Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович (книги без сокращений .txt) 📗
У Стокгольмі стояла чудова погода. Всю дорогу до T-Centralen я також думав про останній Янів лист і, врешті-решт, остаточно втямив, що повинен побачити ті зорі. За будь-яку ціну…
Рівно о 9:59 я ввалився у хол готелю. Очі червоні, мов у кролика, щока напухла, наче в хом’яка, після танцюльок на весіллі та нічного перельоту міцно пахну ведмедиком, в голові шмигляють якісь бульки, що понапухали через немислиму суміш у крові знеболювального та алкоголю, зліва на сорочці стирчить припнута квіточка, а з рюкзака виглядає шматок весільного короваю. Коротше, не вистачало хіба шапочки Бетмена.
Двері гучно ляснули за мною. Весь мій департамент, викладачі та інші аспіранти, саме допивали каву, збираючись перебратися в конференц-зал і почати PhD-meeting. Вони на хвильку відірвалися від розмов і подивилися на мене. Хтось несміливо пискнув:
— Hello!
У відповідь я запустив понад столами тихеньку відрижку, мовляв, і вам усім привіт. А потім впер руки в боки і голосно проказав:
— Яне, чувак, ми летимо на острів Пасхи. Без варіантів.
— Як скажеш, босе! — весело відказав чех…
Я, звісно, не Тур Хейєрдал, але б’юсь об заклад, зав’язка у норвежця була далеко не такою романтичною!
Втім, минуло доволі часу, перш ніж авантюра почала втілюватись у життя.
Кінець грудня 2008-го, аеропорт Бориспіль, Україна
Пом’ятий «Boeing-737» авіакомпанії «Аеросвіт», який років двадцять тому (ще коли літав десь над Африкою) можна було назвати білосніжним, важко гепнувся на посадкову смугу і неквапом вирулював на місце своєї стоянки поміж інших літаків. За кілька хвилин авіалайнер спинився; крізь ілюмінатор я дивився на посірілий від вологи бетон, шматки брудного, аж чорного, спресованого снігу по краях доріжок для маневрування, та на інші клаповухі літаки, які стояли посеред поля нічим не захищені і через це видавалися мені дуже самотніми.
Закинувши наплічник за плечі, я спускався трапом на летовище. Після теплого салону грудневий холод неприємно лоскотав, просовуючи свої задубілі пальці в кожну шпарину під одягом. У навушниках звучала сумовита «Lonely Day» від «System of a Down», навпроти хиткого металевого трапу вже чекав довгий приземкуватий автобус, готовий відвезти всіх пасажирів до зали прибуття.
Це був особливий момент у моєму житті. Кілька днів тому я прийняв важливе й непросте рішення. Офіційно я ще лишався аспірантом Королівського технологічного університету, але… вирішив раз і назавжди зав’язати з наукою. Все сталося дуже просто. Я встав зраночку, всівся на ліжечку і промовив сам до себе:
- Ідіть усі в дупу!
І більше не пішов на департамент.
Ніхто нічого не міг зрозуміти, ні друзі, ні колеги, ні мій науковий керівник, який пророкував мені велике наукове майбутнє. Вони ж бо підходили до проблеми по-дорослому, а тому намагались віднайти якісь приховані причини, зрозуміти логіку моїх дій. Але не можна зрозуміти того, чого немає…
— Странный он какой-то… — казали мені.
Втім, існувало ще дещо, чого вони аж ніяк не змогли б осягнути…
Півроку тому в Мексиці вперше в своєму житті я почав дихати на повні груди. Я наче пройшовся по краю прірви і зазирнув у глибоке провалля, після чого зрозумів, що більше не зможу повернутися до буденного існування, до того стану, який усі чомусь називають «нормальним життям». Мене дістали статті, конференції, звіти. Програмування сиділо у мене в печінках. Нестаціонарний теплообмін, безрозмірні характеристичні параметри теплових процесів, диференційні рівняння у часткових похідних доводили до сказу. Чисельні методи, графічне кодування, апроксимація результатів експериментів, тривимірне моделювання та методологія наукових досліджень викликали рвотний рефлекс. Мене дратували академіки, професори та доценти, які постійно вказували, куди мені йти і як мені жити, які своїм монотонним дзижчанням ламали хребти найупертішим бунтівникам і до останку випалювали найменші зародки ініціативи та свободи думок. Після тієї знаменної подорожі, коли я перетнув увесь континент від Тихого до Атлантичного океану, щось десь обірвалося в мені, і ера науки закінчилась.
Швеція дала мені багато чого. Швеція змінила мене. Можливо, допомогла стати таким, яким я мріяв стати все своє життя. Однак я залишав Стокгольм. Я свідомо відкидав усі перспективи — оті казкові шведські перспективи на легке, пердбачуване, забезпечене життя — і повертався в Україну.
І була у того одна-єдина причина: нудьга не має перспектив.
…Утім, глибоко в душі я ще вагався. Я не міг ось так взяти і обрубати все одним махом. Я наче завис між двох світів. З одного боку — заможний, стабільний, розмірений світ нудотної аж до помутніння свідомості Швеції, з іншого — безладна, хаотична, але така рідна Україна. За спиною — сталева впевненість у завтрашньому дні, присмачена вічною нудьгою, перед очима — повна невідомість, страх одного дня опинитися на вулиці без засобів до існування, але заразом цікаве, сповнене викликів, повносиле життя.
Я реаліст. Я стараюсь завжди тверезо дивитися у майбутнє, а тому в найближчій перспективі нічого доброго від цього майбутнього не очікував. Річ у тім, що в історії України в цей самий час також наступав особливий момент. На фоні світової економічної кризи, що кривавою загравою палала над перенасиченим доларовими папірцями світом, зграйка завзятих політиканів повним ходом покращувала життя простих українських громадян. Відразу в усіх сферах.
Станом на середину грудня 2008-го покращувати більше не було чого: країна опинилася на грані дефолту.
Ось у такий-от важкий, нелегкий і заплутаний час я почав готуватися до поїздки на інший бік Земної кулі, відчуваючи, що вона зможе дати відповіді на всі мої запитання.
Перший етап підготовки мандрівки у мене завжди один і той самий. І це не ескізна розмітка маршруту, не визначення дат і навіть не підбиття приблизної вартості подорожі. Перший етап — повідомити про майбутню експедицію батьків…
Грудень 2008-го, три дні до Нового року, Рівне, Україна
Ліфт традиційно не працював. Це така особлива «фішка» моєї рідної панельної багатоповерхівки: триста днів на рік підйомник гарантовано не працює. Гнівно пихкаючи та фукаючи, я пнувся сходами на дев’ятий поверх. П’ятий… Шостий… Наплічник, здавалося, от-от відірве мені плечі… Сьомий… Рідні й близькі, загиджені недопалками і котячим лайном сходові майданчики… Восьмий… Фу-у-ф… Восьмий з половиною… О, хтось розмалював стіни імпресіоністськими закарлючками! Ще півроку тому цих письмен тут не було. Схоже, на поверсі підростає новий пацан-неформал… Ще трохи, і ось нарешті дев’ятий.
Я навшпиньки підійшов до дверей, трохи віддихався і натиснув кнопку дзвінка. З квартири донеслось гарячкове метушіння, гуркіт перекинутої табуретки, якісь незрозуміло-радісні схлипування. За мить двері розчахнулися і я вступив у рідний барліг.
— Мамо, я маю… — ще з порога почав я.
— О, синочку, привіт! Як ми раді тебе бачити! Як ти? Як доїхав?
Мама не дала ступити й кроку, налетіла на мене ще в порозі і міцно-преміцно обняла. Я не був удома півроку, хоча вона не бачила мене цілий рік: коли я востаннє приїжджав додому, мама відпочивала на морі, в Криму. На здійнятий галас з кімнати вийшов тато, відставив маму вбік і стримано потиснув мені руку.
— Мамо, я збираюся…
— Як ти схуд! — бідкалась мама, наче не чуючи мене і знову затискуючи в обіймах. — Чим ти харчуєшся у Швеції? Геть охляв у тій заграниці! Ай-яй-яй! Не можна ж так!
Я, зрештою, спромігся виборсатися з її рук, відступив на крок назад і (все ще не вирішивши, що краще викладати першим — крамольні думки про те, що вирішив закинути аспірантуру, чи радісну звістку про майбутню рапануйську авантюру) — і голосно заявив:
— Мамо, тату, я мушу вам дещо сказати. І це дуже важливо.
Тато здивовано вигнув брову. Мама на хвильку замовкла і зосереджено подивилася на мене. Але вже наступної миті її обличчя засяяло непередаваною радістю.
