Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗

Дядько знову звівся на ліктях:

— Куди?

— Що куди?

— Куди показати дорогу?

— До замку Медовар.

— Так би й сказали.

— Так і кажу.

Дядько заломив шапку та, прискаливши хитре око, зміряв незнайомця неприязним поглядом, потім зиркнув на дорогу, що, перетявши глибокий яр, вибігала на пагорб і зникала у яругах та нетрях, і, знову виконавши усю ту священну процедуру з тютюном, чхнув, витерся і сказав:

— Чого ви до мене причепилися, га? Я сплю.

— Але ж зараз вже не спите.

— А от і сплю, — твердо стояв на своєму дядько.

— Ага, то виходить, що я вам наснився?

— Тьху! Згинь, маро! — Він перехрестився, далі смачно позіхнув, потягнувся і, знову впавши на сіно, пробелькотів: — І насниться ж таке, прости мене Господи…

— Тьху! — і собі спересердя сплюнув Бумблякевич та, щоби хоч якось допекти дурному дядькові до щирця, прихопив, ідучи, батога, котрого потім із задоволенням пожбурив кудись у хащі.

Замок плив понад землею на висоті воронячого лету, і чорні шпилі, наче кігті дракона, черкали мертві ясна неба. Чорний замок у блідому просторі.

Бумблякевич зупинився і здивовано пив очима це незвичайне видиво. Попід замком клубочився густий сизий туман, піднімався вгору, снувався павутинням і плив понад верхівками сосон.

Раптом до вух долинули якісь дивні звуки, а за кілька кроків уже розрізнив чиєсь хропіння. Так воно й було — на узбіччі за кущами бовваніла хура з сіном, а на сіні хропла якась проява.

Дивну мають звичку місцеві мешканці — спати отако посеред шляху, подумалося.

Обличчя з-під шапки годі було розгледіти. Але тут Бумблякевич помітив, що в дядька чортма батога. Не вагаючись, простяг руку і здер дядькові шапку.

— Гов! То це ви!

Дядько розплющив одне око і проплямкав:

— Не збиткуйся. Віддай шапку.

— Якою ж це ви дорогою їхали, що мене перегнали?

Дядько звівся на лікті, видер шапку і буркнув:

— Якою хтів, такою й їхав.

Бумблякевичу страх як захотілося вилаяти дядька. Але стримався.

— Чи не можете мені по-людськи відповісти?

Дядько похитав головою, виразно спантеличений такими складними запитаннями, далі запустив пальці у густе волосся і пошкрабав гамалика:

— Ото який впертий! І чого він присікався? Ти не знаєш, га? — спитав у шкапиного хвоста, але ані хвіст, ані сама шкапа не виявили жодних ознак життя. — Ну, як ти мовчиш, то і я мовчу.

Та з тими словами знову беркицьнув на сіно, збив на очі шапку і затрубив у ніс.

Години три подорожній брів лісовою дорогою, доки не побачив відразу за лісом перші будівлі невідомого містечка, що вразили його своєю занедбаністю. Вікна зяяли чорними пустками, тиньк обсипався, дахи позападалися, і скидалися ці будинки на бідолашних жебраків, що вирушили на прощу з надією розговітися.

Вуличка стелилася вузенько і вгору, та була геть уся у вибоїнах. Бумблякевич дибав, увесь час позираючи собі під ноги, щоб не вступити в якусь калабаню. Уздовж бровки стікав якийсь брудний і смердючий ручай, несучи на своїй поверхні листя, гілочки, мильну піну та воронячі пера.

Над головою голосно порипували віконниці і він кілька разів сполохано зводив голову, але не помітив нікого. Ніхто за ним не йшов, а одначе не міг ізвладати з відчуттям, що хтось таки стежить, може, перебігає від вікна до вікна, а може, крадеться ззаду і миттю ховається у затінку густої бузини, що захопила увесь простір обабіч дороги…

Мертва вуличка навівала острах і потребу весь час озиратися. Коли вона врешті скінчилася, то зітхнув з полегкістю. Бачив уже перед собою живе, а не мертве містечко, і безліч запахів-метеликів закружляло довкола нього в якомусь загадковому змаганні за його ніс: запах мила і запах випраної білизни вступилися запахові кислої капусти, яку хтось висипав з вікна просто на бруківку, а за кілька кроків і він відлетів, а натомість запах тертюхів шугонув у ніс із таким всеперемагаючим завзяттям, що розігнав усі інші пахнидла і змусив Бумблякевича порозкошувати хвильку цим даром богів і навіть спробувати визначити його джерело.

Проковтнув слину і посунув далі. Йшов уже спокійніше, не озираючись, як звик ходити по вуличках, які зоставив у Львові. А проте вулиця незнайомого міста дечим відрізнялася від тих, до яких звик. Не бачив ще жодного авта, зате траплялися брички. Не було телеграфних стовпів, зате стояли металеві ліхтарі. На дахах не побачив жодної антени, з вікон не долинало ані звуку радіо чи телевізії. Просто серед вулиці сновигали кури й гуси, окремі гусаки намагалися вщипнути за штанину.

Побіля хат бачив людей, що поралися хто в садку, а хто на грядці. Рухи їхні були сонливі й не поквапні. Погляди, сповнені апатії, вділяли дуже скупу увагу чужинцеві, а за мить знову відверталися і занурювалися в себе. Незвичним було їхнє старосвітське вбрання — сукні до п'ят і білі чепці на головах у жінок, наваксовані вуса, що стирчали, мов стріли, і довге волосся у чоловіків.

Бумблякевич з цікавістю розглядав кожен будиночок, відзначаючи занедбаність і в цій залюдненій частині міста. На багатьох дахах посеред облущеної черепиці зеленіли кущики й молоді деревця. В око впала йому кольорова вивіска на присадкуватому будиночку з написом «Ворожка. Скидаю вроки, повертаю радість кохання». У вікні сиділа стара розпатлана бабера з чорним котом на шиї і смалила люльку.

— Прошу пана, самотність, мов біла стеля нависла над вами, — прошамкотіла стара.

Бумблякевич стрепенувся, мов ужалений — це нагадувало рядки з поезії Мальви: «Самотність, мов біла стеля, в якій загубився погляд…»

— Що? Що ви сказали? — підступив до вікна.

— Можу сказати, що з вами було, що є і що буде. Заходьте, наллю вам кави.

Мов під гіпнозом увійшов до хати і опинився в сірому напівтемному покої. Всюди висіли пучки зілля, коріння, роги, вінки цибулі і часнику, крила кажана й засушені гадюки та жаби. Звичний відьмацький інтер'єр, знаний з безлічі книжок. А проте складалося враження, що всі ці оздоби з'явилися зовсім недавно і у великому поспіху чіплялися на стіни.

— Сідайте, прошу пана, — припросила стара і налила у горнятко каву. — Шукаєте те, що неможливо знайти?

— Наразі шукаю готель.

— Готель? У нашому забутому Богом місті? Можете заночувати в мене. Багато не візьму.

Кіт зіскочив зі старої на підлогу й почав тертися до ніг гостя.

— Я маю домовлено про безкоштовну ночівлю.

— Пийте каву. Такого не буває. Ніц забездурно. Чому вам не засмакувала русалка?

— Звідки ви знаєте про русалку?

— Я знаю все.

— Я тільки взяв її до вуст і відразу виплюнув.

— Чому ви її не ковтнули? Пийте каву.

Бумблякевич узяв горнятко, підніс до вуст, але спинився.

— Стривайте, чому це вас так цікавить?

— Пийте каву.

— Якби я ковтнув бодай лик тої русалки, то вже б не жив, правда?

— Кава перша кляса. Дати вам до неї бублика?

Бумблякевич зацікавлено подивився у хитрі очі ворожки. Кіт сказав «муррня-а-ау!» і вистрибнув Бумблякевичу на коліна, рука з горнятком смикнулася і кава хлюпнула на кота. Пролунало гучне шипіння, і сморід смаленої ґуми розлився по хаті, ворожка скрикнула, а кіт звалився на підлогу і засмикався у корчах. Бумблякевич вихлюпнув решту кави на обрус — тканина задиміла.

— Ах ти ж, стерво! — гукнув до ворожки, але та вже зникла за дверима сусіднього покою.

Сморід вигнав його на двір. Вдихнув жадібно свіжого повітря і рушив далі. Не пройшов і сотні кроків, як побачив ще одну вивіску з написом «Фризієрня» [80] і вирізаним з дикти вусатим перукарем, що в одній руці тримав ножиці, а в другій гребінця. Такий самий, але живий перукар, сидів на порозі і нудьгуючими очима стежив за прибульцем.

— Голимо, стрижемо, обтинаємо, — проторохтів перукар.

— Що саме обтинаєте?

— Все. Нігті, кігті, крила.

— Я не янгол — крил не маю.

— З крилами бувають не тільки янголи, а й слуги Люципера, — весело розсміявся перукар. — Мені здається вас пора поголити.