Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
— Увага, — сказав магістр, — за п'ять хвилин вирушаємо. Треба ще раз перевірити на карті нашу трасу, бо хоч у мене й бездоганна пам'ять, але в карті можуть бути помилки.
— Магістре, — суворо сказав я, — дуже добре знаю, що у нас бездоганна пам'ять, та водночас із кожним днем пересвідчуюсь, що в вашому доброму вихованні дуже багато прогалин.
— Вибачте, будь ласка, але, на жаль, так мене запрограмовано. А крім того, чи ви впевнені, що, не маючи перед очима карти, зі своєю артистичною неуважною вдачею ви не викинете мене разом із тим дивакуватим Добряком на якому-нобудь крутому повороті? Нагадую, пане Єжи: в мене немає жодних причин для тривоги. Гепнусь у який-небудь грубий мур — то що з того? Зробиться в мені велика діра. В найгіршому випадку порвуться мої ковпак та кирея і зіпсується зачіска. А ви? Підрахувати вам зараз, з якою силою може той, що їде зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину, гепнути в тверду перешкоду і що з ним тоді відбувається? Отож відбувається…
— Отож відбувається те, дорогий магістре, що ви забули про час. Ми мали виїхати звідси три хвилини тому. Але вам забаглося погомоніти про невправного водія. Чи ж не так?
— О рятуй, Юлеку! — зойкнув магістр Діонізій Гібридон.
— Який Юлек? — здивувався я.
— Звичайно, Цезар! Юлій Цезар! — пробелькотів магістр і раптом вереснув павиним голосом: — Рушаймо, любий пане Єжи! Рушаймо! Скачімо! Чвалом!
— Скачімо? Чвалом? — здивувався я. — Ви хочете зробити з мене улана? Чи це не занадто, магістре Діонізію? Будь ласка, не забувайте, що я маю дотримуватись дорожніх правил. Я ніколи не належав до водіїв, які гальмують машину за допомогою придорожньої верби, придорожнього рівчака, шлагбаума чи всіляких будівель, — починаючи з дерев'яних хат і закінчуючи двадцятиповерховими висотними будинками. Тому я запитую: чи ви захочете повірити в ті верби, шлагбауми, хати й висотні будинки?
— Захочу! — простогнав магістр.
— Цього мало, — сказав я, — ви повинні повірити. І то без жодних вагань!
— Присягаюсь, що вірю.
— Без вагань?
— Без.
— Отже, як і в що ви вірите?
— Як у те, — репетнув магістр Діонізій Гібридон Вернигора, — як у те, що а плюс в дорівнює в плюс а, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи і насамперед, що Е дорівнює mc в квадраті! Ясно?
— Ясно, — відповів я і ввімкнув мотор мого Добряка, який набув властивостей гоночного автомобіля.
Але протягом тих кількох секунд, що залишались нам до гонитви за втраченим часом (тобто спізненням у так званому графіку), я все ще не рушав з місця. Причина була гарна і водночас дивна. Просто різнобарвні колони, що здіймались над містом, почали вгорі ширшати й горизонтально пливти по колу високо в повітрі. Згодом барвисті смуги, які випливали з верхівок колон, з'єднались у якесь ніби зачароване коло. І над усією краківською привіслянською долиною закружляв величезний райдужний вінок, наче справжня райдуга, що відірвалась од землі й заблукала в нічній темряві. Було на що подивитись, і я затягував не дуже мудру розмову з магістром, щоб удосталь намилуватись прекрасною надкраківською панорамою «Кольорових димарів».
Я знав, що як тільки ми вирушимо з цієї гарної місцини, закінчаться всі захоплюючі видовища. І хоч я також знав, що все це означає, однак дивився, дивився й не міг надивитись. Як мала дитина! А магістр? Він перестав вигукувати, галасувати, стогнати й заклинати мене всіма своїми святощами. Він прихилився головою мені до спини й розпачливо пошепки повторював собі табличку множення, щоб заспокоїтись.
Я не дуже дивувався, він не менше ніж я був відповідальним за час, за нашу пунктуальність і добросовісність нашої роботи. Тільки, бідолашненький, не знав, що на карті нашої дороги, яку дав мені Марек (тобто на магістровій карті і моїй), я виявив дві подробиці: знайшов два старі й ніде не по-значені проїзди — вузькі й круті. На них не дали б собі ради ні автомашина, ані кінь чи навіть мотоцикл. Зате для Добряка місця там напевно вистачить. Я вирішив втішити магістра.
— Дорогий пане Діонізію, — обізвався я дуже сердечним тоном.
— Вісім помножити на вісім… — тихенько захлипав він. — Слухаю вас, пане Єжи. Шістдесят чотири. Чому ви… вісім помножити на дев'ять… так знущаєтеся з мене? Ніби з якогось гномика.
— Вісім помножити на дев'ять — сімдесят два, дорогий магістре, і я зовсім не знущаюся з вас… та ще й ніби, як з якогось гномика, бо я з дитинства люблю гномиків… я хотів тільки трошки довше подивитись на краківську «Ніч чудес».
— Гарне чудо! Ми вже спізнились на вісім хвилин. Тепер ви будете розганятись і без тями мчати на своєму Добрякові. І буде тільки одне незабутнє краківське чудо: якщо вам пощастить не розбитись на друзки на якомусь завороті. Благаю вас усіма можливими табличками множення, будьте обережні! Трохи запізнимось. Але краще спізнитись на вісім хвилин, аніж прибути точно на власний похорон.
— Магістре, — засміявся я. — Присягаюсь вам, що, по-перше, ми не спізнимось, по-друге, нічого з нами не станеться і взагалі ми не будемо мчати вночі, без тями й наосліп.
— Слово?
— Слово!
— Але яке? Чи таке, як шість помножити на шість буде тридцять шість?
— Слово честі! — підтвердив я. — Так само, як сім помножити на сім буде сорок… з грошами.
— З якими грошами? — гаркнув магістр.
— Ох! З дев'ятьма грошами. Видати вам решту?
— Дякую. Але, пане Єжи, не перегинайте палиці! Справді сомокеруючі автомати, як, наприклад, магістр Діонізій Гібридон Вернигора, не божеволіють, однак у магістра Діонізія Гібридона Вернигори дуже розвинені емоції.
— То й що з того?
— А те, — вереснув магістр, — що коли ми протягом найближчої хвилини не вирушимо в дорогу і я зганьблю себе тим, що не виконаю наказу й не виконаю плану, то я вас, любий пане Єжи, так відлупцюю, що ви ще років зо три будете пригадувати, чого це у вас так болять ребра. Авжеж, голова забуде, але ребра довго пам'ятатимуть.
— Магістре, — промовив я з відразою, — це був би перший в історії ганебний і хуліганський випадок, коли людину побив гном. Зараз вирушаємо. Проте цієї розмови я не забуду.
— Я також, — буркнув Вернигора. — Як вісім помножити на вісім і сім помножити на вісім.
— Увага! — гукнув я в темряву, й ми так зірвалися з місця, наче в Добрякові пробудився якийсь добрий чорт моторизації.
Ви можете запитати, який чорт? Мовляв, таких звірят немає.
Я теж певен, що їх ніколи не було, не буде і взагалі немає.
Гаразд. Але що з моторизацією? Адже відомо, що моторизація — це бісівська справа. До пекельних справ я не втручаюсь, бо єдине «Пекло», яке існує, існує в поемі чудового італійського поета Данте. Й до того «Пекла» я не насмілився б уставити навіть кому, не кажучи вже про крапку. Та все ж моторизація — справа бісівська. В зв'язку з цим виникли й мої підозри та гіпотези моторизації, які я поділяю на два види.
По-перше, на добрих і злих.
Злі насилають тумани, зливи, ожеледицю, так звану «склянку», проколюють шипи, збивають з дороги, наштовхують на неосвітлений причеп чи па підводу й роблять багато інших капостей.
А добрі? Вони, як відомо, добрі. Вони не дозволять скривдити свого водія. Вони допомагають йому, застерігають і охороняють його.
Крім того, автомобільні чорти діляться на однослідних і двослідних, а далі на: пасажирських, вантажних, рефрижераторних, цистернових тощо.
Добряку, мабуть, дістався при розподілі якийсь порядний і слухняний напівчортик, в якого завдяки роботі братів Кошмарик і магістра Вернигори зненацька наче виросли крила. А разом із крильми додалось багато нової сили. Я відчував, що в ньому відбувається, і це дуже підбадьорювало мене. Тим більше, що я ніколи не мав клопоту з моїм Добряком.
З самого початку я був певний, що мого Добряка доля наділила якимсь винятково слухняним і добродушним чортенятком, обережним і завбачливим. Я ніколи не зловживав його добродушністю. Намагався бути таким, як і він — добродушним і дуже обережним.
