Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
15
«…ти/він інстинктивно сіпався» — перший знак того, що в подальшій розповіді автор дозволятиме собі легко змінювати другу особу на третю чи першу в усіх можливих комбінаціях. Власне кажучи, постійне з'ясування стосунків між «я», «ти», «він» і творить герменевтичну складову цієї книги. Варто додати, що одне з багатьох імен Воццека — Той. Щобільше: «Згідно із початковим задумом Іздрика його річ навіть мала носити назву «Альбан — Той — Воццек» — як про це читаємо в рецензії Юрія Андруховича «Воццек, син Іздрика» (журнал Art Line № 10-11'97). Освіченому читачеві буде зайвою згадка імен героїв роману С. Беккета «Уот» чи перфектна гра із змінами особи в романі Набокова «Дар».
16
«…звали його Воццек» — відверта алюзія до героя одноіменної п'єси Бюхнера. Хоча достеменно, з публічних заяв Іздрика, відомо, що він знайомий із текстом цієї п'єси лише за конспективним викладом лібрето опери Альбана Берґа (відеозапис проекту «Адаптація», зреалізованого в Чернігівському молодіжному театрі в 1997 році).
17
«камерами Вільсона, електронними гарматами, прискорювачами Доплера і маятниками Фуко» — перелік як реальних, так і вигаданих пристроїв. Згадування в цьому ряду маятника Фуко можливо є відсиланням до відомого роману Умберто Еко. Можлива й складніша гра — згадування в контексті «знаків техносу» імені французького філософа Мішеля Фуко (1926–1984), вицвілий дайджест ідей якого можна відшукати у «Воццеку».
18
«одне велике неподільне й неіснуюче Ніщо» — найближча ремінісценція — з Юрія Андруховича (цикл «Індія», вірш другий):
…над тобою велике й німе Ніщо,
і Воно не любить нас не знати за що,
як здається нам, бо насправді воно ніяке.
Один з численних випадків прямого й прихованого цитування Андруховича, вплив якого на творчість Іздрика безсумнівний. Особливе місце в ряду цитованих творів безперечно займає цикл «Індія», з яким у Іздрика пов'язано багато інтенцій, про що свідчить опублікований свого часу в журналі «Сучасність» межово рефлективний «Відкритий лист до Юрія Андруховича з приводу «Індії».
19
«Поставлена найгострішим олівцем графітна крапка…» — цей, на перший погляд, необов'язковий авторський коментар, насправді дуже чітко окреслює простір деміургічних координат відчуженого на текст авторського «его», яке весь час намагається з'ясувати для себе зміст двох умовно агностичних визначеностей — безконечності й нуля, за якими ховається природа Сущого й Ніщо. Тут розгортається комплекс атеїстичної обмеженості Воццека, непросвітлена душа якого перебуває в «первісних зніченні й збентеженні» (Гайдеґґер), притаманний тим речам Сущого, які ще не відбули покути своєї (порівняйте із відомим висловом Анаксімандра: «З яких початків речам народження, у ті самі й загибель буде по відбуттю покути їхньої, бо вони відшкодовують одна одній правозаконну відплату кривди у час призначений». [Симплікій. Коментар до «Фізики», 24, 17]).
20
«…нагадувала львівську кухню Пепи» — мається на увазі інститутський колега (і, за деякими даними, кум) Іздрика Павло Турко, разом з яким Іздрик свого часу і починав видавати журнал «Четвер». (До товариства, яке мало назву «Старі верблюди», входив також Анатолій «Антон» Селюх, про якого пізніше). Один із рефлекторно-фройдівських персонажів Іздрикової прози. Він з'являється в оповіданні «Гість», у повісті «Острів Крк», у «Біографії аутисти» і неодноразово — у «Воццеку». На «львівській кухні» Пепи Іздрик справді провів багато часу.
21
«ґольдберґ-варіацій» — т.зв. «Ґольберґ-варіації» — один з найвідоміших творів Йоганна Себастьяна Баха для клавіру (1742).
22
«ти бачив Марту» — за переконливими, хоча й інтимними свідченнями, йдеться про львівську поетесу Віхту Сад, свого часу помилково названу Іздриком Мартою. Вважаємо за можливе й доцільне частково процитувати тут листа, написаного Віхтою з цього приводу (зберігаємо правопис оригіналу): «(…) Цікаво, а на яку літеру записника поклав учора номер мого телефону? Що за химера обійняла тебе, коли гукнув мені: «Марто!» Говори, говори. «Марто, Марто, — турбуєшся й журишся про багато чого, а потрібне одне». Але кожен переклад Біблії (адже вона — лише одна з-поміж інших книжок) не досконалий, тому може ти казав так: «Марто, Марто, піклуєшся ти про марного безліч, а потреба ж у малому». Однак поруч із цифрами написав «Віхта Марта», і це розумілося, наче якась присвійність, належність, як от «Принцеса цирку», «Казанова Фелліні», «Фіалка Монмартру». Нехай і так. Собі на подив я не заперечила, хоча довелося на ранок попередити колеґ по роботі (вони, бідолахи, й так насилу змирилися з моїм чудернацьким іменням), якщо телефонуватиме якийсь фацет і проситиме Марту, то це — я. Запало прикре напруження. Колеги зітхнули з полегкістю, тільки коли задзеленчав учергове апарат, і у слухавці почулося: «То Юрко Іздрик, а чи можна…» Можна. Можна.
Отож це я — Віхта Марта. Дякую чекання. Даруй опізнення. Вдячна ім'я. Воно нагадує піщаного годинника. Віхта Марта. Марта Віхта. Рівновага скляних колб. Непроникна герметичність часу. Позачасся, і разом із тим прив'язаність до певної точки одвічних наших календ: весняних авітамінозів, кволості, аметистової немічності, фіолетової порості покільченої бульби у пивницях, темноакварельних розливів долі і д'горі… «Примарний марець…» — далі рецитувати не годна, бо не пам'ятаю, хоча більш ніж ймовірно, це належить мені, як я — марцю. Віхта Марта. Вчувається наче наложність, і в даному контексті примарний «Марець» виступає моїм сутенером, а «Віхта» звучить, як «хвойда».
Але чи бачиш, як цього утворення торкнулася позолота твого суму, твоєї скорботи, що нею забарвлений був і твій виступ на імпрезі А. (творчий вечір з нагоди 33-ліття Юрія Андруховича, який відбувався у Львівському молодіжному театрі ім. Леся Курбаса — В.Є.), і твоє кохання, і назагал твоя любов.
Оцим ти, либонь, разюче відрізняєшся з-поміж інших. Запереч, коли що не так. Бачиш, твоя бо скорбота не афектна, не нарвана, а стримана й погідна, як увесь ти, не визбулий своєрідної зграбності й доладності. Можливо, то не гостра клінічна скорбота, а лише тінь перейденого відчаю (колись відчаю, колись перейденого), що став тобі окрасою, оздобою, коштовним довершенням, шармом. У твоїй зажурі нема гіркоти, скоріше — кайф, такий собі пролонґований кайф імпровізації на тему життя…
(…)
Ти винятковий із своїм із своїм тавром приреченості на любов, вона не із царини твого світогляду (як набуток), вона із царини твого світовідчуття (як натура), вона — ти (пробачай цю доволі дивну форму тотожності).
А якщо знову звернутися до початку, імпульсу понуки мого безглуздого листа, доведеться визнати подив, що я його відчула, коли не спростувала твоєї помилки, із задоволенням піддаючись твоїй карнавальній ініціації, бо за стариганом Фройдом вважаю, що кожна помилка чи обмовка виповнена підсвідомого знання, зумисне прихованого або ж витісненого. Щоправда, можу тлумачити конкретний випадок як спалах інтуїції, екстраполяцію зодіакальної конституції на ім'я.
Ти скористався іменем детермінаційно, визначально. Отож, Іздрику, твоя правда — я народилася в березні, кілька днів по А. І твоя помилка — найрозкішніший подарунок мені до дня народження, адже ти подарував мені не що інше, як і м е н и н и. Щедрість і ласка твої царські і богодостойні. Права твоя рука не знає, що діє ліва. А я взагалі не знаю, що я дію. Скоріше нічого (адже не вдіяла того, чого так кортіло: торкнутися твого горла. Шалик, яким ти його завиваєш, скидається на рушник, а це свідчить, що горло — об'єкт твого піклування. Якби я була пацюком, у пошуках найсмачнішої їжі гризла б горлянки поетів, можеш перечити, що ти не поет, але твоє горло принадніше з-поміж усіх їхніх). Отож, я нічого не дію. Я просто називаюся. Тобою названа, називаюся і відгукуюся на назву. А це вже більше, аніж достатньо. Тобто мені шалений затарч, кайф називатися так, як нарік мене ти, любий Іздрику.
