Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Перфекціонізм був основною рисою Штефанового характеру. Коли він вирішував придбати щось, навіть якусь дрібницю, ніколи не зупинявся, не довідавшись повного спектру можливостей. Наприклад, якщо котрась із колишніх українських дружин просила його вискочити по олію, яка закінчилася несподівано в процесі смаження дерунів, Штефан не біг до найближчої крамниці, адже та була цілодобовою і, швидше за все, ціни там були вищими, ніж на ринку. А навіть якщо ні, то це слід було спершу перевірити. Тож він ішов кілька кварталів до найближчого ринку й обходив там усі ятки з олією, знаходячи найкраще співвідношення ціни та якості. Те, що витратити на це він міг більше години, його не турбувало — зате й результат був достойний.
Тут, у Німеччині, йому було легше робити закупи, адже градація дешевших і дорожчих супермаркетів була більш-менш сталою, а знижки на окремі продукти можна було відстежувати за рекламними проспектами, які кидали в поштову скриньку. Це давало йому неабияку насолоду, і він готовий був провести півдня в пошуках акційного курячого філе чи оливок, у яких наближався кінцевий термін реалізації. Усі Штефанові знайомі визнавали, що така наполегливість у полюванні за знижками варта поваги, хоч мало хто здатен був розгледіти за цим вроджений перфекціонізм, більшість вважала його звичайним скнарою.
Тоді як скнарою Штефан точно не був. Принаймні ніколи б не погодився з тим, що вміння цінувати важкозароблені гроші можна порівнювати зі скнарістю. На його думку, скнарами були ті, хто лише збирає гроші й не наважується їх витратити. Сам же він витрачав охоче, просто отримував окреме задоволення від того, що інвестиція його виконана ідеально. Окрім того, він мав і доволі своєрідні уявлення про те, на що варто витрачати гроші, а від чого можна спокійно відмовитися. Скажімо, купуючи машину, він нізащо би не задовольнився просто дешевим і економічним варіантом. Автомобіль повинен виглядати так, щоб у нього не соромно було сісти, уважав Штефан. І це «не соромно» складалося з десятків позицій, сформулювати які він міг би не замислюючись о будь-якій порі дня і ночі. Штефан ні секунди не сумнівався, які саме двірники мали б витирати лобове скло його машини, якими будуть чохли на сидіннях, фари дальнього і ближнього світла, спосіб автоматичного блокування дверей, захисту машини від крадіїв, як має виглядати багажник, які диски будуть на колесах, не кажучи вже про такі само собою зрозумілі речі, як колір машини, марка чи актуальна ринкова ціна.
У питаннях, які стосувалися важливих для Штефана позицій витрачання коштів, він ні на мить не нагадував скнару — завжди купував якщо не найкраще, то принаймні найдорожче, аби ніхто не міг подумати, що він заощаджує на справді важливих речах.
Натомість якщо справа стосувалася купівлі чогось, що не входило до цього пріоритетного списку, то він настільки ж твердо був переконаний, що визначальним аргументом є ціна й тільки ціна. Так і виходило, що він їздив на престижній машині представницького класу, але користувався при цьому смердючим найдешевшим лосьйоном для гоління, ходив у синтетичних китайських шкарпетках кислотних кольорів, куплених у турецькій крамниці «Усе за 1 євро» та пив найдешевше вино, бо вважав його смак «цілком адекватним». На щастя для його теперішніх знайомих, смак деяких сортів німецьких найдешевших вин і справді можна вважати доволі адекватним.
Ощадливості й раціонального ставлення до життя Штефана навчила його мати, яка вміла звести кінці з кінцями навіть у ситуації крайньої фінансової скрути. Вона ж навчила сина пишатися таким вмінням, адже не штука звикнути до розкоші, цього вчитися нікому не потрібно. Зате вміння обмежувати свої потреби до найбільш вагомих притаманне небагатьом, але саме воно дає справжню незалежність, бо тільки незалежна від власних слабкостей людина здатна по-справжньому керувати своїм життям. Так вважала Ганна Копириць, і її суворий життєвий досвід щодня й щогодини давав їй підтвердження правильності таких переконань.
Штефан звик пишатися тим, що успадкував це вміння від матері. Але відтоді, як він перевіз її до Німеччини, вона намагалася брати активну участь у формуванні його бюджету. І це вже подобалося йому значно менше. Він раптом опинився ніби перед дзеркалом — його власна непоступливість і непохитність у питаннях «зайвих» витрат тепер утілилася у постать його матері. І це було б непогано, якби їхні уявлення про потрібне і зайве збігалися. Але вони не збігалися. Точніше, як уявляла Ганна Копириць, потрібних витрат фактично не існувало. Вона звикла до вкрай аскетичного способу існування й постійно дорікала синові тим, що він витрачає, на її думку, непомірно багато на різні дурниці. Спершу Штефан сперечався з нею, намагався довести їй, що насправді може собі дозволити ці витрати й зовсім не обов’язково відмовляти собі геть в усьому. Але поступово Ганна все більше втрачала зв’язок із реальністю й уже не завжди могла відрізнити щось новокуплене від придбаного раніше, а Штефан збагнув, що переконувати її марно. Так колишні дружини рано чи пізно облишали намагання переконати в чомусь його самого й просто купували собі якісні парфуми чи стильний одяг замість найдешевшого. Чи не вперше за все своє свідоме життя він тепер збагнув, як почувалися люди поряд із ним, коли він годинами кружляв біля прилавків, вишукуючи найдешевше молоко чи коли обирав у ресторанному меню найдешевші страви.
Тепер він сам, як колись обидві його українські дружини, ховав від матері чергові дорогі інструменти, у придбанні яких ним керувала аж ніяк не ощадливість, і він не міг стриматися, щоб не купити дриль нової моделі лише тому, що його потужність трохи вища за потужність будь-якої із п’яти дрилів тієї ж фірми, які в нього вже є і які ще зовсім нові. Якщо у випадку машини він ще хоч якось намагався вмотивувати свої витрати, то тут змушений був визнати, що справді просто узалежнений і колекціонує інструменти, тому що йому це подобається, а не тому, що всі вони йому потрібні.
— Це мої сумочки й шалики, — пояснював він Соломії, а вона й не підозрювала, що ще кілька років тому він щиро не міг збагнути, навіщо жінки купують сумочки та шалики, адже це зовсім не функціональні речі.
Його ставлення до Соломії мало в собі щось від стосунків дідуся з улюбленою онукою — коли дідусь дозволяє онуці все те, що замолоду забороняв доньці чи синові, збагнувши щось таке, нерозуміння чого колись приховував за риторичними педагогічними формулами.
Тепер Штефан намагався компенсувати сам собі все те, від чого добровільно відмовився колись, і намовляв Соломію на легковажні витребеньки, а вона й не підозрювала, наскільки новою та незвичною була для нього така поведінка.
Ну, а як син мій, Стефцьо, був ше малий, то було тєжко. Я мала троє дітей, штири городи, биків у колхози, ну і то всьо на мої руки. Але як сі дивила, як то сусіди жиют, то нам таки ше було добре. Бо у сусідів було багацько малих дітей. Семеро чи восьмеро. Голота страшна. Не все навіть банзу мали, шоби сі наїсти. А мій Стефцьо все там гонив. Прийде додому, возьме си лижку, за пояс — і по сусідах. А вони сідают їсти, то всі довкола столу, велику макітру на стіл — і всі з лижками, хто вхопив, той си наїв. То мій Стефцьо менших там повідпихає і си наїсть. А мені як встид перед сусідами. Я маю в хаті напечено-наварено, він ніц не покушає навіть, а там гоне і їсть, і всьо йому смакує, навіть пісна бульба. Я з ним си свару, але шо ти зробиш. То мале, йому си хоче до дітей.
Хлопцє, то, знаєш, тєжко виховати. Не то шо дівчину. Крикнеш на неї, як не хоче шо робити — то змусиш. А з хлопцями так не можна. Тре сі прислухати, який в нього характер. Бо як задуже слухняний, то тоди буде ним жінка командувала. Так я своєму Стефцьови, як був малий, то на все була позволила. Як хтів сі бавити, то йшов сі бавити, не мусив біля господарки сі порати. Як пішов сі вчити, то все сі вчив, де шо поміг, шо не поміг, я на то не зважала, аби-но си вивчив і міг си раду давати. Наперід, то він ходив до школи в селі. Але там було тілько вісім класів. Далі тре було ходити до сусіднього села, до Ясениці. П'єть кілометрів на піхоту шоднє, і в зимі, і в дощ. А шо ти зробиш. Мій Стефцьо, то хтів сі вчити. Потім пішов до училища, на елехтрика сі вивчив, то їздив до Львова. Все йому напакую сумку — хліба, смальцю, ковбаси, сиру, шоб мав шо їсти цілий тиждень. А грошей — як маю, то дам на дорогу, а як нє — то мусив си зичити, але мав стипендію, то якось було.
Ну, але як потім виріс, то вже я йому так не попускала. Він в мене доси знає, шо маму тре шанувати. Видиш, кілько старих полишали по селах діти і навіть без телєфон не звонєт. А мій Стефцьо мене забрав аж до Німеччини. Дбає за мене.
Правда, першу жінку мав таку, шо сильно ним командувала. Взєв си москальку. Я йому відразу казала, шо з москалькою життє не буде. Але він ше молодий був, вона йому голову закрутила, забеременіла, то сі вженив. Як я си наплакала біля того весіллє, боже ж ти мій. Як своїх дівчат віддавала, то так не плакала. Але дівчат в мене дві було, а син — один. І син — то таки син, шо не кажіт.
Сваха моя не хтіла їм перше весіллє робити, вона горда була, все думала, жи як вона з міста, то мій Стефцьо її дівчині не пара. Я сі тоді теж знатурила. І кажу: «Як не хочут тебе, то сі не жени, най буде байстря». Але Стефцьо мій, то порєдний хлоп, він сі вженив. Але поки сваха сі натурила, а потим я, то дитина вже сі вродила. Ну і не випадало робити сильне весіллє. То зробили в місті, а в селі — так, в єдній хаті.
Свєта сі називала та його перша жінка. Мала добру роботу, шила лахи вдома на заказ. Я ніц не кажу, вона добре зароблєла і все була вбрана по моді. Але до роботи в селі гет не здатна. Приїде все і стоїт, як привезена. Кажу їй: «Свєто, принеси ринку», — а вона піде, як світ за очі, чекаєш-чекаєш, аж вона здибе ту ринку в літній кухні. А потім приносит — і шо ви думаєте — не ринку, а банєк. Кілько я вже їй тлумачила, жи ринка все ширша, а банєк — глибший, але де там. Ніц не вміла по-нашому говорити і не хтіла сі навчити, як то все москалі. Кажу їй креденс, а вона мені — шкаф, я їй бабметль, а вона — лавка. Ну і шо ти зробиш, як воно ніц не розуміє. Де бабметль, а де лавка. Бамбетль — то таки широке, зо спинкою, з шухлядою внизу, можна на нім си навіть виспати. А лавка — то під плотом стоїт, вузьке і аби яке. Так, жеби старі си посиділи, ноги на сонці погріли. Але нє. Вона — лавка і лавка. Все їй сі здавало, жи по-українськи говорити — то не дуже культурно.
Ну, але шила вона добре. Мала фест бабів, які сі в неї вбирали. Якось-то навіть мені вшила костюм зо спідницею, шоб я теж як міська пані могла си вбрати. Але де то я в такому буду ходила. Так і висит в шафі. Народивсі в них хлопець, Юрком назвали. Файний хлопець. Зара в Канаді працює, шось там робе з комп'ютерами. Де я знаю.
Стефцьо мій того малого ше з дитинства рихтував за границю. Все мені казав — я сам нігде не поїду, бо не вмію ні по-якому говорити. А малий хай їде в світ, там йому буде легше жити. І на маєш — і сам поїхов, і малого вислав, і мене на старості років з рідного села виписав. Шо я теперка — як сирота: нікого не знаю, ніц си не пораджу сама.
Юрко — той сі не вдав у мого Стефця. То мамина кров. Всього він си бридит, ніц руками робити не вміє. Стефцьо його все привезе, шось пробує до роботи дати, та де там, то таке ніяке. Вродивсі інжинєром. Ні ті в полі, ні ті в стодолі.
Стефцьо, як то побачив, став його за границю рихтувати. Жеби сі вчив на комп'ютері робити і мови знав заграничні.
А малий геть не хтів до того комп'ютера. Все мені сі жаліє.
— Не хочу, бабо, на комп'ютері робити. Я би шось хотів з людьми говорити. А нє так сидіти і ніц не видіти, тіко якісь цифри перед собов.
Мені його все шкода було. Перше як приїде додому з тої науки — таке худе, нещасне. Де ж то дитина в тому місті. Ні надвір не вийде, ні в городі ніц не зробит. Я тута сама дурію. Хоч вже і стара, нездужаю ніц в городі робити, але так хоч вийти, подихати. Почути, як воно росте. І вже легше.
А тутка — шо. Хати кругом. І німці. Як за войни.
Ну і таки виїхав той малий. Хоч Свєта і не хтіла. Все за ним плакала. Повідала — як я буду сама, без него. Ну, але потим сі змирила. Бо шо — роботи нема, а то молоде, хоче жити. Йому тре сі женити. Шо він без роботи. Якби був біля мене в селі, то би не пропав з голоду. Бо хто вміє робити, той в селі не голодує. Ну, але шо я їм всім зроблю, як вони в селі не хтіли. Понавчувалисі в місті жити, на всьому готовому. Ну то теперка мают.
Перше, як він до тої Канади поїхав, ше тіко скінчив сі вчити, то було йому тєжко. Я все повідала Стефцьові, жеби задзвонив до цьотки. Вона тамка, в Америці. Може, шо поможе. Але Стефцьо не хтів. Каже — цьотка не там, не в Канаді. Жиє десь в малому місті, там роботи нема, так само як ві Львови. Самі старі жиют, хто вже має пенсію. Цьотка сама ніц не знає, всьо життє робила в ресторанах, мила посуд. Де вона сі орієнтує, як навчитисі, шоб на добру роботу попасти. Ну то я ніц не кажу. Стефцьо ліпше знає, шо я там можу. Ну, але як родина, то родина, все було би легше.
А малий ше сі знатурив. Рішив, шо той диплом, який має, то не то, і давай, жи він буде ше раз сі вчити. Стефцьо аж за голову си схопив. Тілько літ його годував, вчив, а теперка всьо спочатку. Аж сі посварили. Тоді Юрко десь так сі устроїв, жеби не платити за науку. Знайшов си місце, де жити, в якоїсь баби з-під Золочева. Вона його розпитала, каже — знаю село, де твоя баба живе, і фест добра була баба, не хтіла від нього грошей за хату, а тіко шоб він їй дешо поміг, в хаті, на городі. Вона сама жила, то рук було тре.
Юрцьо то не з тих, шо дуже до роботи. Мій Стефцьо, той би їй більше поміг. Ну, але мусів терпіти. І так жив — десь підроблєв троха. Рано газети розносив, вулиці замітав. Шо міг. Аби тіко сі навчити.
Все мені позвоне і повідає:
— Бабо, ви не уявляєте, як тут наші українці говорєт. Ні слова не зрозумієш. Мішают українську, російську, англійську. Я так не хочу, як вони. Я сі навчу і буду як канадійці.
І сі вивчив, пішов десь теперка на державну роботу. І дуже йому там добре.
Все казав, жи спершу було йому дуже тєжко. Ходив на якісь курса, вчивсі і англійської, і французької. А ввечері робив, шоб за шось жити. І вже навіт предлагали йому йти на якусь фабрику. Але він стрів вчительку з тих своїх курсів, а вона йому повідає:
— Не йди, хлопче, на фабрику. Як підеш, то вже не вивчишся. Бдеш там робив цілий день. І так всьо життя. Як хочеш ліпшої роботи, то потерпи, повчися, і буде тобі ліпше. Бо є такі, шо пішли на фабрику. А потім не видержали і позвільнєлисі. Тоді держава їм нічого не платит, і дуже тєжко знайти іншу роботу. А довго робити на фабриці ти не видержиш. Бо маєш голову на плечох, і буде тобі там зле.
І Юрцьо її послухав і терпів. Жив у тої баби. Каже, шо перше було йому добре. Але потім — то вже нє. Баба до всього сі придирала, і шо води багато зуживає, і шо світла. Лямпочка згоріла — квартирант винен, двері сі поломили — теж. Син тої бабки ходив десь до магазину робити, то все приносив додому, шо несвіже, шо там хтіли викинути. Таке і їли. Юрцьови теж давали, бо однаково викидати. Казов, жи часом нічо, навіть можна їсти, але бувало, жи сі отравив тими продуктами.
А мені аж серце боліло. Як то дитину послати на чужину, жеби воно там їло якусь хімію і тим сі отравило. А тутка і банз свій, і солонина є. Все йому хтіла нарихтувати посилку і послати. Але Стефцьо казов, жи не треба. Жи і так не доїде, а сі попсує. А як солонина сі попсує? Я ті кажу. З тими хлопами.
А він там у чужої баби. Того не зроби, там не піди. А сама за хату не дбала, як шось сі зломе, то ніц не давала на ремонт. А в Канаді так не є. Як жиєш в когось на квартирі, то мусить він тобі все порихтувати, шо сі зломе. Ну, але туткай Юрцьо ніц не міг сказати, бо жив задурно. Казав мені, жи задурно, то гірше, як в тюрмі. І ше довго не міг виїхати від тої баби, вже навіт як мав гроші. Бо там українців мало, всі всіх знают, і баба про него всім би розказала, шо він такий-сякий, і ніхто би з ним не хтів говорити.
А то тєжко, так зовсім самому. Він казав, жи перше, то до стіни говорив. Бо мови ше не знав, ніхто з ним не хтів ніц говорити з місцевих. Українці всі по роботах. Хіба де в неділю після служби Божої кого здибав.
Але колєгів там не мав. Бо там більше були люди старші, які повиїздили вже давніше. Молодих не було. А ті старші — то робочі з фабрики. Шо з ними говорити — в вихідне сі понапивают, і всьо.
Так мені було шкода ту дитину, як він там бідував перші літа. Але нічо, потім звик. І теперка дєкує татови, жи відправив його туди.
Як той Юрцьо перший раз приїхав додому, то я йому півпенсії свої віддала, така була рада, жи внука зобачила. Стефцьо мене втоди насварив, шо він вже сам собі раду має давати і жи нема чого по барах сидіти на мою пенсію. А я си гадаю — кілько дідо мій в ті бари понавиносив, то вже хай і внукови шось буде. А мені шо тре? Я все маю. І на поли, і біля хати.
А потім, як Юрцьо вже став зароблєти, то вже він мені присилав. Шомісяцє сто долярів шле. Я йому без телєфон повідаю — не шли, мені не тре. Вкупи шось собі або якійсь дівці своїй. А він — нє, бабо, ви собі шось вкупіт, ви все на нас сі стратили, то теперка і я вам шось хочу дати.
Такого маю внука. Так мені Бог дав, жи на старості ше маю з него потіху.
З тою Свєтою Стефцьо прожив недовго, років десіть, може. Потім си розійшли. Вона си когось здибала, і Стефцьо мій здибав свою другу жінку, Олю. Та вже була файніша. Його си слухала і мене більше поважала. Все приїдут, шось поможут. Оля працювала вчителькою. Грошей вони так дуже не мали, то все пильнували, шоб я мала їм чвертку свині і банзу на зиму. За то і мені все помогли. Народилася в них дівчина, назвали Оксаною.
З Олею то мені вже добре було. Бо Свєту все не допросишся приїхати. Дзвоню все Стефцьови, кажу — завтра тре город засадити. А він мені: «Мамо, в Свєти заказ, вона не може, хіба на другий тиждень». А шо то вже садити, як погоди нема. Вони там в місті не розуміют, шо то заказ можна відложити і потім зробити, а город як не посадиш, то не бдеш мати. Але та Свєта добре зароблєла, то Стефцьо вже мусів її слухатися, а не мами. Бо шо мама, то таке.
А з Олею то було таки інакше. Вона все сі послухає, як я кажу, шо треба город садити, то сі відпросе в себе там на роботі і приїдут город садити. Потім тре сапати — то висапают. І свиню поможут зарізати, і всьо. Та і я їм все поможу. Оксанку до мене все на ціле літо привозили. Дитина росла як тре — на молоці, на сирі. Все побіжит си до лісу, а ми так жили близько біля лісу — фурт і вже там. Назбирає си малин, суниць, ожини. І з сиром сі наїсть, я їй ше хліба вріжу — хліб я все сама пекла, ніґди в мене магазинного ніхто навіт не покушав — масла на хліб, якогось повидла — і фест. Вже сі дитина наїла, вже біжит гет. І була здорова. А того старшого, Свєтиного, то ніґди до мене не привезут. Шо ти, то ж всьо з міста, де воно на село поїде.
Свєта все бридилася до стайні зайти, все їй смерділо гноївкою. Теж мені пануся.
Ну а потим, то Стефцьо вже не мав де робити, тоди всі сі лишили без роботи, гроші в банках попропадали, люди почали їздити на заробітки. Стефцьо теж познакомився з якимось німцем, і той його вивіз на роботу. Я вже йому казала, шо він геть як мій Йосип. Тіко шо діда насильно вивезли, а теперка каждий би хтів до тої Німеччини на роботу.
Ну і лишився мій Стефцьо в Німеччині, має тутка файну роботу. Мусів з Олею сі розвести, шоб тутка сі вженити й далі робити. А та, шо тутка сі з нею вженив, бо мусив собі якісь папери виробити, то йому вмерла скоро. Ледво встиг сі зареєструвати як німец. Теперка має гражданство, то вже ні з ким не мусе сі женити.
