Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Уже незабаром після того, як Штефан уперше самостійно приготував соус до спагетті, він навчився ліпити вареники, варити борщ і налагодив дружні стосунки з усіма власниками довколишніх турецьких продуктових крамничок. Адже тільки там можна було дістати справді якісні натуральні продукти. На вихідних він бігав на базари, скуповуючи зеленину та свіжі овочі, вишукував складні рецепти й захоплено втілював їх у життя. Обладнав кухню за останнім словом техніки.
Покійна дружина продовжувала ввічливо, хоча й стримано хвалити його, але відчувалося, що надмірна господарська активність чоловіка трохи піддратовує її. Утім, тепер він уже не був настільки узалежненим від її визнання. Йому вдалося пережити це, як свого часу пережив дорослішання сина й те, що хлопець не мав жодного таланту до майстрування. Деякий час він намагався навчити його хоча б елементарного, проте швидко здався, оскільки, крім постійних сварок, ці спроби ні до чого більше не приводили. Довший час він не міг спокійно дивитися на інших татусів, коли бачив, як їхні сини крутяться під ногами в батька, коли той ремонтує машину. Але потім змирився і почав думати про те, як дати синові освіту, що уможливила б йому роботу за кордоном.
— З обома лівими руками тут він не виживе, — так пояснював своє рішення Штефан, на той момент ще не підозрюючи, що й сам він, з обома своїми досконало правими руками, теж змушений буде здатися й виїхати.
Він найняв синові репетиторів із англійської та математики, переконав вступити на автоматику і з другого курсу відправив на літо збирати полуниці до Польщі. Наступного літа малий уже сам залагодив собі літній підробіток у Німеччині, а через місяць після отримання диплома вилетів до Монреалю. Там після року різних курсів підвищення кваліфікації знайшов роботу й відтоді їздив до України лише кілька разів, провідати матір. Тепер син говорив уже з акцентом і збирався забрати матір до себе, у нього якраз народилася донечка, і їм із дружиною знадобилася б допомога.
Іноді Штефан думав про те, як могло б скластися його життя, якби він сам виїхав із України раніше, ще до того, як розпався його другий шлюб. Якби теперішні його заробітки прийшли до нього раніше й він зміг би вибудувати власний будинок, народити більше дітей, навчити їх усього того, що вмів сам, і по суботах майстрував би разом зі старшими щось у дворі, а потім усі разом сідали б обідати під розлогим горіхом.
Про це він мріяв завжди — хотів жити зовсім поряд від великого міста, але в селі, у власному будинку, з городом і господаркою, відчувати себе справжнім батьком родини.
Переїхавши до Німеччини, Штефан відразу ж почав ремонтувати все, що ламалося, у сусідів і знайомих. Він миттєво здобув популярність, особливо серед німців, із їхнім культом ощадливості, а оскільки не брав за свої послуги грошей, то поступово обріс численними корисними знайомствами і тепер міг, як і колись, удома, вирішувати всі питання не офіційним шляхом, а дзвінками до «потрібних людей».
Тепер, коли він мешкав сам, йому особливо не вистачало таких вечірніх хвилин цілковитого порозуміння без слів, ідеального порозуміння. Мабуть, із усіх приємностей подружнього життя цього йому бракувало найбільше. Він мріяв, що Соломія, як це робили обидві його українські дружини, нарешті відповість взаємністю на це його бажання, і хто знає, можливо, його мрії про справжню родину, дім, майстрування з дітьми по суботах ще й здійсняться.
Штефан був не з тих, хто вміє гарно говорити й вичерпно пояснювати. Радше навпаки, йому було складно іноді сформулювати речення навіть рідною мовою, а німецьку він за багато років засвоїв лише на дуже примітивному рівні. Але це його не турбувало. Він вважав, що слова не мають особливої цінності.
— Життя складається з учинків, а не з говорильні, — часто повторював він і втілював свої переконання на практиці.
І ще він не любив тиші. Може, і на арфу пішов для того, аби заглушати надто тихі вечори не лише бубонінням телевізора. Бо поки телевізора йому вистачало, усе було гаразд. Він поставив кілька телевізорів — у спальні, вітальні, на кухні, у туалеті, навіть у майстерні, і коли повертався з роботи, то вмикав їх усі по черзі на мінімальну гучність. Розібрати, що саме говорять, було складно, зате створювався ефект непорожнього приміщення. Цього Штефан і добивався, що саме показують, йому зазвичай було байдуже. Але потім і телевізор перестав допомагати заглушати відчуття фізичної порожнечі квартири. Тоді він почав виходити з дому вечорами. І дійшов до регулярних занять у музичній школі.
Його німецька дружина була проти телевізорів. Вона багато років жила без телебачення й страшенно дратувалася, коли Штефан умикав телевізор на весь вечір. Спершу вони домовилися, що він вмикатиме телевізор лише тоді, коли сідатиме навпроти нього й дивитиметься, а не просто як фон у момент, коли він зайнятий ремонтуванням чиєїсь чергової праски. Сидіти й дивитися Штефанові було нудно, йому хотілося щось майструвати в цей час. Він пробував махлювати, але щоразу був зловлений на гарячому. Потім здався й став вимикати телевізор, поки працював у майстерні. Через доволі короткий проміжок часу Штефан зауважив, що йому не бракує телевізора. Відвик непомітно для себе. І тепер, коли не було вже ні дружини, ні можливості бодай чимось заповнити простір, навіть майстрування не рятувало від занадто мовчазних вечорів. Він дивувався сам собі, адже завжди цінував мовчання й дуже мучився в товаристві балакучих людей. Особливо тих, які не лише говорили самі, а й вимагали від співрозмовника підтримувати бесіду. Ідеальними співрозмовниками Штефан завжди вважав таких же, як і сам, мовчазних і стриманих людей, і дуже любив компанії, у яких можна було просто посидіти мовчки за столом із келишками коньяку в руках.
Обидві його українські дружини завжди нарікали на те, що зі Штефаном важко розмовляти. Він або слухає співрозмовника зовсім мовчки, не виявляючи навіть мімічної реакції на почуте, або ж у нього бувають несподівані напади балакучості, як правило, не надто доречні. Щоранку, між шостою та шостою тридцять, у нього виникало непереборне бажання поговорити з кимось. Раніше він будив дружину й діймав питаннями, як їм найкраще спланувати день, наступні вихідні, наступну відпустку тощо. Дружина (тут усі троє реагували однаково) дратувалася, намагалася відмовчатися, знову заснути, повернутися до теми ввечері чи в якийсь більш придатний для таких розмов час. Але бажання поговорити зникало, щойно стрілка годинника переходила за пів на сьому, й потім уже дружина марно намагалася витиснути з нього хоча би слово про плани на день чи щось інше. Бажання говорити поверталося аж наступного дня, знову о тій самій порі. І вдіяти з цим нічого не було можливо. Та Штефан і не вбачав у цьому проблеми, навпаки, йому здавалося природнім бажання встати раніше, щоб краще спланувати день. Так само він не бачив проблеми в тому, щоб, сидячи з дружиною ввечері за склянкою вина, не промовити за весь вечір ні слова й навіть на її скеровані безпосереднього до нього запитання лише мовчки кивати головою — погоджуючись або заперечуючи.
Але тиша порожньої квартири гнітила його. Він помітив, що все частіше спілкується з предметами в себе вдома, заговорює з незнайомими людьми в супермаркетах та інших громадських місцях, годинами аналізує кожне своє сказане слово в розмові з кимось і все, що було сказано співрозмовником, дошукується прихованих натяків, образ, зневажливих інтонацій, значно частіше, ніж колись, дивиться в дзеркало, сумнівається з приводу одягу, взуття, поголеності. Одним словом, виявляє всі ознаки, які раніше вважав прерогативою незайнятих іпохондриків.
Відколи він перевіз матір, стало ніби трохи легше. З нею можна поговорити, точніше, послухати, бо мати однаково здатна лише на монологи або на мирне дрімання, яке слід було трактувати як уважне слухання співрозмовника. Як і кожна старша людина, його мати жила, цілковито поринувши в спогади. Іноді йому здавалося, що вона вже не орієнтується в часі та просторі, а незабаром і його перестане впізнавати.
