Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
Не побачив нічого страшного — дівка кидалася на ліжку, то виймаючи, то заганяючи ріг і, як видавалося, роля Бумблякевича була виконана. Це, однак, вражало його чоловічу пиху і, не звертаючи уваги на Фрузині протести, вирвав у неї рога, а натомість запропонував дещо інше.
— О-о-о! — закричала Фрузя. — Де твій ріг, однороже! Де твій ріг! Що це за хвостик мене лоскоче? Де ріг?! Де ріг?!
Голова її стрибала під ним то вгору, то вниз, а рот розкривався усе ширше, і ширше, і в нім кидався і шарпався гарячий спінений жеребець язика. Та раптом, що це — язик мов розірвало надвоє, і з рота вистромився сріблисто-рожевий риб'ячий хвіст і боляче порснув Бумблякевича по носі. Тієї ж миті вибухнуло Фрузине ліве око, затраскавши йому лице, а з нього висунулася голова оселедця. Оселедець клацнув гострими зубами і заіржав, мов кінь.
Бумблякевич перелякано зіскочив на ноги. Фрузею кидало так, мовби хтось там у ній молотив ціпами.
Задрижали її перса і, відірвавшись від тіла, стрибнули на постіль. Мали жаб'ячі лапи, якими вони вже чалапали до дверей.
— Що робиться? — трусив головою Бумблякевич.
Фрузя не могла вимовити й слова — з рота й далі стирчав огидно розпухлий хвіст і метлявся туди й сюди, мовби намагаючись вирватися з неволі зубів. Червоне волосся усе тісніше й тісніше обплітало її, прилягало до тіла й вростало у нього. З поміж стегон висипався мокрий пісок і зашипів, наче грань.
Бумблякевич у паніці позадкував до дверей. Бачив, як волосся усе тугіше стягує Фрузю, як вистрілює ще одне око і являє другого оселедця, і як нарешті тіло дівчини в останніх конвульсіях затихає і перетворюється на жмут червоних водоростей.
Вибіг на палубу, але крик зав'яз йому в роті, коли побачив, що там твориться.
Уся команда конала в невимовних муках. З очей і ротів їм виповзали жаби, краби, медузи й інша подібна всячина. Водночас руки і ноги перетворювалися на вугрів, відпадали від тулубів і стрибали у воду. На палубі перекочувалися безпорадні обрубки. Те, що зосталося від капітана, на очах спухало і випускало запах зогнилої риби.
Розпачу Бумблякевича не було меж. Що він тепер чинитиме у відкритому морі?
Корабель, віддавшись на волю вітру, плив у незнане, розбиваючи провою гребені хвиль. Бумблякевич тримав стерно і навгад спрямовував вимерлу «Трою». Його діймала спрага, а з думки не йшло те жахіття, яке витворилося перед очима. Він, єдиний, хто не їв русалки, врятувався. Тіла морців спочатку спухли, а потім луснули, випустивши на волю цілу зграю малесеньких крабів. Уся та нечисть пострибала у воду, і пізніше довелося лише прибрати ті жалюгідні рештки — все, що зосталося від команди.
Корабель несло вперед, але хутко западаючі сутінки не дозволяли розгледіти обрію. Десь далеко здригалося небо і зблискувала тонесенька голуба ниточка. Та з кожною хвилиною гуркіт грому ближчав, а ниточка виростала і яскравішала. Ось грім гаратнув з усієї сили, небо розкололося просто над головою, і почалася злива з градом. Сливе водночас море набурмосилося, випнуло груди і забулькотіло, наче відьомське вариво, а корабель затанцював, як сірникове пуделочко в калюжі.
Він вглядався у пітьму, намагаючись що-небудь роздивитися, з тією напруженою увагою морця, який зорить навстріч вітру, наче в очі ворога, прагнучи проникнути в приховані наміри, вгадати мету і силу нападу. Могутній вітер налітав на нього з безкрайої пітьми, під ногами чув свій розгублений корабель і не міг розрізнити навіть тінь його контурів.
Затріпотіла блискавка, яка, здавалося, спалахнула в глибині печери, в темному тайнику моря. На одну зловісну зникаючу мить вона осяяла пошматовану масу низько навислих хмар і обриси перехнябленого корабля. Потім запала уже суцільна пітьма, і врешті настала справжня буря.
Здавалось, усе вибухало круг корабля, потрясаючи його до основ, заливаючи хвилями. Одна по одній з гучним тріском повалилися щогли, хльоснули в повітрі зміїними арканами линви, і Бумблякевич налякано відскочив од стерна. Корабель розсипався і розпадався, зойкаючи і стогнучи кожнісінькою дошкою, а однак мчав, мов навіжений. І коли напоровся на стрімке каміння, то вчинив це з таким оглушливим гармидером, наче весь світ ось-ось мав запастися в пекло.
Бумблякевичу здалося, що він закружляв у повітрі. Зникло все, на якийсь час він взагалі втратив здатність мислити. Навіть коли руки його обхопили щоглу, схильний був не вірити в реальність того, що відбувалося.
Дощ лив на нього потоками, топив його, топтав, а він ловив устами повітря і чекав найгіршого.
Пролунав гучний тріск, і Бумблякевича швиргонуло кудись уперед. Пролетівши кілька метрів у повітрі, протягом яких устиг згадати рідний дім і недочитані книги, упав у теплий вологий пісок. Від удару йому забило дух і щезли рештки свідомости.
ЧАСТИНА ДРУГА
МІСТЕЧКО С
Бумблякевич отямився від яскравого сонячного світла, яким привітав його новий день. У піщаний берег мирно хлюпало Море Борщів. Дмухав свіженький лагідний вітерець і хотілося жити. Скільки він спав? Сонце уже було високо над головою, бралося на полуднє. Обтрусив штани з піску і зі смутком подивився на море.
— Де ж ти, моя кохана? — важко зітхнув і подумав, чи не варто б у таку відповідальну хвилину заридати.
Все ж таки втратив не ополоника, а наречену. Одначе посеред радісного сонячного ранку сльози якось не витискалися. Море ліниво гойдало дошки, колоди, діжки, клапті вітрил…
— Прощай, Фрузю! — шморгнув носом Бумблякевич і повернувся до моря спиною.
В ньому росло непереможне відчуття, що наближається до чогось незвіданого і не доступного іншим, це відчуття сповнювало його усвідомленням власної величі і пихи. Намацав у кишені куперти, які отримав від Транквіліона, і рушив простовіч.
За кілька метрів натрапив на густу ожину і не міг втриматися, щоб не влаштувати собі сніданку. Ягоди пирскали соком в устах і втішали нашого героя теплом розбуялого літа.
Вузенька стежечка вивела його в рідкий, але похмурий сосновий ліс, а там уже перетворилася на лісову дорогу з двома глибокими коліями від коліс, у яких блищала вода. Куди ця дорога вела, йому було байдуже, мусив нею йти, аби потрапити бодай кудись. Вгорі заливалася співом пташва, десь кувала зозуля, густий запах хвої лоскотав ніздрі і додавав бадьорости.
Години дві йшов лісом, аж поки зненацька попереду не вигулькнула хура, запряжена кістлявою, розчарованою в житті шкапиною. На хурі поверх сіна хропів горілиць вусатий дядько в насупоненій на очі бирці.
Бумблякевич не знати як втішився такій зустрічі й торкнув дядька за плече, але без жодного наслідку. Наче б трусив суху вербу. Тоді уже штурхнув, і дядько, буркнувши під ніс «трьох чортів», звівся, крекчучи, на лікті. Довго протирав очі, свистів носом, позіхав, аж поки нарешті не втупив свій збаранілий погляд у Бумблякевича. Здавалося, поява невідомого справила на нього гнітюче враження, бо він розчаровано струснув головою.
— Ти ба… — сказав та заходився щось шукати в сіні. Нарешті видобув кисет з тютюном, неквапно його розв'язав, розважливо, наче свічку в церкві ставив, пригостив свого здорового носа табакою, смачно сьорбнув і чхнув так, що аж вороння шугонуло вгору й сполохано закаркало. Дядько сховав кисета і витер сльози з очей.
— Д-о-обра табака! — похвалив, зиркаючи на Бумблякевича.
— На здоров'я.
— Ги-и, — позіхнув дядько і знову повалився на сіно.
Бумблякевич оторопів.
— Скажіть, куди ця дорога веде?
— А Бог її знає, — відказав дядько в небо.
— Куди ж ви їдете?
— А нікуди. Хіба я кудись їду? Я сплю.
— А як поспите?
— Отоді спитаєте.
— То що — мені зачекати?
— А хоч і зачекайте. Ваше діло.
— Та що ви за чоловік? — розсердився Бумблякевич. — Не можете мені дорогу показати?
