Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
— Але я не маю, чим заплатити.
— Бог заплатить, — сказав перукар, встаючи і припрошуючи всередину.
Бумблякевич ледь повагався, але, провівши долонею по щетині, скорився. Перше, що йому кинулося в очі, це незвичайна чистота без жодного пасемця волосся на підлозі, як то зазвичай бува в перукарнях. Господар посадив його у бігунове крісло навпроти овального дзеркала. Попід дзеркалом на столику стояли пляшечки з парфумами, всі до одної повні, невживані.
Перукар зав'язав йому на підборідді біле покривало і заходився колотити піну у маленькому горняткові.
— Здалека-сьте до нас примандрували?
— Важко сказати. Чи нема у вас часом мапи?
— Мавпи?
— Мапи! Карти!
— Не граю в карти.
— Маю на увазі карту місцевості.
— Котрої саме?
— Та вашого ж містечка.
— Навіщо мені карта містечка в перукарні?
— А що тут дивного? В перукарнях прийнято тримати різні часописи й мапи, аби клієнти не нудилися.
— У мене клієнти не нудяться.
— Кілько їх маєте на день?
— Чому тільки вдень? Я і вночі стрижу, — розсміявся перукар.
— Щось не видно, аби ви перепрацьовували.
— Це тому, що я такий чистьоха. Відразу прибираю, сліди замітаю.
По тих словах почав накладати густу піну, від чого обличчя Бумблякевича перетворилося на пагорб під сніговими заметами. Лезо гострої бритви зблисло перед очима. В дзеркалі побачив усмішку перукаря.
— Чому ви не випили кави?
О, шляк! Про яку каву він запитує? Ту, що я розілляв у ворожки? Невже знову потрапив у халепу?
— А хіба ви пропонували каву? — клеїв дурника, шукаючи порятунку.
Лезо бритви, відбиваючи сонячні зайчики, повільно наближалося до горла.
— Кава — це перше, що я пропоную кожному клієнтові, який переступить поріг мого закладу.
— Не пам'ятаю, аби ви мені пропонували каву.
— Бо ви мені не дали це зробити.
— Яким чином?
— У нас призвичаєно спочатку порозмовляти про те, про се, розпитати про життя, про родину, якщо то людина місцева, а коли чужинець, то поцікавитися, звідки він приманджав. Але ви не відповіли мені на перше ж моє питання, чи здалека-сьте примандрували. Обірвали на півслові, питаючи про якусь дурну мавпу. Цим ви мене образили, зруйнували природний хід розмови, і про каву я вже й не згадував.
— Пробачте, коли так. Я радо вип'ю каву.
— Справді? Після того, що було? — підморгнув перукар.
— А що було?
Перукар помахав Бумблякевичу перед носом бритвою:
— Ми все знаємо. У нас тут ніщо не діється непомітно. Не думайте, що ваші кроки залишилися без уваги.
— То ви мене не почастуєте кавою? — намагався його відволікти.
Бритва доторкнулася до горла і поволі поповзла догори, згрібаючи кучугури снігу разом із чорними цятками щетини.
— Бідний котик, — зітхнув перукар.
— Ви маєте котика?
— Вже нема. Подавав мені ножиці, бритви, калапуцькав хвостом піну і грав на мандуліні.
— І де він зараз?
— А ніби ви не знаєте? Бідний котик!
Та чи він не на мене отак закидає гадючку, споминаючи котика, ошпареного гарячою кавою? Бумблякевич уважніше придивився до обличчя перукаря і помітив чимало схожого з обличчям ворожки. Скидалося на те, що то були брат і сестра. Може навіть близнюки.
— У вас є сестра?
— Я маю дуже велику родину. Коли ми збираємося на чиїхось похоронах, то не годна хата вмістити, і гостимося надворі.
Бритва повзла по підборіддю. Рука Бумблякевича непомітно намацала на столикові одеколон з гумовою грушею. Перукар голив спиною до дзеркала, прикусивши кінчик язика, й не бачив, що діється.
— Ваша сестра ворожка? — спитав Бумблякевич, узявши в праву руку флякон, а в лівій стискаючи грушу.
Перукар на мить завмер і всміхнувся.
— Чи не правда ми, як дві краплі молока? Бідний котик!
— Авжеж, бідний, — погодився Бумблякевич і швидким рухом випорснув одеколон в очі перукареві.
Чоловік закричав і, випустивши із руки бритву, став шукати наосліп умивальника, кленучи все на світі, але Бумблякевич не мав жодного наміру йому помагати. Зірвав із себе покривало і, на ходу витираючи обличчя, вискочив на вулицю.
Далі уже простував, не звертаючи уваги на вивіски й написи, ніде не зупиняючись, аж поки не порівнявся з яткою, що завалена була купою розмаїтого непотребу. Руда товстуля, ховаючись під обтріпаною парасолькою від сонця, торохтіла:
— Мило, ґудзики, нитки! Карти, скельця і шнурки!
Мандрівець зупинився і глянув на ятку — дідько ногу міг зламати, стільки там усього було.
— Якщо у вас є карти, то, може, є і карта?
— У мене є все на світі, — сказала товстуля, пірнула рукою у мотлох і враз видобула обтріпану рурку паперу. — О, маєте!
Це виявилася карта світу.
— А чи не буде у вас карти вашого містечка?
— Я ж казала, що у мене є все.
Вона знову переворушила купу і витягла ще іншу рурку. Бумблякевич розгорнув її і прочитав угорі напис «Карта міста С». Карта нагадувала своєю барвистістю дитячу гру у фішки: підеш сюди — потрапиш до чаклунки, а сюди — в дрімучий ліс. Так само було й тут. Кожен будиночок старанно вималюваний і позначений цифрою, а на другому боці карти можна навіть дізнатися, хто у цьому будиночку живе. Вражало те, що не тільки будиночки красувалися на цій карті, а й паркани, брами, дерева та кущі, навіть бруківка, хоч і мікроскопічна, а на околицях містечка — яруги, пагорби, ліси та болота. На високій горі, оточеній лісом, виднівся замок і хоч до нього не вела жодна з доріг, але карта могла придатися. Все ж таки за нею можна визначити напрям руху, ось і компас намальований.
— Скільки вона коштує?
— П'ятку, — відказала жінка.
Та скільки б вона не коштувала, грошей у Бумблякевича не було. Він обнишпорив кишені і крім хустинки та розкладного ножика більше нічого не знайшов.
— Прошу пані, я не маю грошей. Чи ви б не взяли в мене навзамін цього ножика?
Товстуля позіхнула на весь рот, смачно крякнула і взяла ножика з таким виглядом, ніби робила не знати яку ласку. Покрутила його в пальцях, попробувала кожне лезо на ніготь і поклала зверху на купу.
— Най буде. Карта перша кляса. Тепер таких не друкують.
— Ви хочете сказати, що вона видрукувана давніше?
— Та вже ж, що не вчора. Але то майстри робили, нє? Бачите, як там все файно розмальовано? Як ся добре придивите, зобачите навіть у вікнах людей, а на подвір'ях курей і котів. Люксусова карта. Можна годинами роздивлятися.
— Чи не підкажете, де тут готель?
— Готель? Прошу пана! Та то вам не Львів і навіть не Броди. Де в нас може бути готель?
— А де ж тоді можна переночувати?
— В корчмі. Ідіть отако просто і вийдете на пляц, а там запитаєте.
Сонце вже чиркало верхівки сосон, з гір повзла сиза прохолода, і в кронах дерев вовтузилося вороння, мостячись на ніч. Вуличка вивела його на просторий пляц із готичною ратушею, сірою і непривітною. Верхні вікна ратуші зяяли чорними пустотами, а на черепиці проросла молода сосонка. Вгорі клубочилася вороняча зграя. Годинник показував третю.
А що як зайти в ратушу та поспитати про бургомістра? Ачей розкаже, як до замку добратися.
В ратуші панував неймовірний рух, туди й сюди сновигали заклопотані чиновники, секретарі й канцеляристи з оберемками паперів під пахвою, окремі картки при цьому вилітали й губилися попід ногами, але за ними ніхто не нахилявся. Тому й не диво, що підлога була всіяна папірцями. Ці метушливі бігуни скидалися на мурашок, самозаглиблених у виконання своїх обов'язків, здавалося, їх не цікавить ніщо на світі крім однієї священної мети — доставити папери за призначенням. Попід стінами в черзі до тих, чи інших дверей стояли люди і, коли якийсь ратушний працівник пробігав по коридору, вони тулилися до стін і передавали з вуст у вуста: «Дорогу! Дорогу!»
Иноді з другого кінця довжелезного коридору лунало: «Дорогу начальникові канцелярії шляхів сполучення!», чи ще якось так подібно і тоді уже всі просто таки втискалися в стіни, аби пан начальник міг промчати вихором і щезнути в якомусь кабінеті.
