Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович (книги без сокращений .txt) 📗

Слідом за нею понеслась «полярна» ера мого дитинства. Одну за одною я відкопував запаморочливі історії про немислимі та відчайдушні мандрівки Роберта Пірі [6], Умберто Нобіле [7], Роберта Скотта [8], Фредеріка Йохансена [9] та Руала Амундсена [10]. Дізнавшись про підкорення крайніх точок планети, кілька днів без передиху я плював з балкона на голови перехожих, бідкаючись через те, що народився на півтора століття пізніше, чим було потрібно. Я просто не міг змиритися з тим цинічним фактом, що обидва полюси, як Північний, так і Південний, уже давно підкорені, і я не зможу поплисти й підкорити їх сам, як це зробили Руал Амундсен та Роберт Пірі, послідовники Фрітьофа Нансена. Ще донедавна такі яскраві барви навколишнього світу зблякли, а життя, здавалося, на віки вічні втратило сенс. Аби хоч якось пом’якшити гіркоту від того пекельного розчарування, я взявся майструвати з картону та дерева модель корабля «Фрам», на якому Нансен вирушав на підкорення Північного Льодовитого океану.

За два тижні гордий «Фрам» із піднятими на картонних щоглах паперовими вітрилами стояв у мене на столі. Замість матросів на палубі та реях знаменитого вітрильника я розставив маленьких коричневих ковбоїв (у ті часи такими, по-моєму, грався весь СНД), після чого ми з Едом, який у той час жив по сусідству, кілька разів на день «плавали» з моєї кімнати на кухню, пробиваючись крізь страхітливі «крижані» затори в коридорі. Саме під час одного такого плавання мене осінило.

— Знаєш що? — тихенько спитав я свого друзяку.

— Що? — неуважно перепитав Ед.

Для сміливості я набрав у груди якбільше повітря і зробив офіційну заяву:

— Я, коли виросту, буду подорожувати.

Ед від здивування й захоплення аж рота роззявив:

— Ух ти!

Через кілька хвилин прийшла тьотя Ніна, Едова мама, і потягла свого «полярника» обідати. По дорозі Ед не витримав і таємничим голосом прошепотів:

— Мамо, а хочеш я тобі розкажу, що мені сьогодні Максим сказав?

— Да, конечно, сынок, — тьотя Ніна, корінна росіянка, зазвичай розмовляла російською мовою. — И что же такого интересного он тебе сообщил?

— Він сказав… він сказав… — маленький Едик хвилювався, несвідомо відчуваючи, що на його очах твориться історія, — він сказав, що коли виросте, то буде подорожувати!

Тьотя Ніна кинула підозрілий погляд на своє чадо. Подумала, мабуть, що йому слід менше зі мною бачитись, і трохи стурбовано промурмотіла:

— Странный он какой-то, — а затим пішла кудись, заклопотана своїми справами…

Ось так от кілька необачно кинутих слів передрекли мою долю.

Будьте обережні зі своїми бажаннями, люди. Особливо з тими, які проказуєте вголос. Колись вони, чорт забирай, обов’язково втіляться у життя…

Відтоді минуло два роки. Картонний «Фрам» пожовтів від часу, посірів від пилюки і розпадався на очах. Мій інтерес до славетних полярників, сміливих підкорювачів крайніх точок планети так само припадав пилюкою. А проте на зміну йому швидко насувалося інше захоплення…

…То була дивна книжка. Звісно, вона, як і всі добропорядні книжки про пригоди, була досить пошарпаною, проте на цьому схожість з нормальними пригодницькими сагами закінчувалась. Що ж відрізнялося? Насамперед — назва. Заголовки всіх інших, нормальних пригодницьких книжок, були мені зрозумілими. «Пішки на полюс», «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», «Міцний кулак туарегів», «Людина, яку покликало море», «Наодинці під вітрилами навколо світу» тощо. Все чітко і ясно. Але ця книга була особливою: на її обкладинці красувалися два химерних і спочатку геть незрозумілих мені слова: «Аку-аку». Я навіть не знав: може, насправді це одне слово, написане через дефіс? Вгорі над заголовком художник-оформлювач зобразив чоловічка в білому капелюсі, який зачудовано витріщається на велетенську статую, розвівши руки чи то від культурного шоку, чи від захоплення. Невідома скульптура на обкладинці була щонайменше вп’ятеро більша за чоловічка і зображала людину з довгими вухами, витягнутим носом і складеними на животі руками.

Ще більш химерним і загадковим виявився зміст книги. В ній розповідалося про острів з чудернацькою назвою — острів Пасхи. (Як це так, думав я собі, щоб острів назвали наче свято? Тоді, може, десь існує острів Новий рік або острів Восьмого березня?). Той острів виявився нікчемним шматочком суші, загубленим чортзна-де у Тихому океані, - на тисячі миль довкола нього простягається лише океан. А проте, крихітний клапоть суходолу колись давно населяла могутня цивілізація, котра без жодних механізмів та спеціальних знарядь зводила десятиметрові кам’яні монументи, котра розвинула власне письмо незалежно від інших світових цивілізацій, а потім… загадково зникла. Далі — ще цікавіше. Древні будівники мали білу шкіру і виглядали наче європейці, а їхнє походження та історія появи в Океанії ще й досі, за словами автора, лишається нез’ясовною таємницею. Кожна нова сторінка «Аку-аку» розкривала перед моїм допитливим писком щораз нові й нові загадки, тож незабаром мені починало здаватися, що я читаю книгу не про тихоокеанський острів, а про якусь планету з поза меж Сонячної системи. А ще мені, пригадую, сподобалося милозвучне ім’я її автора. Був він норвежцем і звали його Тур Хейєрдал…

Утім, я вас розчарую: я не почав мріяти про подорож до острова Пасхи. По-перше, я тоді вже мріяв про Мексику, мріяв до помутніння в очах і до розладів шлунку. А по-друге, острів Пасхи видався мені чимось неземним і нереальним, якимось… наче вигаданим. У мене в голові не вкладалося, як стільки таємниць може поміститися на такій мініатюрній грудочці землі посеред безкрайого океану? Острів бачився настільки далеким, диким та неприступним, що я ні на мить не міг припустити, що звичайний хлопчик з України зможе колись туди потрапити, хай як сильно він про це мріяв. Здавалося, я швидше долечу до Марса чи Венери. Через це загадковий край, щільно заставлений таємничими носатими статуями, на довгі роки поринув у надра моєї підсвідомості, затершись серед інших, менш цікавих, але так само недосяжних місцин. Простіше кажучи: я про нього забув.

Зараз, гадаю, саме час зробити невеличку паузу і трохи ближче познайомитися з Яном, тим чуваком, який не побоїться труднощів далекого шляху (на кшталт брудних південноамериканських хостелів, заїжджених еквадорських автобусів, які одним колесом постійно нависають над прірвою, сексуально стурбованих перуанок, озброєних до зубів розбишак на кордоні, примх мого впертого характеру і т. д. і т. п.) і мужньо посуне за мною в Південну Америку. Від цього моменту Ян виходить на передній план моєї пригодницької історії, тож, хочете ви цього чи ні, віднині вам доведеться миритися з його та моєю присутністю аж до останньої сторінки.

Отож, як вам уже відомо, народився Ян у Празі, в сім’ї відомого чеського дипломата. Робота у Фідлера-старшого була складна й напружена, пов’язана з систематичними змінами місць проживання, через що вже у тримісячному віці маленькому Янові довелося перебиратися в Швецію. Після того він ще чимало вештався світом, тягаючись слідом за батьком зиґзаґами дипломатичної кар’єри. Якийсь час сім’я Фідлерів мешкала у Польщі, Фінляндії, Чехії і навіть Росії. Малому Янові доводилося постійно змінювати не тільки школи, де він навчався, але й мови, якими він спілкувався. Певно, саме завдяки цьому чех виріс напрочуд компанійським та товариським, наловчившись пристосовуватися до будь-якої компанії та ситуації. Ставши повнолітнім, Ян вирішив осісти саме в Швеції, де ми з ним і здибались.

Ми познайомилися в Kungliga Tekniska Hцgskolan, по-нашому — в Королівському технічному університеті. Ян, як і я в ті буремні часи, знічев’я подався в аспірантуру, а паралельно підробляв асистентом у Департаменті промислової екології. Нас з чехом посадили в одному кабінеті за сусідніми столами. Пригадую, я відразу відчув у своєму «співкамернику» споріднену бунтарську душу. Нам вистачило одного походу «на пиво», щоб заприятелювати, а через два тижні ми вчепилися один в одного, наче два реп’яхи.