Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
«Центральному розвідувальному управлінню США.
Цілком таємно.
Тому, кого це стосується.
Інформація, що може вразити тих, хто акредитований при Європейському центрі ООН в Женеві, гранично проста: «незважаючи на переговори, які відбуваються тут, незважаючи на слова росіян про необхідність «збереження миру», в Москві саме зараз розробляються плани модернізації ракетно-ядерного потенціалу Рад, розміщеного не тільки в ЧССР і НДР, а й у всій західній частині Росії.
Для того щоб не розшифровувати агентури, котра працює над одержанням такої документації, оголосити це повідомлення може Дріггер, який представляє на переговорах НСА, а це не е Тут особливим секретом.
Оптимальний варіант я, звичайно, бачу в переході на Захід такої людини з Росії, яка могла б зробити відкриту заяву для проси ії телебачення з цього приводу.
Подібна акція заморозить ідею переговорів з росіянами на найближчі три-чотири роки — строк, цілком достатній для того, щоб реалізувати наші плани розгортання оборонних систем ракет-носіїв у космосі.
Щодо моєї манери поведінки, то я не маю наміру її коригувати, як не можу змінити свого переконання в тому, чому я віддав усе своє свідоме життя.
Коли те, що я відмовляюся «скоригувати поведінку», робить моє перебування в Женеві небажаним або, ще гірше, таким, що завдає бодай найменшої шкоди інтересам країни, прошу прислати мені заміну.
Чарльз Макгоні».
Робота — VIII
— Чаю хочете? — спитав Славін, весело дивлячись на Кулькова, коли контролер — після істеричного зриву в камері — привів його в кабінет підполковника Гаврилова, де працював слідчий.
— Якщо можна, кави, — відповів той розгублено: такою несподіваною була посмішка на обличчі цього кремезного лисоголового чоловіка.
— Маю тільки розчинну. Але дуже хорошу, бразільську…
— Дякую. Без цукру, будь ласка, — попросив Кульков.
— Є сахарив.
— Ні, спасибі.
— Добре, зробимо гірку, — погодився Славін. — Скільки ложок класти? Майте на увазі, дуже міцна, а ви скаржилися на серце…
— Тоді одну, якщо можна…
— Можна, а чого ж… Слідчий вийшов з кабінету.
— У вікно стрибати не маєте наміру? — запитав Славін, підвівшись з крісла. — Не раджу, гулю наб'єте, бо скло в нас непробивне.
— Я дуже люблю життя, — тихо сказав Кульков. — Навіщо ж мені стрибати у вікно?
— Можете спробувати все-таки, — посміхнувся Славін і, розливши каву в чашки, подав Кулькову.
— Дуже смачно, — діловито сказав той, відсьорбнувши ковток. — Зразу пригадав Гагру…
— Ви ж не дуже любили Гагру, як мені відомо? Більше Сочі.
— Це в молодості. Тепер я мрію побути в Гагрі…
— Так, місце чудове… Ви до мене попросилися тому, що в камері дуже страшно? Особливо на самоті зі своїми думками?
— Скажіть, — задумливо почав Кульков, — закон про те, що людина, яка роззброїлася, покаялась, звільняється від кари, справді має силу, чи це було нам потрібно з метою пропаганди?
Трохи сторопівши, Славін перепитав:
— «Нам»?! Ви сказали: «Це потрібно нам»?!
— Я ще не навчився відділяти себе від суспільства, — зітхнув Кульков. — Постарайтеся зрозуміти мене правильно. Якщо на терези покласти те, що я зробив для підвищення обороноздатності країни, і протиставити цьому інформацію, якою обмінювався з колегами по науці в ім'я ідеї домовленості між нашими країнами, то, запевняю, рахунок буде на мою користь як громадянина, члена нашого соціалістичного суспільства.
— Ви ще, мабуть, не прийшли до тями, Геннадію Олександровичу. Ви плетете нісенітницю, пробачте за різкість. А вам є що сказати мені по суті справи, особливо в зв'язку з останнім запитом із Ленглі., Адже ви й самі трохи розгубились, розшифрувавши його, хіба не так? Пригадуєте текст?
— Який саме ви маєте на увазі?
— Послухайте-но, ви боретеся за кожну секунду, — сказав Славін, і ці слова приголомшили Кулькова, бо лисий повторив те, про що він сам думав під час арешту; справді, вони винайшли щось таке, що записує думки, ще з більшим крижаним жахом подумав Кульков; тільки б не згадувати того! Не можна! Загибель! Кінець!
— Ви боретесь навіть за долю секунди, — повторив Славін, з подивом зауваживши, що Кульков розплескав каву — так затремтіла мого тонка рука з гарно обробленими нігтями. — Може, я неправильно сказав? Ви поправляйте мене… Допит поки що не почався, я не слідчий, зі мною можете розмовляти… Вам підполковникові Гаврилову доведеться відповідати… На кожне запитання… Можете, звичайно, відмовлятися, брехати, але ми знаємо правду, Геннадію Олександровичу, всю правду… Ось у чому річ.
— Ні, ви не знаєте всієї правди, — відкашлявшись, заперечив Кульков. — Це тільки від мене залежить, відкрити вам її чи ні. Зате під нас залежить інше: зберегти мені життя чи позбавити мене цього дару…
— Вважаєте, що п'ятнадцять років у камері — це життя?
— Не поспішайте засуджувати мене на п'ятнадцять років. Я ж недаремно запитав вас: чи діє досі закон про тих, хто розкаявся і роззброївся?
— Діє. Ми не притягуємо до суду шпигуна, який одразу прийшов до нас і в усьому зізнався. Але, Геннадію Олександровичу, ви ж до нас не прийшли… Нам довелося самим брати вас…
— А це як подивитись… Я ж їхав до вас, щоб повинитися… А ви поспішили мене заарештувати…
— Повторюю, чека не в Шереметьєво…
— А коли в Шереметьєво сьогодні вночі мала бути та людина, в якій ви зацікавлені куди більше, ніж у мені? І я хотів приїхати до вас не з порожніми руками? А з тим, хто знає весь ланцюг? Що ви скажете на це?
— Я відповім, що пропозиція варта уваги. Ми, звичайно, не без інтересу познайомилися б з тим, хто знає ланцюг, але, погодьтеся, з нашою допомогою, — якби ви звернулися до нас своєчасно, — це можна було б зробити значно професіональніше.
— Будь ласка, постарайтесь мене зрозуміти… Якщо ви погодитеся з моєю версією, що я їхав до вас добровільно віддати себе в руки наших славних органів, моє становище дасть мені змогу — в цьому разі — принести нашій справі максимальну користь…
— Нашій справі, — замислено повторив Славін. — Ось що я вам скажу, Геннадію Олександровичу: хочете бодай чимось спокутувати свою провину, — говоріть. Якщо маєте намір торгуватися, — не вийде. При всьому моєму певному ставленні до Пеньковського мушу повторити: він програвав з гідністю…
— І жодним словом не обмовився про мене, про Гену…
Це вже дещо, подумав Славін; утнув добряче, отже, оговтався.
— Чому ви впевнені в цьому?
— Якби не так, то ви давно мене знайшли б.
— Резонно, — погодився Славін. — Ще кави?
— Так, якщо це вас не обтяжить.
— Коли у вас вихід на черговий зв'язок?
— Ви ж сказали, що вам і це відомо…
Славін кивнув:
— Ми сфотографували текст, який ви заклали в «Націоналі», зберігши при цьому слід вашого пальця.
Кульков знову відчув у горлі твердий клубок і ледве проковтнув його.
— Але ж ви розумієте, я можу написати те, що нам вигідно, а можу взагалі нічого не писати. А вам же треба взяти на гарячому ту людину, яка забиратиме інформацію…
— Резонно, — знову погодився Славін. — Дуже добре мислите. Ваші пропозиції?
— Я їх уже вніс.
— А я вам відповів: говорити з вами я згоден, торгуватися — не мій фах. Якщо вважаєте за потрібне якось спокутувати свою вину, — валяйте. Не хочете — ваша справа. Головне завдання ми виконали, перекрили витік інформації, справу закінчено.
— Згоден, — сказав Кульков. — Правильно. Але я готовий запропонувати вам свою допомогу в грі проти ЦРУ.
— Давайте сформулюємо ситуацію інакше, Геннадію Олександровичу: якщо керівництво дозволить мені залучити вас до операції, я продумаю можливість вашого використання… Але, признаюсь, я не дуже впевнений, що мені це дозволять… Ви занадто заплямували себе… І діяли цілком свідомо багато років… Називатимемо речі своїми іменами: спочатку ви зрадили цю країну, нас… Тепер ви пропонуєте зрадити тих, на кого працювали.
