Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Ви хотіли приїхати до нас на літаку? Вирішили з Шереметьєво прилетіти? — спитав Славін, не відводячи погляду від Кулькова.
Тільки не поспішай, сказав собі Кульков, намагаючись зібрати докупи клоччя думок, що вирували в голові; треба виграти час; тепер треба навчитися боротись — за кожну хвилину, де там хвилину, за часточку секунди треба боротися; Роберт правду казав: тепер усе залежить від мене; якщо я поводитимусь правильно, не сфальшую, операцію «Ліберті» буде проведено успішно; тут ідеться про твоє життя; ти повинен заспокоїтись, ти мусиш узяти себе в руки, ти сотні разів уявляв собі цю страшну мить, ти був до неї готовий, а зараз раптом дозволив собі отак зразу розклеїтися, не можна…
— Чуєте, у вас нема валідолу? — стиха запитав Кульков, ледве ковтаючи важкий клубок у горлі.
Чоловік, який сидів поруч, узяв його зап'ястя дужими пальцями, професіонально намацав пульс і став лічити удари, дивлячись на освітлену секундну стрілку свого годинника.
— Пульс трохи прискорений, — сказав він Славіну, — але серце працює без перебоїв.
— Дайте йому валідол, — звелів Славін.
Чоловік витяг металевий тюбик, висипав на долоню дві таблетки, поклав одну з них у рот Кулькову, порадивши:
— Тримайте під язиком.
— Я знаю, спасибі, — відповів Кульков, усе ще не маючи сили вгамувати тремтіння в підборідді. — Мій тато був сердечник, то я з дитинства знайомий з валідолом…
— Коли у вас наступний обмін інформацією з ЦРУ? — спитав Славін. — І де?
— Про що ви?! Який обмін?! При чому тут ЦРУ?!
— Кульков, ви можете розмовляти зі мною серйозно? — знову спитав Славін. — Невже ви думаєте, що ми затримали б вас без достатніх доказів?
— Ні, ні, що ви! Я знаю, як у нас неухильно дотримуються соціалістичної законності.
Славін розсміявся:
— Який ви політично грамотний… Я чомусь думав, що ви не тільки почнете зразу говорити, а й внесете пропозиції, аби хоч якось спокутувати свою вину.
— Вини немає, — заперечив Кульков. — Було допущено помилку, трагічну помилку, але ні про яку вину не може бути й мови… Життя зіткане з випадковостей, часом жахливих. Ми підкорені обставинам, які сильніші за нас…
— Як знаєте, — Славін одвернувся від нього; шия міцна, як у спортсмена; такі люди не здатні тонко мислити; треба триматися; його можна обіграти; зосередься, став благати Кульков, ніби звертався не до себе, а до когось іншого; зосередься ж!
Та коли машина в'їхала на тюремне подвір'я і його ввели до кімнати, зовсім без меблів, освітленої яскравою лампою, — світло холодне, якесь безсловесне, таких ламп немає на волі, коли прийшла людина в білому халаті й досить коректно, байдужим голосом запропонувала Кулькову роздягтися догола, оглянула порожнину рота, промацала анальний отвір, зазирнула у вуха, коли йому дали чужу сорочку, костюм, туфлі, але без шнурків, він раптом відчув у собі бездонну порожнечу й м'яко впав на крісло.
Привели його до тями досить швидко, і найперше він побачив схиленого над собою того лисого, який зустрів його в ліфті, а потім брав у телефонній будці й мучив розмовами в машині; у кожному слові крився якийсь жахливий таємничий смисл; біля нього стояли слідчий і прокурор; лисий назвав їхні прізвища, але Кульков не запам'ятав, у нього щось сталося з пам'яттю, слова немов проходили крізь нього, не затримуючись у свідомості…
— Що ж, мабуть, ви дуже притомилися, — сказав Славін. — Хочете відпочити?
… Кульков витягся на вузькій койці, закинувши руки за голову; найдужче його вразило те, що підлога в камері була паркетна, як дома, така ж тепла, чиста й добре на» терта.
Тільки б не думати про т е, сказав він собі; напевне, в них тут вмонтовано апаратуру, яка читає думки; перед очима близько й чітко виникло обличчя Пеньковського; іди собі геть, благав він; десь у Новосибірську вчений-психіатр фіксував на фотопластинку галюцинації шизофреніків; вони запишуть на якісь пластини, вмонтовані в ці стіни, обличчя Олега Володимировича, а це доказ. Замовкни ж, крикнув він собі й примружився, щоб відігнати видіння, але воно не зникало, а, навпаки, ставало дедалі виразнішим, наче Пеньковський сів біля нього на ліжко; точнісінько таким було його обличчя, коли, сумно і якось навіть співчутливо посміхаючись, він спіймав мене на тому страшному мізері, а грали по копієчці, сто сімдесят карбованців треба було викласти; забув примовку: «грати — грай, та відігруйся»; де взяти гроші, тільки-но інститут закінчив, вирвався в Сочі, і — на тобі!
Пеньковський тоді поплескав його по плечу, всміхнувся: «Віддаси борг у Москві, піди-но до тієї блондиночки, що лежить біля човна, поясни їй, хто я, скажи, що буду радий бачити її в себе в номері, щойно повернувся із Штатів, джинсики й кофточки її розміру лежать у чемодані, треба приміряти»… А знав же, що це Зоя, я її кадрив, усі це бачили, він — також… Боже, яке забуте, безжурне, молоде слово «кадрив»…
«Любий Гено, — сказав тоді Пеньковський, — слово «понт» стосується тих, хто молодший за вас і дурніший; зі мною «понт» не проходить, я граю в карти не для того, щоб мати ці гроші, а для того лише, щоб їх виграти; факт перемоги додає мені сили, це допінг, розумієте? Ви «понтер», ви завжди бундючитесь, навіщо? Кожен, хто стрибає через дві сходини, які ведуть нагору, ризикує зламати ногу. Ви кмітливий, але занадто азартний, скрутите шию, шкода…»
Кульков побачив його на другий день уранці; це було годині о шостій, ще тільки розвиднялося. Пеньковський вийшов на безлюдний пляж у коротенькому халатику, — стрункий, кремезний, хоч уже був немолодий, підморгнув йому якось задьористо, але водночас по-хазяйськи; всміхнувся: «Ваша подружка знає толк у любові, спритна й чарівна». Скинувши короткий, шовковий японський халатик, Пеньковський увійшов у море, пірнув під хвилю і поплив хорошим кролем, як професіональний плавець; метрів за двісті від берега перевернувся на спину і лежав так майже півгодини; вийшовши на берег, сказав: «Люблю самотність, Гено, а вона може бути лише на хвилях; суєтна земля повна двоногих ссавців, які видають звуки й дратують неосмисленістю рухів, суєта суєт і всяка суєта; ви в Москві з батьками живете?»
Навіщо я сказав йому про однокімнатний кооператив?! Промовчав би, понтер нікчемний, а я тоді думав: «Потрібна людина, із зв'язками, полковник, підштовхне…»
Кульков усе ще благав себе ні про що не згадувати, намагався уявити перисті хмари, — йоги рекомендують завжди думати про небо, ніщо так не заспокоює, як образ вічності, — але обличчя Пеньковського стояло перед ним, наче жах, нерухоме, пергаментне, в різких зморшках, із глибоко запалими, світлими, безжальними очима…
… У Москві вже, передавши Пеньковському ключ від квартири, Кульков сказав, що борг віддасть післязавтра; той кинув: «Якщо важко, можна й почекати, не горить». Коли приніс гроші, той запхнув їх у задню кишеню штанів, не лічив; міг би й відмовитися, дівок у мою квартиру водиш безплатно, а я сорок карбованців щомісяця плачу за кооператив із своїх ста сорока. І все-таки до академіка Криловського, — через третіх осіб, — підвів його саме він, Пеньковський, натякнувши, що поки Георгій Іванов біля старого, шлях нагору буде тяжкий; боріться за плацдарм, Гено, найголовніше в житті — це плацдарм; з роботи і з дому до нього не дзвонив, тільки з автомата; «про наше знайомство не треба нікому говорити, я людина з легенди, невидимка і, як справжня невидимка, маю силу; формула «ти — мені, я — тобі», звичайно, це відгонить чужокрів'ям, але ж буття визначає свідомість». Він ніколи не розмовляв серйозно, підсміювався, жартував, тільки очі в нього завжди були, наче в сліпого, зовсім нерухомі. Одного разу, коли Кульков поскаржився на те, що в магазинах майже зовсім зник сир, Пеньковський глянув на нього з подивом: «Ви на що замахуєтеся, мій дорогий? Ви класового ворога критикуйте, а свого не чіпайте, не треба, тим більше, я зробив так, що вас оформляють у Лондон, дуже цікаве місто». Кульков тоді з радощів приніс три пляшки коньяку, купив на базарі баранячих ребер, накрив стіл; Пеньковський пив, не п'яніючи, тільки очі втрачали колір, ставали водянистими, майже зовсім порожніми; вам одружуватися пора, Геночко, одруження — це обов'язок працівника, який може високо піднятись. І п'єте ви погано, не треба пити, коли не вмієте… Батько вашої приятельки Лідочки хто? Той самий Зорохов? Чого ж ви роздумуєте? Це ваш тил, думайте про майбутнє, людина ви азартна, ризикована, треба страхуватися…
