Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (книги читать бесплатно без регистрации TXT) 📗
Китай. Між тим, уже
в жовтні 1921 ро ку виходить
літературний
додаток до пекінської
Василь Єрошенко.
Портрет
японського
художника
Цурута Горо
146146
газети «Ченьбо», який був повністю присвячений
життю і творчості Василя Єрошенка. Лу-Сінь, зірка
китайської літератури першої величини, перекладає
дванадцять казок Василя Яковича і п’єсу «Персикова
хмарина» – у двадцятитомнику китайського класика
цим перекладам відведено майже том.
Лу-Сінь, людина унікальної доброти, не тільки забрав
Ярошенка жити в своїй домівці, а й влаштував
на роботу, яка унезалежнювала майбутнє його життя.
Приват-доцент Пекінського університету, а згодом
професор Василь Єрошенко читає лекції п’яти стам
студентам.
…Поверх товщі снігів гуляла хурделиця, вила тоскно,
як собаки, що зачули у ніч мерця. Над Василем
Яковичем сипуча пустиня снігів і нема на що сподіватися,
бо найближча жива душа хіба за десятки кілометрів
– видно, доля у нього така, щоб сходити
невимірний світ, а судилося згинути тут, у викопаній
власними руками білій могилі, поступово стаючи
мерзлою кісткою.
Раптом над головою почувся шурхіт, спочатку
ледве вловимий, що мало різнився від шурхоту гнаного
вітром снігу, та він наближався і вже не ставало
сумніву – розгрібають над головою сніг. «Вовки,
бродячі духи цієї пустелі», – спокійний, неначе чужий,
промайнув мимоволі здогад і Василь Якович дістав
ножа й приготувався до відсічі. В ту ж мить кігтяста
лапа гребонула останній сніг і торкнулася його
руки. «Аміго!» – неймовірна думка струмом пробігла
вихолонулим тілом. Мов зачувши цю думку, ватажок
собачої упряжки Аміго пробив останній сніг до людини
і, лизнувши руку, тихо і втішено заскавулів. Аміго,
як ні до кого на їхній чукотській базі, прив’язався
до Ярошенка всією своєю собачою душею, то ж коли
відв’язалась упряжка, як тільки негаданою волею стішилися
собаки, зумів завернути і привести до покинутих
нарт.
Василь Якович розгрібав задубілими руками, що
не хотіли слухатися, сухий сніг, лаштував через силу
упряжку, бо йому ще далеко їхати до людини в біді.
І знову рушили нарти крізь заметіль, щоб творити добро:
лікувати тут, таких щирих і наївних чукчів, а як
закине доля згодом в туркменські степи – вчити не
147
зрячих малюків і створити вперше у їхній історії абетку,
їздити в туркменське село з несподіваною назвою
Моргунівка… Там житимуть виселенці з України, він
ставитиме для них концерти з українських пісень,
а для малечі буде опера Лисенка «Коза-дереза» – і
ніхто не повірить, що артисти в цій опері всі незрячі.
Це буде колись, у незнаному майбутті, незнаному
для самого Єрошенка, класика японської літератури,
освітнього діяча Китаю, Бірми, Індії, Туркменії і Росії,
це буде колись… А зараз мчіть, нарти, крізь хурделиці
і заметілі, під неймовірним переливом полярного сяйва,
мчіть крізь кучугури назустріч жорстким і в’їдливо-
колючим від немилосердного морозу вітрам – там
десь за снігами може померти незнана людина.
Василь Єрошенко
та Ганна
Шарапова
148148
Георгій Гамов
З ПРАКОРЕНІВ
ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ
Сніги мели без втоми другу добу, жмути дрібних
як пісок сніжин завірюха шпурляла просто в обличчя,
аж той крижаний пісок, що безжалісно сік лиця,
видавався насправді гарячим мов присок. Другу добу
Георгій з Любою брели крізь заметіль у бік кордону
з Фінляндією, лютий мороз і злий вітер назустріч
мордували тіло, але тішили душу – все ж такої погоди
менша вірогідність натрапити на патруль радянських
прикордонників. Лише вночі кілька разів призупинялися
і, обнявшись, відпочивали стоячи; якби
спробували присісти, могли б заснути і сон той став
би вже вічним.
– Я більше не можу, Джо, – спинилася врешті
Люба, спершись на лижні палиці, радше навіть не
сперлася, а повісилася ватяним знеможеним тілом.
– Мусимо, Ро, через «не можу», – твердо відказав
чоловік, хоч і собі спинився. В їхньому веселому
молодіжному гурті за Георгієм утвердилося ім’я
«Джо», а йому ж подобалося називати дружину Ро.
– Так вже судилося: із пекла людського йти крізь пекло
природи.
Вони просувалися ще кілька годин, сторожко вглядаючись
у білі напівсутінки, розкреслені навскісними
сніговими лініями, пропотілий одяг зверху вкривався
льодяною кіркою і ставав дерев’яним, аж доки Георгій
не помітив, що на цьому узгір’ї вони вже були.
– Ми ж по колу йдемо! – і собі, помітивши знайому
місцину, стривожено вигукнула Люба.
Рішення, яке давно вже ворушилося в думці, він
далі відкладати не міг – сили фізичні вичерпувалися,
а ризик втрапити на прикордонників подвоювався.
– Не судилося, Ро, – здався врешті чоловік, та в
голосі не відчувалося тону поразки. – Але ми повторимо
це, тільки в ліпшому варіанті.
Георгій і Люба, на щастя, вернулися непоміченими
з ризикованої подорожі, де шанси були однаковими:
потрапити на мушку прикордонника, спізнати
не фінські, а, найвірогідніше, уже сибірські сніги, чи
вирватися на Захід із густо огорнутої сталінським мороком
країни.
Георгій Гамов з веселої студентської четвірки
мушкетерів, що утворили за їх словечком «джаз-банд»,
першим зважився на такий відчайдушний вчинок.
Цій четвірці в університетському середовищі щиро
заздрили і так само щиро засуджували її. Молоді нахаби
за девіз обрали для «джаз-банда» не що-небудь:
«Не бути знаменитим так негарно». Видають журнал
«Отбросы физики», затівають паради дотепності… Та
й імена собі обрали нівроку – одесит Георгій Гамов
– Джонні, Лев Ландау з Баку – Дау, Дмитро Іваненко
з Полтави – Димус. Під подив і обурення професури
Ленінградського університету ця трійка і їх друзі
сміють знімати галас, що нинішнє покоління фізиків
у фізиці анічогісінько не тямить і саме час створити
Інститут теоретичної фізики, зрозуміло, винятково
під їх керівництвом. То багато років ще спливе, коли
подібний інститут справді назвуть ім’ям одного з цих
задерикуватих спудеїв – ім’ям Дау, Лева Ландау. Та
доля розсудить по-іншому і розкидає їх по світах.
Однак скандальна джаз-банда швидко вбивалася
в наукове пір’я. Георгій Гамов уже в двадцять чотири
роки дослідить один з чотирьох видів радіоактивності,
створить теорію альфа-розпаду, його статті публікуються
в найпрестижніших європейських журналах
і стають сенсацією, що шокує. Академік Володимир
Вернадський рекомендує двадцятивосьмирічного
Георгія в члени-кореспонденти академії наук і його
обирають практично одноголосно. Молодий науковець
їде в перше закордонне відрядження. Знайомство
з Нільсом Бором, зустріч в Геттінгені з іншими
славетними вченими, стаття видатного теоретика
фізики Лауе в центральному німецькому науковому
