Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
Віхта Марта».
Цей лист, на нашу думку, — зайве свідчення того, що ліричний герой «Воццека» — постать у великій мірі автобіографічна.
23
«чимось схожий на Себастьяна Моро» — мається на увазі персонаж картини Дієґо Веласкеса «Портрет блазня Себастьяна Моро». Те, що поява його не випадкова, свідчать присутність Моро у розділі «Родовід (повторення приходу)» і навіть його кревно-віртуальний зв'язок із більшістю дійових осіб роману. Очевидно, що образ Веласкеса далеко не вичерпне пояснення цього, однак більшість конотацій залишається нез'ясована до кінця. Можна вказати, скажімо, на «комплекс св. Себастьяна», котрим страждав самурай-мазохіст-літератор Юкіо Місіма. Можна, зважаючи на постійні набоковські ремінісценції у «Воццеку», говорити про роман Набокова «Справжнє життя Себастьяна Найта». Можна також згадати відомого станіславського нонконформіста Олега «Мохнатого» Гнатіва, який свого часу не завжди успішно, але послідовно реалізував власні відеопроекти і навіть фільмував Іздрика під час перформенсу «Гоління черепа електробритвою». Щоправда, Гнатів присутній в романі під іменем Шварцкопф, але це не заперечує попередніх припущень, адже кожен із героїв «Воццека» є метафікованим і найчастіше один і той же персонаж з'являється у різних інкарнаціях.
24
«Цикади на цикладах» — назва гіта однієї з культових польських груп 80-х, найімовірніше «Lombard» або «Lady Pank», можливо, навіть («Maanam»). Точніше з'ясувати це нині проблематично. Симпатії Іздрика до польської рок-альтернативи загальновідомі (див. «Станіслав: туга за несправжнім», «Острів Крк», «Подвійний Леон»).
25
«Але рослини і тварини часами робляться нестерпні» — кволе сецесійне намагання полемізувати з Рільке, для якого «рослини і тварини» були однією із структур складної ієрархічної світу. Характерним прикладом Рількового світобачення може бути фрагмент безіменного вірша, що його аналізує Мартін Гайдеґґер у есеї «Нащо поет?» («Четвер» №№ 3, 4. Переклад Ю. Прохаська):
(…) І лиш, що ми,
ще більш, ніж рослина чи тварина
йдемо з цим ризиком, його хочемо, часами теж
на більше зважуємось (і то не заради вигоди),
ніж саме життя, на дих один-єдиний.
Гайдеґґер коментує це в такий спосіб: «Рільке називає природу, оскільки вона є основою того сущого, котрим є й ми самі, праосновою. Це вказує на те, що людина сягає далі в основу сущого, аніж інші сущі. Основу сущого з давніх-давен називають буттям. Стосунок цього снуючого буття до заснованого буття тут стосовно людини і там стосовно рослин і тварин однаковий». І далі: «Людина зважується на більше, ніж рослини і тварини, не лише у своїй суті. В певні моменти людина зважується навіть на більше, ніж зважується життя. «Життя» тут означає: суще у його бутті — природа. І ще далі, піднімаючись по ієрархічних щаблях: «Рослини і звірина безтурботно утримуються у «розвагу їх глухих бажань» у Відкрите. Їхня тілесність не бентежить їх. Живі істоти вважуються, вколисуються своїми інстинктами у Відкрите. Властиво, вони теж залишаються загроженими, але не в своїй суті. Рослини і звірята так лежать на вазі, що та постійно вдосконалюється у своїй певності. Вага, на яку відважуються рослини і звірята, ще не сягає терену істотного і тому стало заспокоєного. Так само і вага, що на ній зважується Ангел, є поза заспокоєним і зупиненим (…). Ангел проступає із погамованого спокою, досягнутого єдністю обидвох теренів усередині внутрішнього простору світу».
Ставлення Іздрика до Рільке, як, зрештою, і до Гайдеґґера є доволі амбівалентним, однак у «Воццеку» письменник не піднімається до прямої опозиції, якщо не брати до уваги кількох не зовсім вдалих спроб пародійного цитування.
26
«Поганські дівчата так люблять віддаватися в траві, особливо влітку» — парафраз на IV вірш Андруховича з циклу «Листи в Україну»:
Українські дівчата музичні. Радо
віддаються в траві, особливо влітку.
Складається враження, що деякі рядки Андруховича набрали для Іздрика образу нав'язливих тропогем, що міцно засіли в глосах «внутрішньої енциклопедії» і час від часу виринають на поверхню в процесі неконтрольованого мовлення. У наведеному прикладі парафразу цікавим є підсвідоме зміщення епітета «українські» (Андрухович) на «поганські» (Іздрик). Не виключено, що автор «Воццека» став жертвою «підсвідомої агресії» неоязичників, котрі, як відомо, ототожнюють поганське із «щиро українським» відкидають монотеїзм як «жидівську інвазію в український ґештальт». З іншого боку підставою для такого зміщення міг стати стереотип «купальської ночі», який в метаобразі поєднує знаки «трави», «літа», «українських дівчат», «поганства», «віддавання» тощо.
27
«…здихали під Іпром від смердючого газу» — мається на увазі відомий епізод Першої світової війни, коли була застосована хімічна зброя. Однак немає підстав стверджувати, що родичі Іздрика насправді брали участь у бойових діях на березі Іпру.
28
«…скоро лиш «Життя» Ґюї де Мопассана» — одна з тих небагатьох книг, які (разом із «Символом» Альви Бессі, «Забавною Біблією» Лео Таксіля та «Декамероном» Боккаччо) слугували цнотливим школярам радянської доби підручниками сексуального життя. Залишається нез'ясованим, чому вживається саме така транскрипція імені письменника. Найімовірніше, це один з тих прикладів, коли ритміка речення виявляється важливішою за правопис.
29
«ніколи не читані томи Жуля Верна і Джека Лондона» — ще один ретроспективний пасаж, який відсилає нас до радянських часів, коли Верн і Лондон займали почесні місця у переліку харизматизованих письменників для юнацтва. Нині, коли актуальність класичної наративності тяжіє до занепаду, ці письменники поступилися місцем Желязни, Толкієну та Ділені.
Можливо також, тут уперше з'являється натяк на роман Набокова «Пнін», який виступає метатекстовим фундаментом «Воццека». Ось епізод, який можна екстраполювати на «ніколи не читаного» Джека Лондона:
«…он вошел в книжную лавку и попросил дать ему «Мартина Идена».
— Иден, Иден, Иден, — быстренько повторяла высокая темноволосая продавщица, потирая лоб. — Постойте, вам про английского политика? Так?
— Мне нужно, — сказал Пнин, — знаменитое произведение знаменитого американского писателя Джека Лондона.
— Лондон, Лондон, Лондон, — повторяла женщина, сжимая себе виски.
На помощь ей, с трубкой в руке, пришел ее муж мистер Твид, который пописывал стихи на злобу дня. Поискав немного, он извлек из пыльных глубин своей не слишком процветающей лавки какое-то старое издание «Сына волка».
— Боюсь, у нас больше ничего нет этого автора, — сказал он.
— Странность! — сказал Пнин. — Превратности славы! В России, я помню, все — и маленькие дети, и полнозрелые люди, и врачи, и адвокаты, — все читали его и перечитывали. Это не есть его лучшая книга, но о'кей, о'кей, я буду ее брать». (Владимир Набоков. Романы / Пер. с англ. Б. Носика. — Москва, 1991, с. 245)
30
«…називається тепер у медицині «комплексом Роксоляни». — деміургічна вигадка. Жодного подібного терміну в медицині не існує.
