Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович (книги без сокращений .txt) 📗

Того літа, коли я повернувся з мексиканських митарств, чехові набігло сорок два роки. Але я про це навіть не здогадувався. Дізнався про вік свого товариша набагато пізніше, вже в Еквадорі, коли випадково зазирнув у його паспорт під час заселення в хостел, і був настільки здивований, що попервах просто не міг повірити власним очам, оскільки Ян, як зовні, так і внутрішньо, не дотягував навіть до тридцяти п’яти! Багато наших спільних знайомих не давали чехові й тридцятки!

Ймовірно, все діло в тому, що Ян — затятий вегетаріанець. Він припинив вживати м’ясо ще у двадцять два, начитавшись якихось мудрованих книжок про правильне харчування. Крім того, він постійно бовтається в басейні, гасає до самих морозів на велосипеді, ходить у тренажерний зал, словом, спортсмен на всі руки і на всю голову. Ззовні ми з ним дещо схожі, щоправда, Ян трохи нижчий за мене і ширший у плечах. А ще у нього немислимо сині, мов у демона, очі. Вони неначе заправлені розведеним чорнилом для кулькових ручок. Його баньки палають над щоками, немов дві неонові лампочки, через що багато хто не вірить, що то природній колір Янових очей, а не підфарбовані лінзи. Широкий ніс, високий лоб та вічно розтягнутий в усмішці рот доповнюють доброзичливу мордяку мого компаньйона. На голові у нього стирчить на всі боки коротке русяве волосся, котре не знало гребінця, певно, від народження.

Наостанок, для того щоб остаточно сформувати перед вами образ мого товариша, вам необхідно також засвоїти, що: 1) Ян вільно володіє п’ятьма мовами (шведською, чеською, англійською, російською, польською); 2) є одним з небагатьох європейців, який розуміє анекдоти про Радянський Союз; 3) за один вечір може випити п’ятнадцять пляшок пива; 4) до сьогодні неодружений, дітей не має.

Отже, тепер ви знаєте, хто такий Ян і як він виглядає, а тому можемо повернутися до розповіді про те, чому такої чудової осені 2008-го року я надумав пертися на острів Пасхи…

В той час, коли ми познайомились, Ян зустрічався з однією запальною, неврівноваженою та страшенно ревнивою брюнеткою з колишньої Югославії. Вона ревнувала мого друзяку до всіх без винятку — до його колег жіночої статі з нашого департаменту, до ні в чому невинних дівчат на вулиці, до своєї рідної сестри, до власних подруг, до вуличних ліхтарів, табуреток і до умивальника у ванній. Звали її Міна, і, як і всі дівчата з південнослов’янських республік, вона була запаморочливо гарною, що певною мірою компенсувало недоліки її дурнуватого характеру.

Одного славного теплого вечора наприкінці літа, коли призахідні промені з останніх сил відтісняли холодну північну темряву в найпотаємніші закутки стокгольмських вулиць, ми з Яном, його дівчиною та Ребеккою, шведською подружкою Міни, вибралися в паб подудлити пивця. Настрій у всіх нас був чудовий — якраз відповідний безхмарному небу і невловній легкості, що пронизувала тіло наскрізь, варто було лиш виткнути носа на вулицю. Наближалися вихідні, ми безперестану жартували й сміялися, ніхто не хотів думати про осінь, що поволі підкрадається з Арктики, та про життя, яке неухильно несеться вперед, хоча чомусь не завше у бажаному напрямку.

Розсівшись за столиком, ми замовили чотири фіали недорогого шведського пива. Ян зажадав, аби я повідав усій компанії свої пригоди під час походу Мексикою. Я відпив кілька ковтків, кахикнув для серйозності і почав розповідати. Дівки уважно слухали оповідки про бандитів Акапулько, привільні гори Оахаки, непрохідні джунглі Чіапасу. Бесіда плавно протікала поміж безпечних берегів, поки Ян знічев’я не надумав спитати мене:

— Чувак, я от геть не розумію, чому ти не сказав мені, що запланував таку велику подорож? Ет! Я б із великим задоволенням поїхав з тобою!

У відповідь я лише стенув плечима, мовляв, так, мабуть, треба було: я мусив пройти той шлях сам. А потім, мрійливо стираючи з бокала крихітні краплі сконденсованої вологи, зазирнув просто чехові у вічі та мовив:

— Наступного літа я планую поїхати в Перу. Якщо маєш охоту, чувак, приєднуйся.

Сам того не бажаючи, я застукав Міну зненацька. Дівчина не встигла наступити Янові на черевик, не встигла смикнути його за рукав сорочки, вона навіть рота не встигла розкрити, а Ян, її любий і коханий синьоокий Ян, який ще хвилину тому поважно відчиняв перед нею дверцята і любляче чмокав у щічку, вже горлав на весь паб:

— Та-а-ак, чувак! Та-а-ак!!! Ти ще питаєш?! Звісно, я їду з тобою! Коли купуємо квитки?

Потому, не звертаючи увагу на невдоволення наших супутниць, ми почали прикидати ймовірні терміни мандрівки та підбивати бюджет.

Дівки, ясне діло, набурмосились. Якось непомітно розмова про подорожі перекинулася на обговорення життєво важливого питання: чи можливі серйозні стосунки між хлопцем та дівчиною на відстані, коли він чи вона постійно в роз’їздах, і чи слід взагалі підтримувати стосунки, коли парочка тривалий час не може займатися сексом? Визнаю, я тоді трохи захопився і навів декілька ґрунтовних доказів власної, чіткої та виваженої позиції з даного питання, після чого Міна підвелася, сказала Янові, що якщо ще хоч раз побачить мою морду в радіусі трьох метрів, то начистить нею стокгольмську бруківку, і забралася геть, потягнувши за собою Ребекку. Ян сумовито глипнув їй услід, а потому тихо проказав:

— Ну і дідько з нею, ми ж їдемо в Перу…

Я сказав «Ага», після чого ми замовили ще по келиху, аби відзначити несподіваний поворот справ.

О пів на дванадцяту, заправившись по вінця пивом, ніби два пузатих танкери ми неквапом човгали до Tunnelbana, стокгольмського метро, повним ходом обговорюючи майбутню мандрівку до країни Інків.

— Безперечно, Ліма, потім Мачу Пікчу, плато Наска. Обов’язково озеро Тітікака, — перераховував я місця, куди доконечно слід навідатись.

— Може… може, кудись ще, крім Перу? — ні сіло ні впало запитав Ян.

Ось тут я затнувся. Неждано-негадано в моїй захмелілій голові зринув давно забутий образ таємничого острова посеред Тихого океану. Він стрімко вирвався із закапелків пам’яті і злетів увись, неначе могутня косатка, що, здіймаючи хмари бризок, вистрибує на кільканадцять метрів з надр океану. Не знаю, як так сталося, але я вмить пригадав велетенські вухаті статуї — одну з найбільших загадок сучасного світу, а разом з ними безліч інших цікавинок, пов’язаних з островом Пасхи.

— Коли ти ближче ніж за п’ять тисяч кілометрів, туди потрібно летіти, — промимрив я наче у трансі.

— Що? — перепитав Ян, стуливши брови докупи.

— Острів Пасхи, — відказав я не своїм голосом, відчуваючи, як пришвидшується серцебиття, а всі принади Перу, які ще хвилину тому видавалися грандіозними та чарівливими, швидко блякнуть і тануть, розсмоктуються, немов клубні ранкового туману під першими світанковими променями.

— Не зрозумів, — мотнув головою мій товариш.

— Я кажу, якщо ти опиняєшся ближче ніж за п’ять тисяч кілометрів від острова Пасхи, туди потрібно обов’язково летіти. Життя коротке, чувак. Іншого шансу може й не бути…

Ян не відповів. Я подумав, що він не зрозумів моїх слів, або просто не надав їм значення. Однак пройде трохи часу і стане зрозуміло, що я сильно помилявся…

Наступного ранку, ще сповна не протверезівши, я поліз в Інтернет — шукати ціну на квитки до острова Пасхи. За хвилину, дізнавшись вартість перельоту, ледь не прикусив язика і похнюпився, мов бурундук, у якого поцупили весь зимовий запас горіхів. Бажання летіти помітно підупало, а згодом безслідно зникло. Я сидів, склавши ноги лотосом, втелющившись у екран ноутбука, де перед самим носом блимала дуже некрасива цифра з трьома нулями. По грудях, наче отрута, розпливалося гірке розчарування. Дорого, чорт забирай, пекельно дорого… Косатка, яка так високо злетіла вчора ввечері, з громоподібним шумом упала назад, в океанську безодню…

Двічі на рік, весною та восени, на департаменті Промислової екології в Королівському технічному університеті, де ми з Яном числились аспірантами, відбуваються так звані PhD-meeting [11]. Так називаються виїзні засідання департаменту, де збираються всі викладачі та аспіранти, аби поділитися своїми досягненнями за останні шість місяців, відзвітувати про виконану роботу та розказати про плани на майбутнє. На відміну від формалізованих і нудотних кафедральних зборів, які проводяться в українських університетах, європейський PhD-meeting має більш неформальний характер. Зазвичай для такої зустрічі за кошт департаменту бронюється готель десь за межами Стокгольма, куди з’їжджаються всі учасники засідання. Протягом дня у конференц-залі обговорюють нагальні проблеми, а ввечері викладачі й аспіранти перекочовують у готельний бар, де продовжують спілкування на вільні теми за келихами пива.