Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Але зараз я був змушений ризикувати — мусив поспішати. Я надміру розбалакався й даремно посварився з магістром Діонізієм. Тепер уже сам почав непокоїтись, що ми запізнимось. Ми зірвалися з місця, наче на мотоциклетних змаганнях па світову першість. Магістр якось огидно зойкнув позаду, а я блаженно посміхнувся. Я так рвучко стартував, що переднє колесо мало підстрибнути більш ніж на півметра. Проте цього не сталось. Ми їхали з швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину дуже важкою (навіть для всюдиходів) дорогою. Нас дуже підкидало. Магістр Діонізій Гібридон перестав постогнувати, зате почав клацати зубами. Я сам на кожній вибоїні відчував то свої нирки, то печінку, то обидві перелякані мозкові півкулі або п'яти, до яких потроху втікала моя душа. Та дедалі я все більше переймався довірою до чортика, що допомагав нам у найскрутніші хвилини, і казав: «Допоможи, любий!» — або: «Дякую, любий!»
Нарешті й магістр почув мої слова.
— З ким це ви так розмовляєте?
— З нашим однослідним механічним транспортом, дорогий магістре.
— Ви зовсім збожеволіли чи тільки трохи?
— Поки що тільки трохи. А зараз міцно тримайтесь. Ми поїдемо навпрошки й перестрибнемо через рівчак! Увага!
Магістр знову приглушено зойкнув і, як мені здалося, дуже міцно заплющив очі. Але порядний Добряк не підвів нас. Він так перестрибнув через рівчак, ніби мріяв про політ. Або принаймні про світові мотокроси, з різними перешкодами, пастками та небезпеками. Хвилину тому він обох нас налякав, але зараз ми опинились на рівній безпечній поверхні, і Добряк лише тепер помчав, щоб показати, що він може.
— Гіп, гіп! — вереснув магістр.
— Ур-р-ра! — закінчив я нашу вдячну похвалу можливостям мого мопеда й слухняності моточортика.
Запитав магістра, котра година. Виходило, що ми не тільки не спізнимось, а зможемо прибути на місце раніше, ніж домовились. Це було б можливо (навіть абсолютно певно), коли б дороги були порожні, як завжди буває о цій порі в старовинному, поважному місті.
Проте зараз не час говорити про те, що могло б бути. Важливою й суттєвою була дійсність. Адже сьогодні, коли настала ніч, почали відбуватися дивовижні речі. Можна сміливо сказати, що почали відбуватись речі абсолютно, винятково надзвичайні. Завдяки десяти димарям, що диміли навкруги міста і в самому місті. Тому не дивно, що не тільки на тротуарах, а й на бруківці утворювались затори — люди спостерігали за кольоровими димарями й райдужними колами, що виростали на такому барвистому небі, якого ще ніколи не бачило тисячолітнє Місто.
— Ну то й що? — забурчав магістр Діонізій. — Ви зрозуміли нарешті, чому я наполягав, щоб ми квапились? Той час, що виграли, їдучи навпрошки, ми втратимо в цій товкотнечі. І ви будете пунктуальним тоді, як рак свисне, а коза проспіває головну арію з опери «Паяци».
— Хто з нас паяц — ще побачимо, — відказав я. — А поки що я маю до вас прохання, магістре Діонізію.
— Яке ще там прохання?
— Заспівайте-бо щось!
— Що? Вам хочеться одразу зробити з мене паяца?
— Зовсім ні.
— А кого ж?
— Сирену!
— Пане Єжи, — зашепотів переляканий магістр, — що з вами діється? Ви хочете перетворити мене па чудо-дівчину з риб'ячим хвостом? Таку, як та, що своїм співом зачаровувала стародавніх мореплавців? Пане Єжи! Ваша пропозиція обурлива, образлива, непристойна, зневажлива і неввічлива.
— Мені не потрібний ні риб'ячий хвіст, — відповів я холодно, — ані чудо-дівчина, ані зачаровані мореплавці.
— Ні-і-і?
— Зараз мені потрібний звук сигналу тривоги якоїсь привілейованої автомашини. Наприклад, пожежної команди, міліції чи «швидкої допомоги».
— Це інша справа, — захихотів магістр Діонізій. — Ви хочете, щоб я проспівав сигнал.
— Найкраще підійшла б пожежна команда.
— Це можна зробити. Я заспіваю. А може б, і арію з опери «Паяци»?
— Магістре, не блазнюйте! Бачу, що ви прикріпили додаткову фару; безперечно, це спеціальний рефлектор.
— Правильно.
— Отже, я вмикаю тривожне світло, ви починаєте співати… і ми рушаємо з найбільшою швидкістю.
— Ну, то їдьмо!
— Їдьмо!
Світло, яке я ввімкнув, подіяло дуже швидко й сильно. А що вже казати про «спів» магістра Вернигори! Він одразу почав «співати» на повний голос, неначе сигналили три великі пожежні машини. Крім того, Добряк тепер їхав, гуркочучи, як гелікоптер.
Відомо, що у всьому світі, коли люди на щось задивляться, вони дуже неохоче й надзвичайно повільно поступаються кому-небудь своїм місцем. Так буває в Парижі й Лондоні, в Римі й Чікаго, у Варшаві й Вашінгтоні, а насамперед у Кракові.
Цього разу сталося інакше. В Кракові велика «Ніч чудес» відбувалась не лише на небі. Можна довго розповідати, як ми були здивовані, але досить сказати, що всі оті великі й малі гурти роззяв, втуплених у барвисте коло, яке кружляло над містом, цього разу поквапливо звільняли нам дорогу. Нарешті ми побачили перед собою вузьку й майже безлюдну вуличку Старого Міста. Я не вимкнув світла, однак попросив магістра, щоб він тим часом не демонстрував своїх вокальних талантів. Він дуже неохоче затих. Ми вже наближались до нашої першої цілі — до майданчика, на якому розташований один із найславетніших польських театрів. Коли магістр замовк, я майже зовсім приглушив мотор мого дивакуватого Добряка. Під'їжджаючи до бічного входу театру, я ввімкнув потужніше світло і, побачивши там купку людей, збагнув, що ми все-таки встигли!
Нам пощастило встигнути на першу важливу зустріч.
Під'їхав я повільно, тихо й освітив дуже поважний і мальовничий гурт. Були там королева Барбара, король Зигмунт Август, канцлер, архієпископ, два озброєні рицарі, королівський блазень і театральний суфлер.
Нічого дивного. Просто в театрі всього другий тиждень ставили історичну п'єсу про нещасну долю короля Зигмунта Августа й Барбари Радзівілл, по першому чоловікові Гаштолдової. Про п'єсу казали, що вона громіздка й нудна. Але глядачам сподобалась. Вони ходили на виставу й підглядали за нещасним королівським коханням.
А переді мною зараз були не тільки його королівська величність разом із дружиною, але й майже всі найважливіші особи королівського двору. Годилося порозмовляти з такими високопоставленими. Проте мені не хотілося розмовляти з ними як Єжи Б. Зі мною була маленька кінокамера із вмонтованим мікрофоном (звичайно, робота братів К.). За допомогою рухомого рефлектора мого Добряка я міг організувати для телебачення кілька інтерв'ю. Заважало тільки те, що половину з цих акторів я знав уже багато років, частенько зустрічався з ними, а зараз не хотів, щоб вони мене впізнали. Я насунув свою руду перуку на лоба, — вийшла якась безглузда гривка аж по брови, — змінив голос, та все ж, коли підходив до «королівського двору», серце в мене підкотилося до горла, а душа вступила в п'яти. Розумію, що це звучить дуже по-дурному, але в ту хвилину я саме так почував себе.
Мене, на щастя, не впізнали. Коли я скромно попросив «королівське подружжя» та «придворних» сказати кілька фраз для телебачення, виникло невелике замішання, всі присутні почали проштовхуватись ближче до камери, куди сягав сніп світла. Мені вже нічого було боятись, що мене розпізнають.
Я став спиною до світла, «королівський двір» нарешті розташувався залежно від звання кожної особи.
— Що я про все це думаю? — мовив «король». — Отож… тобто… мені здається… я навіть переконаний, що нічого не думаю.
«Королева Барбара» мило засміялась.
— А я думаю і навіть певна, що це справа якихось нерозпізнаних літаючих об'єктів. Літаючі блюдця, літаючі тарілки тощо!
— Го-го-го! — засміявся міністерським басом «канцлер». — Жінкам завжди в голові кухня: блюдця, тарілки…
— Йолоп! — сикнула «королева Барбара». — Сам важить на двадцять кілограмів більше норми, а наговорює на жінок!
— Слухай-но, Госько… — почав уже зовсім приватну сварку «канцлер».
Я одразу перепинив їх, підставляючи мікрофон обом «рицарям» — одному «рицареві» в чорних обладунках, а другому — в блакитних.
