Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Напередодні вильоту в Лондон Пеньковський дав Кулькову триста доларів: «Привезіть мені леза, я голюся тільки «жилетом». Зайдіть у «Селфріджес», купіть мені лосьйон, називається «Джентльмен», на решту — подарунки нареченій, гроші сховайте в задню кишеню, гадаю, вас не оглядатимуть».
А якщо? Кульков не зразу наважився запитати про це, але не стримався, він весь був напружений, що не кажи, а перший виїзд, та ще й у Лондон, збожеволіти можна…
«А якщо? — задумливо мовив тоді Пеньковський. — Припустимо, вас оглянули. Знайшли триста доларів. Що ви відповісте? Ну, швидко, там часу на обдумування не буде…»
Кульков ковтнув клубок (не такий, як зараз, менший), у горлі пересохло, язик був шорсткий і немов заважав йому, став дуже довгий, чи що… Ну, не знаю, скажу, що хотів купити Лідії Василівні Зороховій подарунок на весілля, позичив у знайомого дипломата…
«А як звуть того дипломата? — запитав Пеньковський. — Вас звинуватять у брехні, й життю кінець, Геночко. Якби у вас справді був знайомий дипломат, котрий повернувся з відрядження й продекларував гроші, тоді інша річ, але, як мені відомо, ви ще не обзавелися такими приятелями… Ну, мій друже, коли уявити собі найгірше, то кажіть, що зелень купив у спекулянта. Що ж, карайте, але заради любові на все підеш… Тільки, ні імені, ні прізвища не знаю, запропонували в «Націоналі», дуже хотів привезти сувеніри нареченій, покірної голови й меч не бере… Якщо ви назвете моє прізвище, то вам просто не повірять… Чи переконаєте? Ото ж бо й воно, не зважитесь, ви спритний хлопець, у вас є досить міцний, гутаперчевий стрижень… Дивно, що ви трохи мляво мислите, я думав, ви заперечите мені, коли я сказав про задню кишеню штанів, навіщо марно рискувати, коли саме ви нестимете портфель академіка Криловського, в нього дипломатичний паспорт, оглядові не підлягає, там і місце грошам, невже не ясно?»
Перед другим відрядженням, до Женеви, Пеньковський дав Кулькову п'ятсот доларів: розрахуємося; вкиньте листа; це вже ділове доручення, розумієте? Я ж недарма ходжу під погонами, про рід моєї роботи, мабуть, здогадуєтесь, питання погоджено, але, подалі від гріха, пронесете через кордон, як і перший раз, у речах академіка.
Листа було опрацьовано: ті, хто його одержав, могли зразу впевнитися, розпечатували невинне послання чи ні. В ЦРУ з'ясували, що не розпечатували і не доторкувались; рибка клюнула.
У Відні його напоїли, викрали папку з документацією, дали час для паніки, спостерігали, як поводитиметься; зрозуміли, що ось-ось розвалиться; в номер зайшли без стуку, з відмичкою; «Геннадію Олександровичу, не робіть дурниць, ось ваша папка, у повній цілості; працювали з нею в рукавичках, відбитків пальців немає, можете не бентежитись, однак ви вчинили службовий злочин, передавши нам надзвичайно секретні документи, за це судять; не подумайте просити тут політичного притулку, — ми це передбачили, буде зроблено так, що вас видадуть як ґвалтівника і злодія; повертайтеся додому й спокійно собі працюйте: ми вас не турбуватимемо; вкиньте у поштову скриньку в Москві ось цю листівку, інших прохань немає, до побачення».
Всі контакти й телефонні розмови Кулькова тієї ночі та й уранці перед вильотом контролювалися ЦРУ; листівка в Москві надійшла за призначенням, у чужих руках не побувала, не беручи до уваги листонош, — розвідка знає багато прийомів, які дають змогу перевірити завербованого…
Пеньковського відтоді він не бачив; полковник жодного разу не подзвонив, на холостяцькій квартирі більше не з'являвся, немов кудись зник; номера його телефону Кульков не знав та й не хотів дізнаватись, ліг на грунт, зустрічей уникав, невдовзі одружився, на весіллі не випив навіть шампанського; коли прочитав повідомлення в газеті про арешт Пеньковського, став сірий, зліг у лікарню, — тяжка стенокардія; на допит його жодного разу не викликали; через півроку після того, як Пеньковського розстріляли, оформили на поїздку до Мексіки: відмовився, посилаючись на хворобу; через три місяці передбачалася поїздка в Берлін, там не страшно, свої; в готелі «Бероліна», коли він сидів у вестибюлі за стойкою бару й пив каву, біля нього з'явився той, хто розмовляв з ним у Відні; «Геннадію Олександровичу, ви сьогодні о десятій годині вечора підете погуляти… Конференція ж має закінчитися о сьомій? Отже, час зручний, зустрінемось біля вітрини взуттєвого магазину на Александер-платц, на другому поверсі, ви там були вчора в цей же час».
Кульков зразу відчув у роті такий смак, немов смоктав мідну ручку при вході у свою кімнату; до речі, він згадав, як хлопчиком насмоктався, потім блював два дні; другим невідчепним дитячим спогадом було те, як він умовив Колю Шуригіна разом усунути ножиці в штепсель: «Тільки ти мене ззаду обніми, а то одному страшно». Коля тоді розбив потилицю, чомусь його вдарило струмом дужче, ніж самого Гену, адже коли не сам — не так страшно, справді, гуртом добре й батька бити.
Повернувшись у номер готелю, Кульков відкрив портфель, витяг пам'ятку, видану учасникам конференції; серед інших телефонів був і посольський, радника з питань науки і техніки; зняв трубку; що буде, те й буде; а що буде, спитав себе… Ну, не посадять, це так, але життя пропало! Доведеться скніти десь у провінції, жодної перспективи, тління… Чому, заперечив він сам собі, мною можуть зацікавитись, почнуть гру, все піде, як ішло, адже я сам усе скажу… Але тебе запитають і про Відень, почув він інший, сухий голос, чимось схожий на байдужий, спокійний голос Олега Володимировича. І тобі доведеться признатися, що надзвичайно секретні документи були в чужих руках, і ти нікому не сказав про це… Випити б зараз, висмоктати склянку оковитої, а там або пан, або пропав… «У житті багато виграшів, — почув він тоді голос Пеньковського, — лише програш один, Геночко; я фронт пройшов, знаю, що кажу. Ми народилися для того, щоб умерти; поки живемо, треба брати все, що можна; солодкого часу відпущено років десять, щонайбільше двадцять; спочатку школа, потім інститут, а далі у люди вибиваєшся, от тобі вже й сорок… А в п'ятдесят п'ять печінка починає набрякати і бантик звисає; животіння, затаєне чекання смерті…»
Кульков тоді так і не набрав номера телефону посольства; пішов на Алексаидер-платц, піднявся на другий поверх, залитий мертвотним світлом неону, втупився поглядом у вузьконосі туфлі з м'якої, майже лайкової шкіри, дуже дорогі, «саламандра», нічого не вдієш, фірма, хочеш не хочеш — плати.
Той зупинився біля нього, обнімаючи молоденьку жінку; говорив немовби їй, ніжно схилившись до її шиї, а насправді він звертався до нього, Кулькова: «В Москві ми вас не турбуватимемо; зустрічатимемося під час відряджень; ми дбаємо про вашу безпеку не менше, ніж ви, а більше; ми репрезентуємо ті сили в Штатах, котрі, як і ваша країна, зацікавлені у збереженні миру; обмін науковою інформацією має грунтуватися на довір'ї; пора огидного шпигунства минула безповоротно; і у вас у країні і в нас є голуби і яструби; ми представляємо групу голубів; не думайте, що нам легко, — реакціонери і праві ультра дуже й дуже сильні; сліпі, одержимі люди; боротися з ними можна тільки одним — правдою, абсолютно конфіденційною інформацією; сьогодні, коли ви повернетесь, до вас у номер зайде чоловік і, вибачившись, — переплутав поверх, — одразу вийде. Він залишить вам портмоне, ви там знайдете все, що потрібно: карту «амерікен експрес» покладіть у кишеню піджака, це не пачка банкнот; інструкції спалите; до побачення, Геннадію Олександровичу, всього вам найкращого, до зустрічі. І, будь ласка, після повернення зразу ж сідайте за дисертацію, недаремно у вас кажуть — без паперу комашина, а з папером ти — людина…»
У Москві до нього підійшли тільки один раз, напередодні зустрічі Брежнєва з Картером у Відні; працював шість днів, потім «консервація», і ось цей страшний дзвінок два тижні тому, тайники, гарячкові запитання Про ракетний потенціал: «Не може бути! Уточніть! Кількість ракет має бути значно більша! Зробіть усе для з'ясування істини!»
