді дивиться на нього. — Ні, справді, чому?

— Мабуть, тому, що я був тобі потрібен. Якби я наклав на себе руки, ти б помер. Трохи пізніше, коли ти знову станеш на ноги, я можу тойво… передумати. — Він оглядається довкола і глибоко зітхає.

— Роланде, може, в твоєму світі десь є Діснейленд чи Коні-Айленд, але те, що я бачив досі, поки що не надто надихає.

Він вирушає, зупиняється і знову озирається на Роланда. Його обличчя похмуре, хоча хвороблива блідість вже трохи зійшла. Напади дрожі минулися, і тепер він лише зрідка здригається.

— Іноді мої слова для тебе — темний ліс, правда?

— Так, — погодився стрілець. — Іноді я тебе не розумію.

— Тоді я розтлумачу. Існують люди, яким необхідно бути потрібними іншим. Ти цього не розумієш, бо сам до таких не належиш. За інших обставин ти б використав мене і викинув геть, як ужитий паперовий пакет. Бог зіграв з тобою злий жарт, мій друже. Ти достатньо розумний для того, щоб це завдало тобі болю, і так само досить жорсткий, щоб зробити це, незважаючи ні на що. 1 ти б нічого не зміг із цим вдіяти. Лежи я на березі й волай про допомогу, ти б переступив через мене, якби я перешкоджав тобі дістатися до тієї довбаної Вежі. Ну як, це далеко від правди?

Роланд мовчить, тільки дивиться на Едді.

— Але ж не всі такі, як ти. Є люди, яким необхідно бути потрібними іншим. Як у тій пісні Барбри Стрейзанд. Банально, але правда. Це просто інший спосіб сісти на голку, от і все.

Едді пильно дивиться на Роланда.

— Але якщо вже про це річ, то ти чистий, правда ж?

Роланд і далі дивиться на нього.

— От тільки твоя Вежа… — Тут Едді сміється — коротко й уривчасто. — Ти наркоман, Роланде, і твій марафет — Вежа.

— На якій війні? — шепоче Роланд.

— Що?

— На якій війні тобі відстрелили шляхетність і вміння прагнути до мети?

Едді відсахується, наче Роланд дав йому ляпаса.

— Піду принесу води, — коротко відповідає він. — Стережися повзучих гадів. Ми сьогодні чимало пройшли, але я досі не знаю, чи вони спілкуються між собою.

Він відвертається, але Роланд встигає помітити, яку останніх червоних променях заходу сонця блищать сльози на його щоках.

Роланд знову повертається обличчям до берега і спостерігає. Монстри повзають і питають, питають і повзають, але, схоже, і те, і те роблять безцільно. Вони наділені якимось розумом, але його вочевидь недостатньо для того, щоби передавати інформацію подібним до себе істотам.