Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
До речі, ще за життя Катерини II один із її протеже, історик І. М. Болтін, обвинувачував В. М. Татіщева (уже мертвого — помер у 1750 році) у "використанні неіснуючих джерел".
Виявляється, у сорокових роках XVIII століття джерела існували, а у вісімдесятих роках — їх уже не стало. Прошу звернути увагу на послужний список автора "Історії":
Татіщев Василь Микитович (19.4.1686 р.—15.7.1750 р.)... російський державний діяч, історик... Брав участь у Північній війні І700—21 p.. виконував різні військово-дипломатичні доручення царя Петра І. У І 720—22 р. і 1734—37 р. керував казенними заводами на Уралі, заснував Катерішбург: у 1741—45 р Астраханський губернатор" [ 16, т. 25. с. 297].
В. Н. Татіщев мав прямий вихід на будь-який архів і працював на Уралі та в Астрахані до вилучення із цих міст архівів і стародавніх золотоординських матеріалів. До речі, Катерина II 1768 року відправила експедицію, яку очолив Петро Симон Паллас, у райони Нижнього Поволжя, Середнього і Південного Уралу, Південного Сибіру (Алтай, Байкал, Забайкалля) для вилучення як архівів, так і стародавніх раритетів. Експедиція була комплексною. Займалася питаннями: географічними, геологічними, етнографічними й т. д. Однак ці питання були прикриттям до головної її роботи: вивчення питання освоєння підкорених земель. А ті землі і народи можна було остаточно підкорити тільки за умови вилучення в народів писемної пам’яті... Згадувана "експедиція" проїхала тисячі кілометрів, працювала з 1768 до 1774 року. Подібних груп, загонів було сотні.
Тепер читачі мають розуміти, який грандіозний задум фальсифікації здійснила російська правляча еліта в другій половині XVIII століття, створивши "Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії" і вилучивши у всіх народів імперії їхню писемну пам’ять із найдавніших часів до XVIII століття включно.
Особливо від цих воістину бандитських дій постраждав український народ, тому що в нього вкрали всі праці давніх літописців, історичні хроніки українсько-литовського періоду, всі синопсиси і хронографи тощо. Усі ці великі святині в наступні часи було перекручено в інтересах московської імперії, частина із них вставками введена у так звані "загальноросійські літописні зводи".
Сумніватися не доводиться. Тому що на нашій пам'яті перший московський президент М. С. Горбачов відкрито брехав перед усім світом, коли заперечував наявність у московських схованках договору і карти про розподіл Європи в 1939 році між Сталіним і Гітлером. Однак документи було знайдено, пред'явлено людству. Ніколи не забувайте про російську імперську облуду.
Нам буде важко знайти приховану в "загальноросійських літописних зводах" московську брехню. Однак пропоную цю місію здійснити. Як звичайно, спиратимемося на російські джерела та російських авторів. Вони дуже наслідили у своїх "історичних творах".
2
Почнемо дослідження, як і годиться, з найбільш давнього джерела — "Повісті минулих літ". Поглянемо, який "доважок брехні" запустили в нашу реліквію історики- "великороси". Від стежимо, що принципово не влаштовувало "великоросів" у древньому літописі.
Послухаймо професора Людвіга Шлецера (1735—1800), який у 1761—1767 роках перебував на службі в Російській імперії, мав титул почесного члена Петербурзької Академії наук:
"У 1720 р. Татіщев був відряджений у Сибір... Тут він знайшов в одного розкольника дуже давній список Нестора. Як же він здивувався, коли побачив, що той відмінний від попереднього. Він думав, як і я спочатку, що існує тільки один Нестор і один літопис. Татіщев помалу зібрав десяток списків, із них і повідомлених йому інших варіантів склав одинадцятий".
Такі свідчення надав німецький професор. Але що цікаво — до нас дійшов один-єдиний варіант "Повісті минулих літ". Чи не дивно? Однак, якщо згадати про так звану роботу Катерини II та її "Комісії зі складання записок про давню історію, переважно Росії", то нічого дивного в цьому явищі немає. У руках Катерини II опинилися всі 11 варіантів. В її руках був і сам оригінал давнього літопису. Загляньте в "Записки" О. В. Храповицького, де під 23 червня 1791 року знайдете це свідчення. Катерина ІІ дуже суворо ставилася не лише до самих текстів "Повісті минулих літ", а й навіть до кожного рядка, написаного В. М. Татіщевим. Навіть Г. Ф. Міллеру, якому вона цілком довіряла та який особисто "займався" "Історією” В. М. Татіщева, вона, зрештою, заборонила показувати кому-небудь хоча б один аркуш оригіналу тієї історії. І це ще до створення знаменитої "Комісії".
А.В. Олсуф’єв від її імені 23 лютого 1783 року "зажадав від Міллера передачі в Кабінет манускрипту, що був у нього, якнайшвидше". Я не мав можливості познайомитися з листом А. В. Олсуф’єва, однак читав (частково) відповідь Г. Ф. Міллера на цей лист.
Послухайте та гарненько подумайте: "2 березня 1783 року, перепроваджуючи манускрипт, він (Міллер. — В. Б.) пише: "Вашого Превосходительства власноручне писання звільняє мене від зобов’язання, за яким жоден аркуш не може без відома Колегії повідомлений бути кому-небудь сторонньому [30, с. 799—801].
Такі вказівки давала імператриця Катерина II з питань, які стосувалися джерел російської історії. Сьогодні немає ні найменшої певності, що саме оригінал тексту "Повісті минулих літ" дозволила донести до нас правителька "великоросів". А в тому, що існував такий текст-оригінал давньої української святині, думаю, ніхто не сумнівається.
Не вдаватимуся до пояснень, яким чином могли опинитися в Сибіру виписки з оригіналу Несторового літопису. Імовірно, були й інші київські, чернігівські, волинські літописи. Але вони були цілковито українськими; вони принципово в IX—ХЗІІ століттях не могли стосуватися історії країни Моксель. То була земля чужих племен. А починаючи з 70-х років XVII століття, та земля стала ворожою для русичів-українців. Хоча українських священиків і державних діячів уже засилали на Соловки, в Сибір, у Закам’я.
Згадайте хоч би випускника, а пізніше викладача Києво-Могилянської академії — Максимовича, висвяченого 1712 року на Митрополита Сибірського і Тобольського та засланого в Сибір "зросійщувати", або, по-іншому, — "нести християнську віру" підкореним фінським і татарським народам. Там у глухій, тайговій землі він і помер 1715 року.
Великі українські просвітителі, вирушаючи у глухомань, володіли не лише словом Божим, а й також книгами, які несли ті слова і стародавні знання. Адже Московія, навіть через сотню років, була суцільно безграмотною, неосвіченою країною.
І нехай читачі не думають, що мої слова — звичайна вигадка. Подам свідчення французького дипломата Де ла Невіля, який 1689 року п’ять місяців перебував у Московії. Ось цитата із його книги "Записки про Московію":
"Московита, загалом кажучи, справжні варвари, недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, вигодолюбиві... Вони настільки грубі й неосвічені, що без допомоги німців, яких у Москві безліч, не могли б нічого путнього зробити" [31, с. 120]
Така картина московського суспільства на початку XVIII століття. Саме тоді російська еліта вирішила обзавестися писемною історією своєї країни. У глибинці стан культури і науки був значно гірший. Тому, справді, все "путнє" у Московії в XVII—XVIII століттях робилося за допомогою німців. У тому числі й написання історії країни. Втім, це відступ.
Подаючи давній київський літопис Нестора в безлічі так званих "загальноросійських літописних анодах", катерининська "Комісія" і наступні "продовжувачі її справи” настільки зіпсували первісний текст, що професор О. О. Шахматов у своїй об'ємній роботі "Розвідки про найдавніші російські літописні зводи", виданій у Санкт-Петербурзі 1908 року, змушений був написати (між іншим, не засуджуючи):
