Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
— Дорогий чоловіче, — сказала Ганка таким солодким голосом, аж мороз побіг поза шкірою. — Тобі особисто, як і нашим знімальним групам, в жодному випадку не бракує матеріалу. Хіба ж не так, мій коханий?
— Так, — шепнув Фуньо. — Ти маєш рацію, моя єдина.
— Отже, — сказав Ярек, — ми гасимо Віслу. Магістр чує нас?
— Дуже добре. Отже, гасимо.
Спершу потемніло небо над Тиньцем. Потім із-за Бєлян почала насуватись чорна тінь, яка ставала все грізнішою. Навколо запала тиша.
Натовп перестав спостерігати. Середина річки вже зовсім потемніла, лише де-не-де біля берега світилося кілька десятків заблуканих вогників. Їх чимдалі меншало. І ось вони зовсім зникли.
Небо теж стало по-нічному темним. Річка знову масно чорніла.
Зробилося якось убого й сумно. Я швидко розпрощався з Ганною і Фунем, потиснув руки братам. Домовився з ними, що післязавтра після полудня чекатиму на телефонний дзвінок.
Поволі й сонно я від'їхав па Добряку. Тільки вдома, у ванні, відчув, як я втомився.
Так, то був дуже втомливий день.
Розділ XIV
Прокинувся я в дуже дивному стані. Звичайно після сну в мене бувають ліниві думки й важка голова. А сьогодні я відчув, що моя власна, найвласніша голова — легка, паче трансокеанський метеорологічний аеростат. Що ж це, в біса, трапилось? Уже через десять секунд я збагнув, що ніякий біс не втручався. Просто обидві мої мозкові півкулі тихенько, без галасу, без жодного слова покинули мене! Я зачинив двері, що виходили на балкон, бо протяг знову почав піднімати мою занадто легку голову вгору. І певною мірою простив моїм боягузливим півкулям. Тому що все докладніше почав пригадувати собі той кошмар.
Звісно, я не зможу пригадати його собі повністю, з подробицями. Сну не можна переповісти з усіма його таємничими чудесами. Однак той сон був винятково виразний, хоч і винятково жахливий. Тому все-таки спробую.
А було це так.
Мені снилося, ніби я сиджу біля свого робочого столу. Сиджу й переглядаю велику книгу, оправлену в білу шкіру й оздоблену позолотою. Я всіляко намагаюсь прочитати текст, але старовинний і заплутаний стиль цього твору стає дедалі незрозумілішим. А мені вкрай необхідно знати, що там написано. Бо це «Таємна книга різних снів», у якій мудро розтлумачено будь-який людський сон.
Я почав вивчати кожну сторінку «Книги» і зненацька збагнув: відбувається щось жахливе. Я сиджу над «Книгою» задоволений, навіть можна сказати щасливий, але в мене якось дивно розповзаються ноги, вигинаються руки, осідає хребет.
Так, ніби я був один, а сон розділив мене на двох. А ще гірше, що той другий «я» появився в страшенно гидкому вигляді: наче купа біло-рожевих кісток, які дуже добре обгризати. У мене потемніло в очах — звідкись іздалеку до мене долинув переляканий, тремтячий шепіт двох утікачів, тобто моїх мозкових півкуль. «Як ти думаєш?» — запитує одна. «Я нічого не думаю», — каже друга. Потім перша: «Ми втратимо свою квартирну площу?» Друга: «Я нічого не знаю»; Перша: «Ти думаєш, що ті дракони не заберуться в череп?» Друга, стримуючи плач: «Я нічого не думаю і не хочу нічого знати». А я старався додуматись, збагнути, про яких драконів іде мова. І раптом усе стало ясно! Вже не треба було ані додумуватись, ані дізнаватись. Просто я побачив тих «драконів», загалом симпатичні тваринки й гарненькі, хоч у цьому сні вони були грізні, мов справжні дракони. Якийсь час ми сиділи над купою кісток мовчки. Обидві розумні й симпатичні мордочки пускали слину над тими (над моїми!) кістками з усе більшим апетитом і смаком. А мене від цього видовища охоплювали огида й відраза. Страх уві сні значно сильніший, ніж наяву. Особливо тоді, коли тебе роздягають аж до кісток. Хоч я навіть уві сні не буваю дуже боягузливим. Тим більше, що сидів у сусідній кімнаті над «Таємною книгою снів», якої насправді взагалі немає, але вві сні я дуже розраховував на її допомогу. Однак я не встиг нічого підрахувати, вирахувати чи перерахувати, бо мусив припинити читання, — в дитячій кімнаті, на собачому матраці, розпочалась надзвичайно важлива для мене розмова між дуже лагідним і терплячим на вигляд мислителем Ренні й Массумі, собачою красунечкою, часом з ангельською, а часом із зовсім сатанинською привабливістю.
— Массумі,— каже Ренні.— Я знаю цей запах. Це щось вражаюче й незвичайне, чи ж не так?
— Ох, Ренні,— стогне Массумі,— це щось надзвичайно приємне. Я теж ніби знаю цей слід. Але звідки? Звідки, і де, і яким чином?
— Я підозрюю…
— Що?
— Що це хтось домашній.
— Що-о-о?
— Так. Треба над цим серйозніше подумати.
І саме цієї миті обидва чорні носи наблизились до маловідомих мені, але, напевно, смачних моїх кісток. Я пообіцяв собі: за те, що вони не розпізнали, чиї насправді ті кістки, я добре шмагону кожного різкою по спині»
Зненацька переді мною виникла непередбачена перешкода, — як покарати справжньою різкою собаку, що тобі сниться?
— Досить! — вереснув я ще напівсонний.
— Досить! — повторив уже зовсім тихо й отупіло.
Я сидів на своєму дивані, сонце добралося вже до середини кімнати, а я цілий і здоровий, — в мене не бракує жодної кістки чи хоча б кісточки, — сидячи на дивані, горлаю, мов ворона або грак.
Я зовсім прокинувся.
Від позолоченої «Таємної книги різних снів» не лишилося й сліду. Обидві мої мозкові півкулі крадькома повернулись на своє місце.
Нарешті настав спокій.
Я почимчикував до кухні снідати. Дорогою зазирнув до Ренні й Массумі. Там панувала сонна тиша. На якусь мить я замислився, чи їм можуть снитися ті самі кістки, які щойно мені снились. Мабуть, ні. Вони спали дуже спокійно й тихо.
Годі про це, час входити в норму. Отже, холодний душ поперемінно з гарячим, потім поголитись, поснідати.
Я виглянув у вікно. Як одягнутись? Яскраве сонце, чисте небо — отже світлий костюм, одноколірну сорочку. А яку краватку пов'язати? Завжди я маю з цим клопіт — примірявши шосту, повернувся до першої. Нарешті глянув на годинник, потім — на календар.
Коли прокидався, думав, що середа. А глянувши на календар, зрозумів, що сьогодні найсправжнісінький четвер! День, по вінця заповнений справами й однією, так би мовити, надзвичайною місією. А я просто заспав. Прокинувся на дві години пізніше. Пропустив уже дві маловажливі конференції й одну важливу зустріч.
Метнувся до телефону, щоб тут і там вибачитись. Пощастило. Але що ж далі?
Бувають дні, коли на тебе сиплеться лавина справ — дрібних і ніби незначних. То лопне шнурок на лівому черевику, то пригадаєш, що сьогодні минає останній день підписання важливого договору на переклад твоєї книжки. Треба підписати й відіслати. А в квартирі порожньо — не можу нікого попросити, щоб допоміг.
І на правому черевику таки лопнув шнурок!
На щастя, знаходжу пару нових, якраз підходять до світлих черевиків. У сорочці, яку я хотів одягнути, відриваються два ґудзики. Починаю лаяти себе і все на світі.
Міняю сорочку. В цій відривається тільки один ґудзик. Немає ради. Не буду випробовувати десять наступних. Беру жінчину скриньку з голками й нитками. Звичайно, за першим разом нитка рветься. А за другим? Я так глибоко застромлюю голку в палець, що його зараз же треба старанно обклеїти лейкопластирем, щоб не поплямити сорочки. Кинувся до домашньої аптечки. І ось маєш! Поспішаючи, спіткнувся, як стара шкапа на грудці, й одразу забив покалічений палець. До аптечки так і не дійшов — зненацька голосно задзвонив телефон. Він дзвонив так поспішно й тривожно, ніби принаймні це була розмова з Парижем, на яку я чекав уже дві доби.
Ясна річ, це не був Париж, а тільки несміливий жіночий голосок.
— Вибачте, — обізвався голосок, — це крамниця лаків, кремів та вазеліну?
— На жаль, ви помилились, — пояснив я генеральським басом. — Ви з'єдналися з слідчим Воєводського управління міліції. В зв'язку з цим, будь ласка, не кладіть трубки.
— Чому? — спитав покірний жіночий голосок.
— Бо я прошу тебе, моя люба донечко, щоб ти перестала бавитись дотепами на рівні дошкільнят. Тим більше, що сьогодні в мене й без тебе вистачає різних дотепників.
