Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Дордже спокійно курив, сидячи на камені, й геть беземоційно дивився в її перевернутий бік. Тільки от Редьку зненацька пересмикнуло від кислуватого дежавю. Десь таким самим — як їй здалось, поблажливим — поглядом міг на неї дивитися в глибокому дитинтстві тато, варто було спробувати зробити щось, що робила секунду тому ідеальна Соня: натягти тятиву чи поставити ногу в стремено. Ясно, що в такі моменти світило класичній незграбі: тятива лупила її ледь не по носі, а кінь, чхнувши, заставляв малу беркицьнутись на дупу, та ще й із задертою в саменькі небеса ногою. Найвстиднішим було те, що хтось із дорослих — деколи й сам тато — після цього Редьку гладив по голові чи давав цукерочку: на от, бідосю, ми знаємо, що тобі бракує нашої уваги, але ж не обов’язково себе калічити! Оно сиди малюй кольоровими фломастерами — кому їх аж шістдесят у пачці тато з Канади привіз?..
Редьчина береза похилилася і гепнула дупою в глицю.
— Ти чого вирячився?! — кричати людині в такому недоладному положенні було іще більш недоладно, але коли це Редьку стримувало?
— Чого-чого? Переживаю. Бо ж як будеш довго так стояти, нижня чакра через рота вивалиться.
На височенних мачтових соснах, здавалося, споконвіку жив цей смарагдовий мох. Наче залишки туману, занесені передранковим чи підвечірнім вітром, чіплялися за випадкові стовбури. Шуму тут майже не бувало, тільки плавний рух лісових привидів. Ворони, здавалося, знали тут людську мову і часто любили всідатися на самих вершечках старих дерев, оглядаючи магічні володіння.
Ставало холодно. Редька з Дордже злізли з пагорба й примостилися біля розпеченої грубки-боа в темній хатці — вікна тут робили зовсім крихітними, берегли тепло.
Портрет господині дому часів її молодості, зроблений тут же, поміж сосен і квітучих рододендронів навесні, стояв на тому, що Редька називала надвіконням — конструкція доволі популярна в тутешніх хатах. Фотографія десять на п’ятнадцять спокійно жила собі поряд із репродукціями тлустих європейських немовлят, святих і синіх немовлят індійських, листівками з трояндами, котрі навряд чи хтось тут бачив наживо, чиїмись медальйонами й дипломами.
Від пічки припікало лице. Висота близько трьох тисяч — в цих широтах це ще як Карпати, вологість навіть подібна, так що дихалося легко. Але від туману місцеві жителі тут боронилися, як від підлого ворога, не бачачи в ньому геть нічого романтичного. Дерев’яні столи надворі, та й усі більш-менш вразливі речі в обійсті з приходом сутінків щільно вистелялися картатими цератами й, за можливості, ховалися подалі. Наче туман був їдкішим за отруйний дим. Чи, може, люди тут щось знали, чого не знала Редька.
Вона пила імбирний чай — вірила, що саме він рятує її від усякої скверни і низького тиску. В цьому домі закопчений алюмінієвий чайник був просто гігантським — наче його тут тримав якийсь велетень, що приходив до господи аж під ранок, завжди маючи наготові гаряче питво. Бо якби не мав його — поз’їдав би господарів разом із їх мулами. А туман — то був лишень його передвісник.
— Якби ці люди були з паперу, по них повсякчас би розпливалась акварельна фарба. Були б такими розмитими, з надірваними і розм’яклими краями… — задумливо мовила Редька, щільніше бгаючи під себе ноги.
— Судячи з того, скільки тут ячого масла з масалою споживають, вони були би більше схожі на упаковочний папір для оселедця.
І Дордже поклав їй на коліна вологий-таки коц.
30
— Попратися б з усім цим десь-колись… — сердешно скривившись, гупнула Редька об підлогу важкими від багатоденного бруду й навігатора в кишені штанами.
— Та нашо? — Дордже оглянув її скинутий баласт. — Поперемося, коли вони самі стоятимуть. Або вже ліпше, коли підуть.
— А-ха-ха, — передразнила його Редька.
Тут же схилилась, щоб випорпати джіпіес — хоч він і спортивний-протиударний, а зайвий раз кидатись ним не слід. Навряд чи тут кожен другий знає, в якій купці зарито скарб і поспішає поділитися інфою з білим зайдою, що пензлює радісно без карти і без компаса, зате зі здоровим бой-скаутським ентузіазмом, міркувала Редька, ніжно розглядаючи супутниковий підкажчик на предмет ушкоджень.
— Машинерію треба берегти, як підростаюче покоління! — повчально підняла палець вона. — Бо питати тут дороги в місцевих, із їх робочими мулами, нам, із нашими туристо-рюкзаками, було б десь так само мудро, як у тому анекдоті, де чувак-лабух питався в солідного перехожого, як йому пройти в Карнеґі-хол.
— І що?
— «Трєніруйтєсь, уважаємий, трєніруйтесь», — сказав йому дядько.
Редька чекала реакції.
— Що, так в Нью-Йорку і сказав? «Трєніруйтєсь»? — Дордже, мабуть, ніколи не сміявся з самого анекдота.
— А, йди до сраки, зануда! — махнула на нього Редька й нарешті відчалила митися.
В ідеалі в горах це слід робити, поки сонце не зовсім зникло за горами, лишивши по собі холод і темряву — але ідеал не кожному під силу.
— Найбільше мене впирає навпомацки дусити прищі… — гарчала Редька в імпровізованій лазничці. — Ну чого от нема ніде в них дзеркал?
— Щоби не любувалися тілом своїм, — відповів десь ізнадвору Дордже. — Але це в монахів ніби. І не тільки в буддистських.
— Щоби мислішки грязні в голову не лізли?
— Ну чо «грязні». Вони ж помились ніби щойно. Це щоби нарцисизм не розвивався.
— В мене тут скоро синдром мойдодирова розвинеться… Ой! Ура! Нашла!
Й Редька заходилася з прискіпливістю мікробіолога розглядати своє лице в уламку колись блискучого металевого шпінгалета на хисткій віконниці.
…Нічне вилізання з нагрітого спальника для походу в зимний туалет часом ошелешувало несподіваною нагородою: небо було таке переповнене зірок, що чорноті між ними, здавалось, не так уже й легко було вишкрябати собі місце.
— Ти б бачив, як там! — спробувала було Редька поторсати Дордже. — Даремно ти зі мною не пішов.
— Ну слухай, — крізь сон мимрив він, — я, звісно, твоя краща подружка, але від таких дівчачих тем, як сумісні походи в туалет, поки що прошу мене звільнити.
А зранку було холодно і гори хтось покрав. Туман запав такий, що ніби на долині — бачиш тільки те, що в рівень із твоєю халупкою.
— Вічний солярис. — Дордже, сидячи на порозі, викурював свою першу цигарку, поки Редька продирала очі у своєму спальнику. Скільки днів шляху вже минуло, а швидко покидати нагріте кубло вона так і не навчилася.
Перед тим, щойно прокинувшись, вони напіввідкритими очима дивилися одне на одного, закутані, як гусінь, Редька посміхнулася й ні з того ні з сього, поцілувала сухими губами Дордже в око і в ніс, а тоді знову заснула. Так що, коли прокинулась, не могла достеменно сказати, було то насправді чи уява видавала бажане за дійсне.
У спальнику пахло теплим розмореним тілом, вилізати на світ Божий дуже й дуже не хотілося.
31
— Добрий вечір тобі, пане господарю… — Редька крутила в долонях джіпіес, котрий саме сьогодні захотілось їй взяти до рук. — Нє, я розумію, що мене би не брали експертом у журнальчик «Наука і тєхніка» — в тебе теж у дитинстві в туалеті стопочка така стояла? — але якого хрєна ця штука зразу вирубалася, як тільки я її включила?!
— Ти шо — іграшки шукала там? — Дордже позіхнув, потягуючись всім своїм зростом на схилі, вкритому сухою травою. Вгорі над ним м’яко шепотіли пухнастою глицею кедри.
— Та не встигла я… на он. Глянь.
— Тю. В нас сіла батарея.
— Як?!
— Отак. Просто. Ну, в тебе ж є запасний акумулятор.
— Ніби є…
Редька обшарила наплічник вздовж і впоперек, виклала на поверхню всі свої брудні шкарпетки («От із чого бульйончик зваримо в голодну днину!»), провела подвійну ревізію і нічого не знайшла.
— Блядь піздєц. Де вони могли дітися? Ану в себе шукай.
Результат був ідентичним. Дордже сів на камінчик, пожовуючи травинку.
— Гм. Електрики навколо не знайти. І села десь вже пес-зна-де лишилися. Вертатися дні півтора. А що попереду — не дуже ясно. Діставай карту.
— Олд-скул рулить… — Редька зітхнула з полегкістю й випорпала з вакуумного пакетика атлас і компас. — І взагалі, ходили ж люди колись в гори з рюкзаками-колобками, в штанах костюмних, із кірками по сорок кілограм і палатками брезентовими. Я в старого фотки бачила. Він, правда, козирний був — із «Єрмаком» вишивав. А ми шо? Размазня! Учитись у олд-скула треба.
