Князь Кий - Малик Владимир Кириллович (мир бесплатных книг TXT) 📗
— Не піду! Не підходь до мене! Я ненавиджу Чорного Вепра і ніколи не стану його жоною! Краще — смерть!
Лют зрозумів, що без насилля не обійтися, і кинув крізь зуби:
— Беріть її!
Малк і Мислята з двох боків рушили до дівчини. Лют пригнувся і розставив руки, ніби збирався ловити курку. Та жодному з них дівчина не дала впіймати себе. Мов злякана сарна, раптом відштовхнулась ногами від берега й стрибнула далеко у воду — аж хвиля розляглася. Стрибнула на вірну смерть, бо зовсім не вміла плавати…
Після розгрому на Широкому Березі полянські роди поспішно відступали з Росі і її притоку на північ, у дрімучі ліси на Стугні, Дніпрі та Ірпені. Гнали худобу, овець, свиней, везли збіжжя та домашній скарб, несли на собі клунки з харчами — хлібом, пшоном, солониною. Прямували навпростець — полями й лісами, не вибираючи дороги…
Гунни уперто переслідували їх. З ними йшов і Чорний Вепр зі своєю невеликою, наспіх зібраною дружиною.
Залишки розгромленого війська Кий вивів до Березової Рудки, де його вже ждав Щек зі своїми молодими друзями. Виявилося, що воїв залишилося в живих значно більш, ніж гадалося. До того ж прибували все нові й нові загони з далеких окраїн полянської землі та поодинокі вої, яким пощастило врятуватися.
Тут зібрали віче. Потрібно було обрати нового воєводу та старійшин, бо під час побоїща на Росі значна частина родів утратила їх.
На віче зійшлося все військо. Вої були стомлені й пригнічені тим, що сталося. Мову почав старійшина роду росавичів Ворон, одноокий, похмурий чолов'яга. Власне, мав він інше ім'я — Судислав, а Вороном його прозвали родовичі за довгого носа, чимось схожого на дзьоб воронакрука, та за чорного чуба, що дуже не часто траплялося серед полян. Тепер чуб був сивий, і старійшина скидався на старого ворона, що обріс, мов пень, мохом.
Обвівши своїм єдиним оком притихлих воїв, Ворон сказав:
— Маємо зовсім мало часу. За нами йдуть гунни. Тому довго балакати ніколи… Ми залишилися без князя і без воєводи. Про князя — потім. А тепер — кого хочете воєводою? Думайте!
Всі мовчки переглядалися. Справді — кого ж? Хтось несміливо кинув:
— Може, тебе, старійшино?
Та Ворон стомлено похитав головою, заперечив:
— Не мене… Я старий, недужий, одноокий… І не старійшину Берислава — він теж уже землею пахне, — і Ворон показав на зігнутого літами старійшину хоробричів, що, зіпершись на списа, стояв побіля нього і кліпав очима. — Оберемо мужа молодого, але вже досвідченого і мудрого. Він є тут, серед нас. І коли б ми були послухалися його ради, то не втратили б половини воїв і майже всіх старійшин…
— Хто ж це? — пролунали голоси. — Де він? Хай вийде наперед.
— Це Кий! Із роду русів! Ось він!..
Кия вже знали всі. Правда, бентежила декого, зокрема старших воїв, його молодість, та коли старійшина Ворон за нього, то всякий сумнів відпадав. А руси — ті відразу закричали:
— Кия! Кия воєводою!
— І старійшиною русів! — додала молодша дружина. — Замість Тура.
— Хай буде Кий нашим воєводою! — загукали всі. — Кия! Кия!
Старійшина Ворон поклав свій щит на землю, поманив до себе Кия.
— Ставай, воєводо, сюди! — А коли Кий став, наказав отрокам: — Підніміть його — хай усі бачать! Ось наш воєвода!
Кия підняли над військом. Сонце золотило його густу рудувату чуприну і молоду кучеряву борідку. Засмагле, обвіяне гарячими вітрами обличчя було мужнє, суворе, без тіні радості й усміху. Та й ні в кого з полян зараз не було радості в серці — всі ждали ще більшої біди… Кий мав дужі, широкі плечі і міцні ноги. Стояв на щиті прямо і дивився проникливо на стомлені обличчя одноплемінників, в їхні допитливі, наповнені тривогою очі.
— Родовичі, друзі! — гукнув голосно. — Не такий зараз час, щоб я відмовлявся стати вашим воєводою. Може, серед вас є достойніший — розумніший, досвідченіший, сміливіший. Та щоб знайти його, потрібно довго думати, а думати ніколи. Ось-ось наздоженуть нас гунни! Тому дякую вам, що довірились мені, і наказую вирушати далі в путь!
— Кию, люди стомилися… Може, перепочинемо? — запитав Ворон. — Тут гарне місце — тінистий гай, зелений лужок, вдосталь чистої джерельної води…
Кий озирнувся довкола. Справді, тут гарно: понад широкою зеленою долиною шумить під вітром березовий гай, по долині тече струмок, а протилежний схил долини аж сяє жовтобілим цвітом ромену.
Однако він заперечно похитав головою:
— Гарно тут для спочиву… А для оборони зовсім погано! Ні, пошукаємо іншого місця!.. Хай роди оберуть собі старійшин, де немає, — і рушаймо!
Обравши старійшин, поляни, не гаючись, знялися в путь.
Кий ішов попереду. Нахиливши голову, засновану важкими думами, уперто шаргав цупкими чобітьми по густому степовому бур'яну, прокладаючи в ньому стежку. За плечима — лук і торбина з сухарями, пшоном та салом, на лівій руці — важкий щит і шкіряна рукавичка, в правій — два короткі списі, при боці — меч і тул зі стрілами.
Це — звичайне військове спорядження полянського воїна.
Йшли довго. Не чути ні розмов, ні сміху. Всі страшенно зморилися, але ніхто й словом не заїкнувся про спочинок. А сонце пекло немилосердно, і білі сорочки на спинах потемніли від поту, припали сірою степовою пилюкою.
Кий вів своє військо все вперед і вперед, аж поки не натрапив на ліс і на чисту, без кущів, довгу галявину в ньому, що похило спускалася до широкого грузького болота, по якому текла якась невеличка річка.
— Тут зупинимося!
Всі відразу попадали на землю — де хто стояв. А Кий зі Щеком, Ясеном і Грозою обійшли галявину і ліс, що прилягав до неї, побували внизу, на болоті, і тільки тоді повернулися до стану.
Кий зібрав старійшин.
— Я ось що думаю, — сказав тихо. — Гунни йдуть по нашому сліду і незабаром наздоженуть нас… То краще зустрінемо їх тут, ніж десь у чистому полі, де вони мають безсумнівну перевагу. Але щоб зупинити й перемогти сильного ворога, ми повинні перехитрити його!
— Перехитрити? Ернак теж не дурень! — Ворон пошкріб сиву потилицю. — Розкусить нашу хитрість — і нам же буде гірше!
Не розкусить!.. Я придумав таке, чого він ні разу не зустрічав у житті!
Що ж це? — старійшини запитально глянули на молодого воєводу.
Кий примружився на сонце, що вже почало звертати з полудня і освітлювало галявину з правої руки, і, подумавши, сказав:
— Подивіться — яке тут місце! В тилу у нас — болото. Отже, обійти гунни не зможуть — потонуть у ньому… З двох боків — густий ліс. Гуннській кінноті по ньому теж не пробитися… Залишається у них для атаки один шлях — галявина… Тож хай нападають по ній! А ми тут і приготуємо пастку: на їхній клин поставимо міцний полянський тин! Об нього і розіб'ється Ернакова кіннота!
Старійшини не зрозуміли.
— Тин?
— Ну, хай буде не тин… Хай буде частокіл, рідкий, мов вила, і гострий, як списи… Ми перегородимо ним поляну ось у цьому місці, недалеко від берега, і нехай спробують тоді гунни розірвати нашу лаву! Не вийде… Зробить частокіл мій рід, — і він глянув на Щека, Ясена і Грозу. — Хлопці, піднімайте русів — готуйте кілля! Вбивайте його в землю так, щоб воно гостряками стирчало в бік нападаючих, але не густо — на віддалі одного кроку…
— Для чого це? — спитав Ясен.
— Потім побачите… Ідіть!.. А я тим часом решту родів поставлю в лісі в засідку — з одного і з другого боку галявини… Приготуємося як слід! Аби тільки Ернак напав на нас!.. Аби напав!.. Ідіть!
За хвилину поляни заворушилися, мов мурашник. Руси зрубували молоді дубки, берести й граби, вбивали їх навкіс у землю дерев'яними довбешками, а потім загострювали мечами, і вони скидалися на вістря списів. Інші роди, забравши зброю, розділилися навпіл. Одні засіли в лісі по праву руч, другі — по ліву. Кий суворо наказав їм вступати в бій лише тоді, коли гуннський клин вріжеться в полянський частокіл.
Минуло небагато часу, а галявина вже була перегороджена рідким, навкіс поставленим частоколом. І тоді з поля примчали кінні вивідачі.
