Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
– Почекай! – відповіла Євдокія. – Трохи пізніше, коли за нами більше людей буде.
Хвилин через десять Василь і Євдокія стояли поряд, упрохавши одну жінку стати назад.
– Чотирнадцята колона, приготуватися! – прозвучав уже інший чоловічий голос, більш владний і суворий. – І-і-і… лівою!
Колона почала марширувати, а разом із нею слухняно почали марширувати Харитонов і Євдокія. Спершу це було крокування на місці, але буквально через хвилину колона, поки що черепашачою ходою, рушила вперед, із кожним коротким кроком набираючи швидкість і рішучість.
– Ур-р-ра! – пролунав той же суворий голос.
І тут же вся колона вибухнула дзвінкими жіночими голосами, і були чутні в цих криках і стогін, і плач, і нестримна радість.
Харитонов крутив головою на ходу, намагаючись розглянути, повз що вони йдуть.
– Тримайте голову рівно! – прошипіла незнайома жінка, що крокувала справа. – Вам скажуть, коли й куди її повернути.
Він послухався.
Колона вийшла на широку вулицю, де будинки були вже триповерховими, але такими ж похмурими, як і на проспекті Свободи.
– Ур-р-ра! – знову крикнув чоловічий голос.
І знову над колоною вибухнув феєрверк жіночих голосів.
Харитонов не кричав. Було якось незручно своїм низьким голосом приглушати святковий крик.
– Дивися! – не повертаючи голови, зашепотіла Євдокія. – Ліворуч дивися! Мавзолей!
Харитонов глянув скоса і дійсно побачив дивну споруду із забарвлених у чорний колір колод.
– Я там була! – похвалилася пошепки Євдокія.
– А що там?
– Перший партсек нашого міста… – відповіла вона. – А саркофаг-то який красивий! Із кришталю, кажуть. Туди тільки ударників виробництва пускають. Шкода, ти не побачиш…
– Шкода… – пошепки погодився Харитонов.
– Ви замовкнете чи ні?! – знову зашипіла жінка, що йшла праворуч від Харитонова. – Ніякого виховання! Таке свято, а вони!..
Попереду показалася широка площа, вся в білому снігу, немов святковим килимом укрита, за нею височіла багатоповерхова будівля, що нагадувала дзвіницю, тільки без купола і хреста. Колона розміреним кроком вийшла на площу і попрямувала просто до цієї будівлі.
Євдокія спіймала погляд Харитонова й кивнула на балкон третього поверху, де привітно махав рукою чоловік у чорному пальті й такого ж кольору капелюсі. До перил балкона було причеплено три портрети, які Харитонов легко впізнав.
Перед будівлею колона зупинилась і всі зробили легкий уклін.
– Дорогі товариші! – долинув голос чоловіка з балкона. – Поздоровляю вас із сорок другою річницею нашої Великої революції! Відзначаючи наші досягнення, Всесоюзне міністерство трикотажних виробів спеціального призначення нагородило нашу провідну в галузі фабрику почесною грамотою і дозволило їй носити ім'я вождя світового пролетаріату Карла Маркса. Ур-р-ра!
– Ур-р-ра! – задзвеніла жіночими голосами колона.
– Бажаю вам вкладати у вашу працю ще більше віри в наші ідеали, у світле майбутнє неминучого комунізму! Запрошую вас до святкового столу в Будинок культури, а на площу викликається п'ятнадцята колона!
Колона зарухалася, почала розвертатися, при цьому ліві крайні майже стояли на місці, а праві робили широкі кроки. Розвернувшись, колона поступилася місцем наступній колоні, в рядах якої Харитонов, на свій подив, побачив молодого голеного чоловіка. Той теж помітив Харитонова, й вони всміхнулись один одному обережно і ледь запитливо. Харитонов хотів трохи краще розгледіти його, але чотирнадцята колона додала крок, і жінка, що йшла за ним, дуже вдарила чоботом по кісточці, щоб він змінив ногу, яка збилася через неуважність із потрібного кроку.
Попереду показався високий квадратний будинок із широким входом. Але вхід не був настільки широким, аби в нього могли пройти відразу четверо людей, і тому там з'явився черговий чоловік на білому коні та в білій шинелі, який командував:
– Перша шеренга – заходь, інші марширують на місці!
Знов утворився людський струмочок, який захопив Харитонова і Євдокію всередину будівлі, де вони опинилися в черзі, що повільно рухалася. У просторому залі, наповненому святковою атмосферою, висів величезний, майже на всю стіну, плакат: «За все, що Батьківщина зробила нам, ми – її вічні боржники!»
Не минуло й десяти хвилин, як попереду з'явилися пофарбовані в червоний колір польові кухні з відкритими котлами, з яких ішла пара, що розносила приємний апетитний запах. Роздавачі були одягнені в акуратні темні костюми з краватками, але, судячи з того, що почувалися вони в цьому одязі незручно, це не було їхнє щоденне вбрання.
Проворна дівчина всучила Євдокії й Харитонову по порожній алюмінієвій мисці та ложці зі зручною широкою ручкою.
Роздавач, святково всміхаючись, простягнув руку, і Харитонов сором'язливо подав йому миску. Тут же він отримав її назад, наповнену майже вщерть паруючою гречаною кашею з апетитними прошарками розталого масла. Думаючи, що це все, Василь хотів було вийти з черги, щоб пошукати місце, де присісти, але тут же його вставили назад, і він опинився біля другої польової кухні, де інший роздавач, як близнюк схожий на першого, бухнув йому в миску поверх каші велику курячу ногу.
Харитонов, уражено оглянувши шматок пташиного м'яса, обернувся до Євдокїї й тут же зустрівся з її захопленим поглядом.
Черга їх винесла на простір, уставлений довгими дерев'яними лавами, на яких, примостивши миски на колінах, святково їли інші учасники демонстрацїї. Євдокія і Василь всілися щільно одне до одного, щоб залишити якомога більше місця іншим.
– Будь ласка, покваптеся! – пролунав у залі чоловічий голос. – На підході п'ятнадцята колона!
Харитонов квапився, але каша була до того гарячою, що обпікала горло. Добре, що курка була не такою пекучою, і він зміг з'їсти її в лічені секунди. Озирнувшись, він, на свій подив, помітив, що миска Євдокїї вже порожня.
– Чотирнадцята колона! Закінчуйте!
Євдокія підвелась і нетерплячим поглядом підганяла чоловіка. Довелося Харитонову залишити майже третину своєї каші – їсти так швидко він уже не міг, а крім того, боліло обпечене горло.
На вулиці летів дрібний колючий сніжок. Колона вже майже вишикувалася. Харитонов одразу помітив своє місце, впізнавши неприємну сусідку праворуч.
Колона рушила в дорогу назад.
Назустріч їм крокували інші колони, які ще не отримали офіційного поздоровлення і не пообідали в Будинку культури.
Знову пройшли повз чорний мавзолей, але тепер він був праворуч, і Харитонову вдалося розібрати дрібний напис, зроблений білою фарбою над вхідними дверима, біля яких мерзнув самотній піший вершник у білій шинелі з гвинтівкою за плечем.
«Трохимчук Петро Федорович» – було написано над дверима, і здалося це прізвище Харитонову не те що не героїчним, а просто не революційним. Простим було прізвище, як простою була цеглина, що стояла посередині столу в них удома.
Незабаром колона повернулася до загорожі, й там вершник на білому коні і в білій шинелі розформував її і випустив звідти, й знову Євдокія й Василь виявились єдиною парою, що йшла по вулиці, і знову Євдокія ловила на собі заздрісні жіночі погляди.
Прийшовши додому, насамперед почистили свої пальта.
Потім попили чаю, радісно згадуючи святковий день, що добігав кінця.
– Дусю, – звернувся Харитонов, – а я в п'ятнадцятій колоні мужика бачив.
– У п'ятнадцятій?! – Євдокія втупилась у стелю, пригадуючи. – Мабуть, учитель. Точно, вчитель, географії вчить.
– Географії?! – Василь ледве не підстрибнув на стільці від радості. – А де?
– У школі, де ж іще?
– Так у вас і школа є?
– У нас усе як у людей, – образилась Євдокія.
– А чому мужиків майже немає?
– В армії всі. Ми ж у ворожому оточенні живемо… Того й дивися, війна знову почнеться! Ой, тоді й тебе заберуть! – сльози закапали з очей Євдокії.
– Та кинь ти, дурна! З чого війні починатися?
– Ну як же! Вони ж не хочуть, щоб ми завжди так добре жили!
– Хто вони? – серйозно запитав Василь.
