Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Частина друга
"КАТЕРИНИНСЬКІ НАПРАЦЮВАННЯ"
1
Для аналізу російської історії та осмислення ідейної спрямованості необхідно знати, хто й коли її писав, з якою метою. Цілком зрозуміло, що саму історію створив народ Московії та його поводирі. А ось хто повідав людству — залишається загадкою дотепер. Написано сотні томів, ведуться розмови про стародавніх літописців, найчастіше вигаданих, але немає ні єдиної роботи, де б ґрунтовно, поелементно досліджувалися факти масового видання сотень і тисяч так званих "літописних зводів" та появи їх в російському науковому середовищі. Хто це проробляв, яким чином, на підставі яких матеріалів і документів, навіщо — щодо цього — цілковите мовчання. Не люблять московити з цього приводу просторікувати. Це цілком зрозуміло. Тому що саме в другій половині XVIII — початку XIX століття прихований великий секрет появи та засади викладання історії московської держави та її народу.
Пропоную читачам спільно заглянути в московські схованки. Вони зберігають багато свідомо прихованих таємниць.
Отже, укріпившись в імператорському кріслі, Катерина II згодом стала ґрунтовно цікавитися історією своєї держави. Природно — невигаданою. Вочевидь, те, про що вона довідалася, її дуже вразило і не сподобалося. Бо ж якби в тому історичному минулому все влаштовувало імператрицю, вона б ніколи не приділила "творенню російської історії" стільки років свого життя, з 1783 до 1792 року. Саме 4 грудня 1783 року Катерина II видала указ, яким створила "Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії" під началом і наглядом графа А. П. Шувалова" [8, с. 564].
Ми, можливо, ніколи й не довідалися б про цю титанічну працю Катерини II та її "Комісії". Але так сталося, що залишилися сліди тієї діяльності. Статс-секретар Катерини II О. В. Храповицький залишив свої щоденники, де описував діяльність государині. І хоча ті щоденники, виданні 1862 року, були піддані жорстокій цензурі, все-таки вони багато про що розповіли.
Перш ніж перейдемо до аналізу щоденників статс-секретаря імператриці, хочу стисло подати сам указ Катерини II. Вірніше, виклад указу: "Призначити... до 10 людей, які сукупними зусиллями склали б корисні записки про давню історію, що переважно стосуються Росії, роблячи короткі виписки із давніх російських літописів та іноземних письменників за відомим (Катерині II. — В. Б.)... своєрідним планом. Ці вчені становлять "зібрання", але їх добирає Шувалов... і представляє імператриці. Між членами цього зібрання має бути троє або четверо людей, не обтяжених іншими посадами або досить вільних, щоб працювати з цією дорученою їм справою, одержуючи за цю працю особливу винагороду. Зібрання перебуватиме під найвищим заступництвом. Старший над ним... представляє імператриці праці зібрання, які з її дозволу друкуються у вільній друкарні" [8, с. 564—568].
У такий спосіб були написані так звані загальноруські літописні зводи, які в наш час видаються за стародавні шедеври.
Що ж наштовхнуло російську політичну еліту другої половини XVIII й початку XIX століття на те, щоб виконати цю брудну фальсифікацію?
Мотив був надзвичайно серйозний. Відомо: ще на початку XVIII століття не існувало письмового викладу цілісної історії Московської держави. А після того як Петро І повелів з 1721 року іменувати Московське царство — Російською імперією, виникло додаткове завдання: обґрунтувати спадковість назви "російська” від давнього Київського князівства.
Петро І неодноразово звертався до справжніх русичів, тобто українців, які закінчили Києво-Могилянську академію, і просив їх написати історію, тепер уже — Російської імперії. Нагадаю читачам: у Московії в ті часи була поголовна неграмотність. Людина, яка вміла читати, зводилася до рангу мало не вченого.
Не буду втомлювати читачів сотнями історичних доказів, які підтверджують цю істину. Скажу лише: коли Петро І хотів призначити Патріархом Московським русича-українця, до нього прийшли кілька знатних московських людей і архієреїв, благаючи не робити цього. Серед причин головною була: "Не ганьби нас, государю. Малороси — книжники. У них навіть жінки читають". Така глибина відсталості була в Московії на початку XVIII століття.
Московитам нині не подобаються ці істини. Однак слів із пісні не викинеш.
Здійснити намір і написати цілісну історію своєї держави Петру І не вдалося. А після нього, до Катерини II, цим питанням ніхто не займався. Слід зазначити, що Петро І зробив дві винятково корисні справи для написання історії Московської держави.
Перше: він 1720 року видав указ, яким велів вилучити із України всі давні першоджерела та архіви й доставити їх у Москву і Санкт-Петербург. Цим самим він відтинав від українського народу його старовину, його писемну історію. Цар крав минуле України.
Друге: саме він запросив до своєї імперії німецького історика Герарда Фрідріха Міллера, який появився в ній 1725 року. Це саме той Міллер, який найбільше зробив для формування ідеологічної основи московської історичної науки, той Міллер, що упродовж 1733—1743 років їздив по Сибіру і вилучав усі стародавні золотоординські архіви й раритети. Саме Г. Ф. Міллер заповів Московії думку, щоб "...застерегти співгромадян наших від читання іноземних книг, про Росію написаних". Ця думка була законом Російської держави майже дві сотні років — до розвалу імперії.
Міллер у свій час неодноразово звертався до імператриці Єлизавети Петрівни з пропозицією щодо "написання російської історії за допомогою спеціального державного органу", але імператриця не зрозуміла витонченої думки академіка. І лише Катерина II оцінила і реалізувала блискучу пропозицію Міллера.
Ця государиня не одразу прийняла пропозицію Міллера. Спочатку вона взялася вивчати московську старовину та наявні письмові джерела. І що далі імператриця заглиблювалася у вивчення історичного минулого своєї держави, тим більше її охоплював звичайний людський жах. Вона побачила, що Олександр, так званий Невський, абсолютно "не походить" на святого. Ще більш моторошна правда супроводжувала так званого Дмитра Донського. А початок Московської держави, з великими натяжками, можна віднести лише до 1505 року. Адже до того року московські князі були звичайними ординськими підданими, бо ще дід Івана Грозного — Іван III — "злизував кобиляче молоко з грив татарських коней". Навіть Іван IV (Грозний) був звичайним данником кримських ханів і на їхню вимогу відрікся від титулу Царя Московського, передавши титул справжньому Чингісиду — татаринові, й таке інше й т. д.
Будучи освіченою людиною, Катерина II розуміла: історики Європи наступних часів висміють московську облуду про походження Московії від Київського князівства. Тому що те твердження базоване на звичайному московському бажанні та на фальшивій родинній династичній лінії. У ті катерининські часи Європа вже багато років, приміром, висміювала подібне англійське посягання на Францію. У Франції навіть ходили із цього приводу анекдоти.
Цілком обґрунтовано написав історик: "Хоча Московські государі й називають себе великим князем або царем "всея Русі", але право на цей титул у них було таким же, як і право їхніх сучасників — англійських королів, за яким вони приписували собі герб і корону Франції до своєї вітчизни" [24, с. 10].
Зверніть увагу, історик говорить ці слова через 100 років після катерининських "вправлянь з російською історією". Як бачимо, титанічна праця Катерини II та "Комісії для складання записок про давню історію, переважно Росії" не допомогла.
