Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Правда, олд-скул рулив недовго. Години через півтори, коли вони в чергове спинились виміряти азимут, стрілка компаса здуріла. Закрутилась панічно туди-сюди, забилась в істериці.
Редька вжахнулася:
— Це… це шо таке?
Мороз по шкірі пішов, наче щось посипалось на неї з дерев. Рука з компасом тремтіла.
«Нічо не вийде… все… все, — чулося звідусіль. — Нікуди ти не дійдеш. Ти наша… ш-ш-ш… ха-ха…ха-ах!» Редька здригнулась. Закричала противно десь пташка.
— Ти… чув щось?
— Що? — Дордже зосереджено роздивлявся карту й горизонти. Сліди доріжки давно вже зникли, навіть горизонтальної поверхні катма було шукати: довкола самі круті схили, стопа на таких швидко втомлювалася, ночувати можна було би хіба що сидячи, вкрившись спальником, та й то суто теоретично, бо з заходом сонця температура падала нижче нуля за цельсієм.
— Щось дивне відбувається, — ледь чутно мовила Редька. — Що з цим йобаним компасом?! Що це взагалі за містика-хуїстика?
— Та розслабся ти. Просто під нами руди поклади, мабуть. Все банально. А що ти там чуєш — то вже не до мене питання.
Дивні голоси невидимих істот тим часом затихли. Однак їх присутність Редька все ще відчувала. Від цього її кидало в холодний піт.
— Нічо. Викрутимося з того, що маємо. Мали б акумулятори, не були би в ілюзії дупи.
Редька прийняла це все на власний рахунок і закричала на повний голос:
— Ну, блядь, вибач, що не змогла тобі забезпечити ідеальної подорожі! Я, знаєш, тільки піци раніше по місту розвозила на велосипеді. Отака я лошиця.
— Заспокойся. Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Але якщо тобі подобається жаліти себе і саму себе дратувати — бі май гест.
Вони трохи посиділи мовчки.
— Давай може рухатись? — тихо запитала вона.
— Давай. Ти куди хочеш — вверх по річці чи вниз?
— Га? Досить знущатися.
— Я не знущаюся. Це просто єдиний шлях, яким ми хоч кудись дійдемо. Вниз — це гарантовано до села. Але до темряви нікуди не встигаємо. Вверх — пес його знає. Зате може компас почне працювати коли-небудь.
— Ну, можна ще, як у школі — по моху на деревах?
— А ти бачиш тут мох?
Редька роззирнулася.
— Та вже не дуже…
— Тоді давай тупо по річечці. А там видно буде. Сухих макаронів у нас стане на нас, ведмедя і десяток голодних духів із гарячими очима.
— Йди до сраки.
— Йду. І ти зі мною за компанію. Срака — наше золоте руно.
Але, замість того щоби йти, Редька сіла. Півхвилини вона мовчала, наче щось зважуючи. Потім несподівано спитала:
— Ну а воно там хоч варте чогось?
— Що чогось варте? — не зрозумів Дордже.
— Ну, ота твоя спадщина? Чи там лише коза, корова і парочка ножів під ліжком?
— Ножі під ліжком — це романтично… — посміхнувся Дордже. — Зважуєш, чи не вернутися б назад? Ну думай. Але ж не виключено, що ті коза з коровою вартують половини грошей світу.
Редька зітхнула й звелася на ноги.
Геометрія цих гір подекуди вражала. Правильні, ідеально стесані лінії породи творили рівнобедрені трикутники між кам’яним схилом, неприступним берегом і самим плесом ріки. Тільки тепер, коли Редьку особливо шпилив нервовий голод, скелясті гори видавалися уламками гіркого шоколаду в гіперпромислових кількостях.
— Мені один знайомий ще казав, по зірках можна орієнтуватися?
— Можна. Якщо знаєш карту зоряного неба. І хочеш чекати до темряви.
— Не знаю. І не хочу. А можна ще якесь там дерево вибрати особливе на горі далекій, і на нього йти? Ну, щоби напрямок не втрачати і не блукати колами?
— Теж розумно. Ти напрямок пам’ятаєш?
— Ну, приблизно, так… Північ? Північний схід? Чи шо?
— Чи зюйд-зюйд-вест, — засміявся Дордже. — Жюль Верна в дитинстві не читала, правда?
— Нє, не читала, — чесно призналася Редька. — Не осилила. Навіть «Діти капітана Гранта» по тєліку мене не полонили. Там Паганеля так жалко було, шо він такий нездалий очкарік кволий… Коротше, додивитися кіно я не змогла. Всеь час боялась, що його от-от з’їдять.
— Ну, тут людожерів не водиться, — заспокоїв її Дордже. — Навіть про ведмедів-людожерів і вовків то більше казки.
— Тут є вовки? — щиро злякалася Редька. — То шо ми — на дереві будемо спати?!
— А ти вмієш? — знову поцікавився Дордже.
— Якщо треба — то вмію!
— От і молодець. Тоді ми й зробимо по-твоєму. Вернемося туди, де компас працював, заміряємо зюйд-зйюд-вест приблизний, знайдемо твоє дерево на верхатурі й підемо, поки світло. А там ти вже і гнізда на сосні нам звиєш.
— А чо це я?
— Бо я піду полювати бурундуків на вечерю. Пощастить — то й антилопу загризу.
— Ти щось верзеш таке… — з підозрою глипнула Редька. — Хоча мій той самий знайомий в армії білочок жер. З фаршированими горіхами шлуночками. Бє.
— Смакота!
— …і коли розверзлись небеса і пішов каральний дощ із вогню, солдати ним скористалися, щоби все, як слід, досмажити.
Редька не хотіла думати про те, що всі дурниці верзуться, щоби заглушити страх. До того ж якого страху було в ній більше — раціонального, що вимагав швидких рішень, чи ірраціонального, що липкими пальцями ворожих духів намагався спинити коліщата мозку — сказати було годі. У будь-якому випадку, єдина правильна дія в подібній ситуації — не панікувати. Страх подібний на простирадло, кинуте тобі на голову в темній кімнаті. Варто позбутися його, як очі поволі звикають до мороку, і вже стає видно, куди йти.
…Двома (трьома, трьома з половиною? Всі батареї сіли, сонце за хмарами ходило скромно, як вправна гейша) годинами пізніше Дордже таки смажив над вогнем ховрашків. Чи їх двоюрідних братів гірських — натураліст із Редьки був не першокласний. Вона намагалась не дивитися, як він оббіловував їх, і навіть не питала, як упіймав. А от їла з апетитом.
— Нашипаєш на це приправ від мєшної мівіни — і йде як діти в школу! — з набитим ротом патякала вона. М’ясо було жорсткуватим, але добре пропеченим. — А прикинь, — розправилась із першою тушкою вона, — наловити б тих щурів, що бігали над нами в стайні? Мішка два хавла би було!
— Ага. Вони там точно вгодовані. І м’ясо не гірше, ніж у білочок. Правда, шлунки фаршировані рисом, скоріше.
— Ну, на голодний рік і це піде.
Редька задерла голову. В відблисках полум’я їх споруджена між гілок близько вирослих дерев халабуда видавалась чимсь іще химернішим, ніж була.
— Диви-диви, ніби баба сіла якась на дереві над нами.
— І шо? На голови насцяти нам збирається?
— Нє. Казку почитати. Ану я вилізу і буду їсти в постілі! І кавла мені туда подаш, ага?
Редька подерлась на цілком доступну висоту. Втім для вовків вона, згідно її твердого переконання, доступною не була. А ведмідь що? Ведмідь і високе дерево потрусив би, якби дуже їсти хотів.
Наступної секунди Редька гепнулась. Не ясно, якими інженерними даними вона користувалася, лаштуючи їм кубло, але варто їй було повністю розлягтися зверху спальника, карімата й гілок, як все з тріском обламалося й виправдало закон Ньютона.
— А-а-а-а…. Сука… — жалібно заквилила Редька. — І хто ж таке гамно набудував?!
— Добре, що гамно було не високо. — Дордже, здавалось, співчував по-справжньому, допомагаючи їй підвестися. Редька забилась не сильно. Тільки, як вважала, «відбила собі шлунок і кишки». Що, зрештою, не завадило їй ум’яти ще двох ховрашків за півгодини.
Дордже трохи помучився, перебудовуючи їхнє ложе на інших деревах. Світло від вогню туди не діставало, а ліхтарика було не дуже доста. Врешті-решт, у нього таки вийшло, і, запивши дивне м’ясо чаєм, вони обережно повкладалися спати, турбуючись не так про вовків і зловісну темряву довкола, як про реакцію незвиклих шлунків на новітню дичину.
Спала Редька з перервами. Коли їй таки вдавалося бороти втомленістю тіла горбату незручність кубла і мозок провалювався в сон, на обрії зринало те саме дерево, на яке вони йшли аж до присмерку напередодні. І якраз під деревом — Редька це точно знала вві сні — й були зариті дивні скарби зі спадщини Дордже. Тим паче, на них вказували мовчазні коза й корова, сидячи кожна на своїй гілці.
