Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— Ну і чого воно так, — риторично цікавилась вона, сідаючи перепочити на покинуті кимсь при дорозі мішки, — що навіть коли лягати з відчищеними нігтями, все одно прокидаєшся з «російським манікюром»? Що там — мікробам готель ол-інклюзів, і з приходом ночі вони всі туди, типу, «чік-чірік, я в домікє?»
— А чого «чік-чірік»? — Дордже, коли чогось не розумів, завжди дуже серйозно перепитував.
— Не знаю, — чесно відповіла Редька.
По дорозі вниз, їм назустріч, спускався щасливий чийсь носій — нести йому було незвично мало, лише невеличкий наплічник спортивного вигляду.
— Халявщик, — буркнула захекана Редька.
Метрів на сто вище по дорозі сиділа маленька бабуся зі значно серйознішим наплічником. І, якби не її дорогі професійні трекінгові черевики, бабусю з її щасливою посмішкою, чорним густим волоссям і спокійними щілинками-очима можна було би вважати за місцеву.
— Оце я в старості, — сказала чогось Редька.
Бабуся привіталася з ними, кивнувши розлогим смугастим капелюхом.
Як увечері їм розказали коло пічки господарі наступної ночівлі, тій бабусі було сімдесят сім років. І вона вже сюди приїздила тридцять разів за останні сорок років. І два рази пробувала піднятися на розташований тут недалечко пік Лісанг заввишки шість із половиною тисяч метрів, а на третій, вчора, таки це зробила. І їде щаслива додому в Японію.
— Кльово. Крута бабка. Треба моєму дідові про неї розказати. А то бурчить вічно, який він старий і що всі пристойні люди вже давно померли.
Дордже посміхнувся і підклав у буржуйку сухих друзок із коров’яками.
— Хоча, — додала за мить Редька, — так воно і помирати не соромно. Доліз чи не доліз — принаймні спробував, і красиво ж навкруги. Я не проти.
Принесли їжу. Смажений рис із краплями яйця й сякими-такими овочами, гострий томатний суп, розведений із бозна-якого концентрату, варену в мундирах картоплю і сіль.
— Сьогодні шикуємо.
— Мгм. Картопля на десерт.
Відтак, по вечері, вийшовши в морозне надвечір’я з відрами гарячої води, котрою слід було помитися в підставленому всім вітрам, без вікон, зате з дверима на защепі, туалеті-ванній, вони трохи постояли на горішній сходинці дерев’яних сходів, звідки краще було видно, як догорає небо за піком Лісанг. Ставало справді холодно, вода у відрах парувала й вистигала, а вони все дивилися і дивилися, як раптом Редька зрозуміла, що нарешті це її. Вона таки мусить піднятися. І не на цю гору, а на іншу, вищу, красивішу й небезпечнішу, на Білу Гору. Хай навіть вона й гора-вбивця, можна спробувати домовитися. When there is a will there is a way.
І Дордже, як їй здалось, зрозумів це і для себе.
— Значить, домовилися? — тихо спитала вона. — Біла Гора? В цей же час, через 5 років?
— Значить, домовилися. — посміхнувся Дордже і взявся за відра.
Надворі геть стемніло, чорні гори були як тканинна аплікація на сірому небі, раптово і пронизливо засвітив шматочок місяця, випливши з-за хребта. Але вони того вже не бачили, бо саме поливали одне одного водою з червоного пластмасового ковшика з відламаною ручкою, і від їх тонких, живих, незахищених голих тіл струменіла хвиляста пара, прямісінько в мінусову температуру ночі.
35
— Цікаво, чи правда він сюди забрідав… — сам до себе мовив Дордже.
— Хто? — Редька уважно, аж незвично для себе самої, глянула в його наче карбоване лице: риси стали якісь суворіші. Подорослішав чи просто змучився?
— Та так. Друкпа Кунле. Відомий святий жартівник і непристойник. В Бутані його дуже люблять. Малюють на його честь фалоси в стрічках на стінах хатів собі. Щоб не наврочили господу. Бо він, кажуть, на сакральний орган благословення собі вішав, а не на шию. Щоб певніше було.
— Розумно. Я б теж так робила, аби було на що вішати. — Редька з пересторогою підняла вгору палець:
— Тільки не смій патякати про комплекс кастрації.
Дордже знизав плечима:
— Я й не думав.
— Ну і молодець.
— Тим більше, у твого вказівного пальця прекрасна ерекція.
Редька помітила, що й досі проштрикує ним небо, і швидко опустила руку.
— Та нічо. Тут місце таке. Згаданий Друкпа, вже будучи в літах і в сивині, хотів звабити сільську дівку. А вона його відлупила і втекла до мами.
— Логічно.
— Ага. Тільки мама розпитала її, як виглядав той ґвалтівник-невдаха, і коли доперла, хто це був, наказала неосвіченій доньці бігти назад, перепросити його і експресом віддатися, бо то велика честь.
— Ой мамо. І шо?
— Вона прибігла, перепросила, але вже було пізно Грицю до школи.
— Вмер?!
— Тьху на тебе. Сказав їй, що жінка, взагалі-то, вже давним-давно не збуджує в ньому тілесних бажань (хоча по молодості він затикав за пояс всіх світових казанов, а пив так, як хіба п’ють у вас в Україні), і тіло її треба було йому виключно для діла. Неподалік звідси недавно помер один багатий, але геть лінивий лама — маючи прекрасну бібліотеку і вчителів, він навіть читати особливо не навчився. З милосердя Друкпа Кунле хотів надати йому можливість переродитися в людському тілі. Але поки дівка бігала в село, тут же на полі розважилися осел з ослицею, так що діватись нікуди — лама з’явиться у тілі ослятка.
— Овва. І все за те, що не читав книжок?
— За те, що мав можливість і не скористався нею.
— Отакої. З лами — в ламу… А назад як?
— Ну, книжками вже тут не зарадиш, хіба потом спокутувати свою вину. Осли — це як штрафбат для неблагонадійних лам.
— Гм. Ти казав, ми йдемо в місце локального паломництва.
— Ну. Вже прийшли майже.
— То що вони тут — ослів святих поминають?
Дордже зітхнув.
— Кому що до душі ближче. Хтось — святих, а хтось — і ослів.
Вже не вперше Редька бачила, як місцеві храми тут із легкістю інтегрують у буденне життя: от вона, осяяна святиня по центру, а ось від неї навсібіч розходяться ятки чи просто розкладається крам на ряднинах. Чи худоба румигає овес із підв’язаного до писка вишиваного мішка. Редька раптом відчула, що змучилась.
— То це тут? Можна я тут посиджу, а ти здобудеш харч?.. — брови благально піднято.
— Ти? І відмовляєшся від шопінгу?! Ну добре. Я швидко. Ще сьогодні йти години чотири.
Чекаючи на Дордже, Редька всілася на кам’яних сходах. Вмостилася на самому куприку.
— Холодно, зараза. Не Ґоа тобі тут, блін.
Біла стіна довкола великої пожовклої ступи, змурованої в тибетській традиції, мала в собі крихітні покарбовані дверцята. Чорні, порепані, з навішаним на них замком. Редька сумно в них втупилася. Таке могло би прийти уві сні, й її улюблений кіношний психоаналітик тоді сказав би: «Це твоя кроляча нора, Алісо…» Але то була ява і в голові було майже по-справжньому порожньо.
Аби не відволікалася на горян, що терлиґали свої клунки повз ці двері, й не ховати очі від монахів у пурпурі, Редька спробувала б утворити тут яку-небудь хоум-мейд медитацію. А так то просто сиділа, підперши голову руками, й розглядала різьбленого чи то дракона, чи птаху, чи рибу на дверях. І козулю верхи на стіні.
Все ж їй було сумно. Не ясно, що тривожило. Люди байдуже минали зачинені дверцята, ніхто не спинявся на них навіть поглядом. І тут звідкілясь прибіг малюк, що от-от, здавалося, тільки й ходити навчився, й завзято почав шкребтися саме туди. Випинався на поріжок, аж загубив кумедну плетену шапку, з усіх сил намагався продертися крізь зачинені половинки, чи бодай вилізти вгору по різьбі й крихітними пальчиками відчинити іржавий замок.
«Будьте як діти, — згадалися Редьці слова далекого Бодхісатви з юдейських земель, — і ввійдете у Царство Небесне».
Редька певний час сиділа як прибита. Потім сіпнулася від різкого оплеску над самим вухом.
— Коан розгадала? — Дордже, виявляється, підійшов збоку й певний час уже стояв поруч, розглядаючи паломників і собі.
— Шо?
— Ну, це я пожартував так. Оплеском відміряється хід філософських суперечок у місцевих монастирях. Ти б чула, який там ґвалт стоїть у відведені години. Ще й скачуть при цьому — тобі би сподобалося.
