Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
– Ну що стоїш?! – окликнула вона Харитонова. – Роздягайся та лягай! Тобі ж бо на роботу не йти?
І вимкнула світло. У темряві мандрівець хутко роздягся, ліг і відчув рядом жар жіночого тіла. Спочатку взяв якийсь острах, але, швидко впоравшись із ним, він пригорнувся до жінки і відчув тут же на собі її сильні обійми. Ця ніч була солодкою та жаркою, і боліли його губи, що не звикли до довгих поцілунків.
Пробудження затяглося. Коли Харитонов нарешті підвівся, Євдокії вже не було вдома. На столі стояла загорнута у ватянку, щоб не остигла, каструля з вареною картоплею. На жаль, на той час вона вже остигла.
За вікном падав лапатий сніг. Деякі пушинки чіплялися до вікна, тут же танули і збігали вниз прозорими крапельками.
За вікном була зима, і Харитонов, випадково помітивши її, не міг відірвати від снігу свій погляд.
А в кімнаті було так само тепло й затишно. Хотілось їсти. Василь пожував холодної картоплі й поставив чайник на чорний закопчений примус.
Із чашкою чаю повернувся в кімнату й відчув себе хазяїном цієї квартири, й наповнилося серце гордістю незрозумілої властивості. Сів він на неприбране ліжко, поставив чашку на підвіконня і з почуттям власної переваги подивився на сніг, який літає по вулиці. Дивився, мовби не заздрив йому, вимушеному поневірятися за бажанням вітру, мовби порівнював його короткий шлях до землі зі своїм, довгим, і порівнянням цим залишався задоволений.
Час ішов, але залишався він для Харитонова непомітним і мовчазним. І він пошукав його присутність у цій квартирі, однак ні цокання не почув, ні ходиків на стіні не побачив.
Незабаром повернулася з роботи Євдокія. Зняла з голови хустку і, стоячи в дверях, струсила з неї сніг. Рум'яні щоки її блищали, вона радісно всміхалася Харитонову. Знявши валянки, підійшла до нього, обійняла й поцілувала гаряче, мовби зустрілися вони після довгої розлуки.
– Здрастуй, чоловіче! – прошепотіла вона.
Харитонов пригорнув її до себе.
«А чому не чоловік?! – подумав він, відчуваючи гаряче дихання Євдокії. – Чим не чоловік?! Дім є, їжа є. Треба тільки буде роботу знайти й жити тут. Чим тут не життя? Трохи краще того, що зустрічалося йому в дорозі. І вона, Дуся, – хороша, ласкава. Перша жінка, що потурбувалася про нього після його матері.
Зі своєї сумки Євдокія витягала цього дня три гамівки й укладала їх у дерев'яний ящик під ліжком.
– Навіщо так багато? – запитав Харитонов.
– На майбутнє, – по-хазяйськи відповіла вона. – Як ці зносимо, тоді нові будуть.
На обід був суп із картоплі з цибулею.
А за вікном увесь час безупинно летів сніг і не було видно через нього будинків, що навпроти.
– Через тиждень на свято підемо, – сказала жінка. – Щоправда, припаде за це нічну відпрацювати.
– Яке свято? – поцікавився Василь.
– Річниця революції, – м'яко мовила Євдокія. – Демонстрація буде і святковий стіл.
– Бач, – усміхнувся її чоловік. – А я пам'ятаю останню демонстрацію в нас у Каргополі. Я ж тобі нічого ще про себе не говорив.
– Та й не треба! – зупинила його Євдокія. – Що мені, про минуле тебе, чи що, запитувати, коли я зараз хочу хорошого життя?
– Ну, якщо так… – заспокоївся Харитонов.
– Васильку… – солодко прошепотіла вона, – а ти радий, що знайшов мене?
– Аякже, – запевнив її Харитонов. – Я ось іще думаю, треба мені роботу знайти, щоб гроші в дім приносити.
– Ой, не поспішай! – посмутніла враз жінка. – Документи в тебе є?
– Так, матроська книжка.
– А після війни що робив?
– Як що?! – здивовано подивився на неї Харитонов. – Сюди йшов, шнур тягнув…
– Але ж стільки років уже минуло! – вигукнула Євдокія. – 3 військовими документами зараз тебе на роботу не візьмуть. Небезпечно це!
– Чому небезпечно? – перепитав Василь.
– Можуть подумати, що шпигун ти… якщо без документів.
– Так… – Харитонов важко зітхнув, навіть не знаючи, як про це і думати.
– Ну нічого, ти поки що так потихеньку тут живи, а я що-небудь придумаю, – пообіцяла жінка. – Може, за родича я тебе видам.
А за вікном усе так само летів сніг, тільки тепер він був уже потемнілий, як було потемнілим усе навкруги через вечір, що швидкоплинно наставав. У будинках навпроти засвітилися лампочки, й ледве помітними зірочками виднілися вони крізь цю темно-снігову пелену.
Минув тиждень, упродовж якого сніг то йшов, то не йшов. Із вулиць його прибирав тільки вітер, через що ходити було нелегко, проте вузькі стежини, протоптані в снігу сотнями чобіт і валянків, проходили майже через усі вулички та провулки і сходилися в одну точку перед прохідною трикотажної фабрики гамівних сорочок.
Увечері повернувшись із фабрики додому, Євдокія відразу почала готуватися до завтрашньої демонстрації.
– І як же ти без шинелі-то залишився! – охкала вона, метушачись навколо чоловіка.
Принесла від сусідів старе чоловіче пальто на ватиновій підкладці з собачим коміром, частково облізлим.
Василь приміряв його на себе.
– Принаймні не замерзнеш!
Харитонову не дуже сподобалася вага пальта, але, усвідомлюючи правоту дружини, він промовчав.
– Ну от! – утішено зробила висновок вона. – Пальто, шарф, сорочка; ще тобі червоний бантик із клаптика зроблю, а в мене ніби все теж є.
Висунувши з-під ліжка свій дерев'яний ящик, вона зняла з його верху кілька акуратно укладених гамівок, а знизу дістала плаття й інші ганчірки. Витягнула і блідо-зелене пальто, зшите, здавалося, з тієї ж тканини, що й покривало. Почистила його, поохкала, побачивши сліди молі, зашила маленькі дірочки й повісила в кухні провітрюватися.
Перш ніж лягати спати, вони одягнулися по-святковому і суворо оглянули одне одного, щоб усе було в порядку і ніякої вади не було. Залишившись більш-менш задоволеними, зняли й акуратно повісили на дерев'яні плічки завтрашнє урочисте вбрання, після чого, втомлені від приємного клопоту, а тому й щасливі, вляглися спати.
Фабричний гудок, басистий і протяжний, розбудив Євдокію, а вже вона розштовхала чоловіка, що не чув гудка.
– Вставай, милий! – торсала вона його за плечі. – Пора!
Побачивши, що Василь уже розплющує очі, Євдокія заспокоїлась і, накинувши халат, побігла на кухню готувати сніданок.
За годину вони вже виходили на засніжену вулицю.
Знову побачив Харитонов багатолюддя, що йде в один бік, і тільки тепер помітив, що були це в основному жінки, що йшли самі по собі, цілеспрямовано й самотньо. Тільки цього разу вони ніби не так поспішали.
Євдокія взяла його під руку й гордо озиралася на всі боки, чекаючи зустріти заздрісні погляди. І вона їх зустрічала, оскільки були вони єдиною парою, що рухалася по цій вулиці.
Сніг приємно поскрипував під ногами, повітря було чисте й колюче. На рудих бороді й вусах Харитонова негайно осів іній.
Дійшли до знайомого Харитонову стовпа перед розпуттям, де все ще висіла відозва до піонерів і жовтенят. Повернули ліворуч.
До вух Харитонова раптом долетіло знайоме цокання, і він сіпнувся, притиснувши ліктем руку дружини.
– Сьогодні не бійся! – заспокійливо прошепотіла вона йому.
Дійшовши до чергового розпуття, вони притишили ходу через жінок, які заполонили простір.
Спереду донісся чоловічий голос, посилений і спотворений рупором: «По чотири, по чотири шикуйтесь і проходьте. За загорожею чекайте!..»
Незабаром вони опинилися перед загорожею – пофарбованим переставним парканчиком, за яким на білому коні в білій шинелі сидів невисокий чоловік із гучномовцем у руках.
– Підстроюйтеся до колони! – командував він. – Жінка у ватяних штанях, ви ж бачите, що попереду вас тільки троє! Станьте четвертою! Наступні четверо, швидше, швидше!
Євдокія й Харитонов пірнули в людський струмочок, що утворився, і їх винесло до колони, де чиїсь сильні руки встановили їх у різних шеренгах. Харитонов опинився попереду і збоку.
– Давай поміняємося місцями! – зашепотів він.
