Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен (лучшие книги без регистрации txt) 📗

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю, — шепоче він.

Едді дивиться на нього.

— Ти шизонутий, — каже він.

Стрілець посміхається і пробує вирубатися, але Едді дає йому ляпаса, боляче плеще по щоці. Блакитні очі Роланда різко розплющуються, і на якусь мить у них з'являється стільки життя й збудження, що Едді стає якось не по собі. Потім його губи розходяться в усмішці, що більше схожа на вишкір.

— Добре, можеш покімарити, — каже він, — але спершу тобі треба прийняти свою дозу. Саме час. Судячи з того, де сонце. Мені так здається. Бойскаутом я ніколи не був, тому й знати напевно не можу. Але, здається, воно вже близько до того, щоб уряд розпочав роботу. Відкривай рота широко, Роланде. Доктор Едді каже, щоби ти ширше відкрив рота, ти, викрадач довбаний.

Стрілець розтуляє вуста, наче малюк, що тягнеться до маминих грудей. Едді вкладає йому до рота дві пігулки, а потім недбало заливає їх прісною водою. Роланд думає, що він, мабуть, взяв цю воду зі струмка на пагорбі десь на сході. Вона може бути отруйною — Едді не відрізнить добру воду від поганої. З іншого боку, з самим Едді наче все гаразд, а вибору в нього немає, чи ж не так? Абсолютно ніякого.

Він ковтає, заходиться кашлем і мало не давиться, а Едді байдуже за ним спостерігає.

Роланд простягає до нього руку.

Едді намагається відсторонитися.

Тяжкий гіпнотичний погляд стрільця змушує його підкоритися.

Роланд притягує його до себе, так близько, що відчуває сморід хвороби Едді, а Едді — його сморід. Від злиття огидних запахів їх обох нудить, але в той самий час це їх і поєднує.

— Тут є тільки дві можливості вибору, — шепоче Роланд. — Не знаю, як це відбувається в твоєму світі, але тут лише дві можливості. Або ти стоїш і, можливо, лишаєшся в живих, або помираєш навколішках, опустивши голову й засунувши носа собі під смердючі пахви. Для мене… — Він сильно закашлюється. — Для мене вибору нема.

— Та хто ти такий? — пронизливо кричить на нього Едді.

— Твоя доля, Едді, — шепоче стрілець.

— Най би ти вдавився лайном і здох, — огризається Едді. Стрілець намагається відповісти, але не встигає — його свідомість кудись лине, поки

БА-БАХ!

Роланд розплющує очі, споглядає міріади зірок, що пливуть крізь морок, і знову заплющує їх.

Він не знає, що відбувається, але гадає, що все гаразд. Колода карт все ще зсовується, і досі

Знову солодкі, смачні шматочки м'яса. Йому вже ліпше. Едді також уже краще виглядає. Aie вигляд у нього стурбований.

— Вони підбираються все ближче і ближче, — каже він. — Може, вони й потвори, але не зовсім тупі. Вони знають, що я робив і продовжую робити. Якось їм стало це відомо, і їх це зовсім не пре. Щоночі вони потроху скорочують відстань. Тож якщо ти в змозі, краще нам на світанку рушати. Інакше цей світанок стане останнім у нашому житті.

— Що? — Шепіт уже більше нагадує хрипіння — щось середнє між шепотом і нормальною мовою.

— Вони, — каже Едді, жестом показуючи на узбережжя. — Дед-е-чек, дум-е-чум і тому подібна хрінь собача. По-моєму, вони такі самі, як ми, Роланде, — люблять їсти самі й терпіти не можуть, коли їдять їх.

Раптом Роланд із жахом усвідомлює, що то були за білувато-рожеві шматочки м'яса, яким годував його Едді. Він не може говорити — огида позбавляє його навіть тих зачатків голосу, які він спромігся собі повернути. Але те, що він хоче сказати, написане в нього на обличчі, й Едді це бачить.

— А що, по-твоєму, мені залишалося робити? — Едді такий сердитий, що мало не гарчить. — Подзвонити в ресторан «Червоний омар» і замовити обід?

— Вони отруйні, — шепоче Роланд. — Ось чому…

— Еге ж, ось чому ти зараз hors de combat. [16] A я, друже мій Роланде, намагаюся не допустити, щоби ти став ще й hors d'oeuvres. [17] A щодо отрути, то гримучі змії теж отруйні, а люди ж їх їдять. М'ясо гримучої змії дуже добре на смак. Наче курятина. Я десь про це читав. Ці тварюки нагадали мені омарів, і я вирішив скористатися шансом. А що нам ще лишалося жерти? Землю? Я застрелив одну з потвор і варив її до повної готовності. Більше нічого не було. Але вони реально дуже смачні. От я і відстрілюю по одній гадині, як тільки почне сідати сонце. Поки не настане повна темрява, вони якісь в'ялі і не опираються. Я ще ні разу не бачив, щоб ти відмовився їсти.

Едді посміхається.

— Мені приємно думати, що я міг підстрелити одного з тих, що зжерли Джека. Я в захваті від того, що їм цю мерзоту. Від цього наче легшає на душі. Розумієш?

— Одне з них і мені дещо відгризло, — сичить стрілець. — Два пальці на руці, один на нозі.

— Це теж круто, — не перестає посміхатися Едді. Його обличчя бліде, схоже на акуляче… але його вигляд вже начебто не такий хворобливий, і сморід лайна та смерті, що окутував Едді саваном, теж наче починає зникати.

— Та пішов ти, — хрипко огризається стрілець.

— Що ми бачимо: Роланд демонструє бойовий запал! — кричить Едді. — Може, врешті-решт, ти і виживеш! Дог'огенький! По-моєму, це пг'ечудово!

— Виживу, — каже Роланд. Хрип знову переходить у шепіт. В горло, як і раніше, впиваються риболовні гачки.

— Точно? — Едді дивиться на нього, потім киває і відповідає на своє власне питання. — Стопудняк. Здається, ти серйозно на це налаштувався. Один раз я подумав, що ти вмираєш, а іншого разу мені здалося, що тобі вже гаплик. А тепер, схоже, ти помалу одужуєш. Антибіотики, звісно, допомагають, але мені здається, що переважно ти просто сам, власними силами видряпуєшся. Навіщо? Якого хера ти так чіпляєшся за життя на цьому сучому узбережжі?

«Вежа», — промовляє він самими губами, бо більше навіть хрипіти не подужає.

— А щоб вам пусто було — тобі й твоїй сраній Вежі, — каже Едді, повертається, щоб іти, а потім здивовано обертається знову, бо відчуває мертву хватку Роланда на своїй руці, ніби на зап'ястя наділи наручник.

Деякий час вони дивляться один одному у вічі, а потім Едді каже:

— Ну добре. Нехай!

«На північ, — самими губами промовляє стрілець. — Я ж казав тобі, на північ». А чи казав насправді? Йому здається, що так і було, але пам'ять підводить, все губиться. Губиться, бо тасуються карти.

— Звідки ти знаєш? — раптово, розлютившись від власного безсилля, кричить на нього Едді. Він піднімає кулаки, неначе наміряючись вдарити Роланда, а потім опускає їх.

«Просто знаю, і крапка. То навіщо ти марнуєш мій час і сили своїми дурними питаннями?» — хоче відповісти він, але не встигає, бо

його кудись тягнуть, тіло підстрибує і б'ється, голова безсило мотиляється з боку в бік, він прив'язаний до якоїсь химерної волокуші власними кобурами, і лунає голос Едді Діна: він співає моторошно знайому пісню, настільки знайому, що йому спочатку здається, ніби це якесь марення:

«Гей, Юдо… не мудруй… якусь сумнууууу пісню… до ладу припасуй…»

«Де ти це почув? — хоче спитати він. — Ти чув, як я її співаю, так, Едді? І взагалі, де це ми?»

Але не встигає він щось запитати, як

«Корт би відірвав хлопцеві голову, якби побачив цю хитромудру штуку», — думає Роланд, роздивляючись волокушу, на якій він провів весь день, і сміється. Розсміятися вдається не дуже. Звук такий, наче великою хвилею на берег вивалило купу каміння. Він не знає, як далеко вони вже зайшли, але, мабуть, далеко, бо Едді геть змучений. Він сидить на камені в світлі дня, що вже згасає, тримає один із стрільцевих револьверів на колінах, а наполовину повний бурдюк із водою — збоку. Його нагрудна кишеня трохи випинається. Там кулі із задньої частини патронташа — запас «хороших» куль, що стрімко зменшується. Едді зав'язав їх у вузол, зроблений зі шматка власної сорочки. Основна причина швидкого зменшення кількості «хороших» куль полягає в тому, що кожна четверта-п'ята дає осічку.