Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Не повторюватимусь, які давні історичні оригінали мала у своїх руках і була знайома з ними Катерина II. Вона все робила із власне німецькою хитрістю і пунктуальністю. Однак забула, в якій країні жила і ким правила. Адже і в ті часи довкола було безліч дурнів, вони і в тій брудній справі захотіли прославити імператрицю. Почали говорити зайве. Особливо цим грішив М. М. Карамзін.
Між іншим, М. М. Карамзін став одним із авторів "російського чуда". У 1803 році він приступив до написання своєї 12-томної "Історії держави Російської" ідо 1811 року написав кілька перших томів. Про це заявив він сам на перших сторінках книги, читаючи їх у тому ж 1811 році імператорові Олександру І, особистому вихованцеві Катерини II. Книга стала "лебединою піснею" М. М. Карамзіна, проспіваною "на славу Москві та її князям" за "збирання землі руської".
Однак із М. М. Карамзіним трапилася велика '’трагедія" при написанні книги. Почавши писати "Історію", він раптом виявив, що всі "відкриті й придбані" до нього "літописні зводи" не містили інформації про "появу Москви" у добатиїв час. Простежувався неймовірний конфуз. Виходило так, що М. М. Карамзін співав славу місту, котре з'явилося в Золотій Орді в часи хана Менгу-Тимура. Виходило, що саме золото- ординські хани прославили своє князювання. Природно, від цих страшних думок Карамзіна кинуло в дріж. Він стрімголов кинувся шукати потрібний йому "літописний звод". І — о диво! — знайшов! Саме те, що шукав!
Послухайте:
"У 1809 році... знайшов я два скарби в одній книзі: літопис Київський, відомий єдино Татіщеву, і Волинський, 164 раніше нікому не відомий... За кілька місяців дістав я інший список їх: як такий, що належав колись Іпатіївському монастирю, був він захований у бібліотеці С.-Петербурзької Академії Наук між Дефектами" [27, т. І, с. 24].
Захотів — і знайшов! І не де-небудь у зубожілому глухому монастирі, а в самій Академії наук. Виявляється — і там "ховалися" шедеври. А "дістав" Карамзін не просто який-небудь "літописний звод", а саме — Іпатіївський, тому що в Іпатіївському "літописному зводі" й згадується вперше слово "Москва".
Нагадаю читачеві ті слова: "Прийди до мене, брате, в Москву".
Але головне, М. Карамзін знайшов те, що йому було потрібно, — Москва в тім зводі згадана в 1147 році.
"Чудеса" у Московії в ті часи відбувалися на кожному кроці. Не будемо докопуватися, хто "сотворив" Іпатіївське "чудо" — чи сам М. М. Карамзін, чи Катерина II зі своєю "Комісією".
Однак М. М. Карамзін припустився дивовижної помилки, коли повідомив:
"Катерина Велика, жагуче люблячи нашу історію, перша наказала друкувати літописи. Витратили чимало грошей, але не зробили найпотрібнішого: справного вченого зводу літописів. Яка потреба друкувати одне у двадцяти книгах" [24, т. І, с. 24—25].
І невтямки було цьому великоросові, що він зазіхав на головне катерининське надбання, на таїнство процесу написання так званих "загальноросійських літописних зводів". Хитрою і розумною була Катерина II для свого часу, але дуже багато дурнів і необережних людей продовжували її справу. Куди лише ткнуться — скрізь шкодять.
До речі, особисто М. М. Карамзін повідомив нам про існування наступних катерининських "літописних списків": Лаврентіївського, Троїцького, Іпатіївського, Хлєбніковського, Кенігсберзького, Ростовського, Воскресенського, Львовського, Архівського й інших.
Що характерно: саме з часів Катерини II назавжди зникли всі стародавні першоджерела. Особливо — українські, ті, які були вивезені з веління Петра І і тої ж Катерини ІІ. Не буду вдруге наводити слова із щоденника О. В. Храповицького, де він нагадує нащадкам, що оригінал великого Нестора "Повість минулих літ" Катерина и тримала у своїх руках. Повторюю — оригінал! І не будемо забувати, що всі видатні раритети старовини імператриця та її нащадки зберігали у Санкт-Петербурзі, який не був спалений, як Москва, 1812 року.
А далі хочу розповісти читачам про ще одну цікаву історію. Десь у 1692 році в Московській державі була написана книга "Скіфська історія", автором якої був Андрій Іванович Лизлов. Освічена людина, мудрий фахівець, він багато років був на високій державній службі й багато поїздив по європейській частині Московії. Книга майже сто років поширювалася в рукописі, тому що московська влада забороняла її друкувати за "вільнодумство та єресь".
Ця праця написана в докатерининські часи, але вперше була надрукована в повному обсязі 1787 рову, саме за правління Катерини II. Частково (перший розділ) вийшов 1776 року. Відтоді, до 1990 року, книга в Російській імперії не перевидавалася. Навіть виправлена катерининськими помічниками, вона чимось лякала московських можновладців та їхніх наукових мужів.
І лише в 1990 році, коли імперія розвалювалася, книга вийшла в Москві — накладом 5000 примірників. Не густо. Послухайте, що написав у 1990 році в післямові російський професор:
"Цікаво відзначити характер виправлень (катерининських часів. — В. Б.): вони були не лише технічними, але й за змістом.., більшість виправлень зроблені тим же почерком і в самому тексті: так замість слів "цар і цариця" написані "хан і ханша"; замість слова "царство" поставлено "влада": слово "московському государеві" замінено на "російському".., а текст про "чудеса" вимазано із книги Лизлова... Важко сказати, у чиїх руках побував цей екземпляр, можливо, у Г. Міллера." [29, с. 347].
Дуже цінні вказівки щодо виправлень. Намагалися відмежуватися від золотоординського минулого, коли в московських церквах славили царів — Батия, Берке, Менту-Тимура. Тохту, Тохтамиша та інших. Як мовилося в церковних проповідях, то були "послані Богом для московитів — Царі". У XVIII столітті цих слів соромились і їх "підчищали". Проголосивши себе "великоросами" і поцупивши в українців-русичів їхню історію, намагалися у всіх стародавніх текстах "Московію" іменувати— "Росією", а царів "московських" — "російськими"! Тепер ми усвідомлюємо, навіщо Катерина II створювала так звані "загальноросійські літописні зводи", де "зводили докупи" нічим не пов’язані волинську і київську землі з ростовською і суздальською.
Про Г. Ф. Міллера не буду повторюватися — читачі вже знають про цього "російського патріота". Слід зазначити: хоча книга А. І. Лизлова була неабияк "підчищена", однак її все-таки повністю переписувати не стали. Це й зберегло для історії найбільшого свідка кінця XVII століття. Тому що "Скіфська історія" містить масу посилань автора на першоджерела, якими він користувався при написанні книги про Московію та її. сусідів. Це, по суті, перша історія Московії, хоча дещо попсована цензурою.
Наводжу першоджерела, на які посилався А. І. Лизлов у "Скіфській історії":
1. "Синопсис... — видання Києво-Печерської Лаври”, надруковане в її друкарні в 1674, 1678 і двічі в 1680 роках (с. 392).
2. "Хроніка Сарматії Європейської" (Краків, 1611). Під таким заголовком відомий публіцист і перекладач Мартін Пашковський видав польський переклад книги Олександра Гваньїні (1538— 1614) (с. 433).
3. "Універсальні реляції Джованні Бутеро (1533—1617), одного із найбільших італійських письменників...", уперше видані в Римі у 1591—1592 р. Автор "Скіфської історії" спирався на перше видання польського перекладу {Краків, 1609) (с. 434).
4. "Хронограф (Київський)..." — невідомо який", у наш час налічується кілька сотень списків" (с. 398), "Редакція 1512 р. "не ділена на глави", у "Скіфській історії не використана" (с. 399). "Серйозне наукове дослідження редакцій Хронографа з’явилося... через 200 років" (с. 399).
