Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен (лучшие книги без регистрации txt) 📗

— Про це мені не відомо, — відповів стрілець. — У нас це слово означає обов'язок або долю, а простонародною мовою — місце, куди мусиш іти.

Едді примудрився зробити так, щоби на його обличчі з'явилося одночасно три вирази: стурбованість, огида і цікавість. — Тоді скажи це двічі, Роланде, бо такі слова для такого малого, як я, означають лайно.

Стрілець стенув плечима.

— Я не обговорюю філософські питання. Я не вивчаю історію. Все. що я знаю: минуле вже минуло, а те, що попереду, — ще не сталося. Майбутнє — це ка, і воно дбає про себе саме.

— Та невже? — Едді подивився на північ. — Так от, все, що я бачу попереду, — це приблизно дев'ять мільярдів миль цього самого йобаного пляжу. Якщо саме це чекає на нас попереду, то ка і «кака» — одне й те саме. Може, нам вистачить патронів, аби пристрелити ще п'ять-шість цих ракоподібних, а потім нам доведеться опуститися до того, щоб жбурляти в них камінням. Так куди ми йдемо?

Зараз Роланд на мить замислився, чи Едді коли-небудь думав про те, аби поставити це питання своєму братові, але спитати про таке означало б розпочати безглузду суперечку. Тому він просто показав великим пальцем на північ і сказав:

— Туди. Для початку.

Едді подивився у вказаному напрямку, але не побачив нічого, крім одноманітних обширів сірого берега, всіяного мушлями й камінням. Він повернувся до Роланда, і слова знущання вже готові були зірватися з його вуст, але, побачивши незворушну впевненість на обличчі стрільця, він знову глянув на північ. Примружився. Затулив правий бік обличчя правою ж рукою від променів сонця, що хилилося до заходу. Він несамовито прагнув побачити що-небудь, хоч щось, чорт, навіть міраж би згодився, але там не було нічого.

— Можеш закидати мене лайном, — повільно проговорив Едді, — але я кажу, що це проклятуще западло. У Балазара я ризикував заради тебе життям.

— Я знаю. — Стрілець посміхнувся, і ця посмішка — рідкісне явище на його обличчі — освітила його, як моментальний проблиск сонця у понурий пасмурний день. — Саме тому я чесний з тобою, Едді. Вони там. Я побачив їх годину тому. Спочатку я вирішив, що то міраж чи мій зір приймає бажане за дійсне, але вони там, точно там.

Едді подивився знову, і дивився довго, аж поки не почали сльозитися очі. Врешті-решт він сказав:

— Попереду я не бачу нічого, крім берега, берега і ще раз берега. А у мене зір — одна ціла нуль десятих.

— Я не знаю, що це означає.

— Це означає, що якби там було щось таке, що можна побачити, я б неодмінно це побачив! — Але Едді був заінтригований. Він замислився над тим, наскільки далі, ніж він сам, бачить стрілець орлиним поглядом своїх блакитних очей. Можливо, трохи далі.

А може, набагато далі.

— Ти побачиш їх, — сказав стрілець.

— Побачу що?

— Сьогодні ми до них не дійдемо, але якщо ти справді бачиш так добре, як кажеш, то перш ніж сонце торкнеться води, ти їх побачиш. Звісно, якщо ти не збираєшся стояти тут з роззявленим ротом.

— Ка, — задумливо повторив Едді.

Роланд кивнув.

— Ка.

— Кака, — сказав Едді і розсміявся. — Ходімо, Роланде. Прогуляємося. І якщо тієї миті, коли сонце торкнеться води, я нічого не побачу, то з тебе курятина на вечерю. Чи «біг мак». Чи будь-яка страва, до складу якої не входить м'ясо омара.

— Ходімо.

Вони знову вирушили в путь. До тієї миті, коли нижній край сонця мав торкнутися горизонту, лишалася ще як мінімум ціла година, коли Едді Дін почав розрізняти на віддалі якісь обриси — нечіткі, мерехтливі, невизначені, але, поза сумнівом, реальні. Щось нове.

— Гаразд, — сказав він. — Я бачу. Мабуть, у тебе зір, як у Супермена.

— Як у кого?

— Забудь. Твій рівень культурного розвитку лишає бажати кращого, ти про це знав?

— Що?

Едді роісміявся.

— Та нічого. Що то таке?

— Побачиш.

І перш ніж Едді встиг спитати ще щось, стрілець пішов далі.

Через двадцять хвилин Едді здалося, що він справді бачить. Через п'ятнадцять хвилин він був у цьому впевнений. До предмета на березі залишалося ще дві, а може, й три милі, але він знав, що то таке. Ясна річ, двері. Ще одні двері.

Тієї ночі обидва спали не надто добре, і, за годину до того, як перші промені сонця освітили вивітрені обриси гір, вони вже були на ногах і йшли далі. Вони підійшли до дверей, коли їх торкнулися перші промені ранкового сонця, такі величні й такі спокійні. Ці промені, наче лампи, освітили їхні порослі щетиною щоки. Стрілець знову виглядав на свої сорок, а Едді — не старшим за Роланда, коли той став на герць із Кортом, обравши як зброю сокола Давида.

Ці двері були точно такими самими, як і перші, тільки на них було написано:

— Так, — м'яко сказав Едді, дивлячись на двері, які просто стояли на піску, впосаджені петлями в якийсь невидимий одвірок між двома світами, між одним всесвітом та іншим. Вигравіюване на них послання було справжнім, як камінь, і чужим, як сяйво зірок.

— Так, — погодився стрілець.

— Ка.

— Ка.

— Це звідси ти видобудеш другого зі своєї трійці?

— Схоже на те.

Стрілець знав, що задумав Едді, ще до того, як це спало Едді на думку. Він побачив рух Едді раніше, ніж Едді сам зрозумів, що рухається. Він міг би повернутися й зламати Едді руку в двох місцях, перш ніж Едді збагнув би, що відбувається, але він не поворухнувся. Він дозволив Едді потай витягти револьвер з його правої кобури. Це вперше у його житті він дозволив забрати у себе револьвер, не запропонувавши спочатку його взяти. І все ж він навіть не поворухнувся, щоби покласти цьому край. Розвернувшись, він глянув на Едді врівноваженим, навіть м'яким поглядом.

Обличчя Едді було напружене, без єдиної кровинки. Очі настільки широко розплющені, що довкола райдужних оболонок виднілися білки. Він тримав важкий револьвер обома руками, але дуло ходило ходором, то врівноважуючись, то перехиляючись набік, то націлюючись, то знову перехиляючись.

— Відчиняй, — наказав Едді.

— Ти поводишся нерозумно, — так само м'яким голосом сказав стрілець. — Ні в тебе, ні в мене немає жодної гадки, куди ведуть ці двері. Не обов'язково має бути так, щоб вони відчинялися у твій всесвіт, не кажучи вже про світ. Звідки нам знати, а раптом у цієї Дами Тіней вісім очей і дев’ять рук, як у Сувії? Та навіть якщо вони й відчиняються у твій світ, то це може бути час задовго до твого народження чи після твоєї смерті.

Едді натягнуто всміхнувся.

— Знаєш що, Монті: я більш ніж готовий обміняти гумову курку і цю срану відпустку на морі на те, що за дверима номер два.

— Я тебе не розумі…

— Знаю. Це байдуже. Давай відчиняй цю дуру.

Стрілець похитав головою.

Вони стояли в променях зорі, а двері відкидали навскісну тінь у напрямку моря, де починався відплив.

— Відчиняй! — закричав Едді. — Я піду з тобою! Що, не доганяєш? Я з тобою піду! Це не означає, що я не повернуся. Може, й повернуся. Тобто, скоріше за все, повернуся. По-моєму, саме стільки я перед тобою і завинив. Ти всю дорогу був зі мною чесний, як унітаз, не думай, що я цього не розумію. Але поки ти розбираєшся з цією тіньовою крихіткою, ким би вона не була, я збираюся знайти найближчу забігайлівку, де смажать курей, і взяти там трохи хавчика. Гадаю, сімейної упаковки на тридцять порцій для початку вистачить.

— Ти залишишся тут.

— Ти думаєш, я жартую? — Едді був на межі зриву, і його голос звучав верескливо. Стрільцеві здалося, що він бачить, як Едді зазирає в хисткі глибини свого прокляття. Едді звів древній курок револьвера. З настанням нового дня і початком відпливу вітер вщух, і щиглик зведеного курка прозвучав дуже чітко. — То давай, перевір.

— Мабуть, перевірю, — сказав стрілець.

— Я застрелю тебе! — верескнув Едді.

— Ка, — незворушно відповів стрілець і повернувся до дверей. Рука тягнулася до ручки, але душа чекала: чекала, щоб дізнатися, житиме він чи помре.