Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
— Моя прийомна мати померла в моїй присутності, — заперечив Влад. — Я ніколи не залишав її саму. Я був з нею до останнього дня.
Анжела дожувала лимон:
— Не брешеш?
— Мені здається, — кинув Влад, дивлячись у її примружені очі, — мені здається, що ті, кого ти кинула вмирати, прийшли до тебе минулої ночі. Ти їх забула, а тепер згадала. Саме тому тобі так хочеться повірити в масові вбивства, що я їх, судячи з твоїх слів, вчинив. Так?
— Хріновий з тебе проповідник, — підсумувала Анжела. — Ти навіть не здогадався звернутися до моєї совісті й забув поголосити за моєю загубленою душею.
— Плював я на твою душу, — щиро зізнався Влад. — Для мене значно важливіше зрозуміти, що ти насправді знаєш про пута. Чи однакова їхня природа — у тебе й у мене… Ну, й потім, насамкінець, я запитаю тебе: як ти використовувала пута у своєму сповненому подіями житті? Адже ти використовувала їх уміло, як професор указку. Ти чудово знала, що одна ніч із чоловіком… особливо якщо ти по-справжньому подобаєшся йому, а він симпатичний тобі… що одна ніч прив’яже його так, ніби ви цілий місяць прожили в одній кімнаті. Після тривалої розлуки — і хворобливого розриву пут — нова зустріч забезпечує ще чіпкіше звикання. Ти зробила все майстерно, професійно, і це наводить мене на думку…
Влад замовк, вичікуючи.
— Нічого ти не хочеш зрозуміти, — безнадійно мовила Анжела. — Нічого такого ти не хотів би знати. Це все слова, ти звик послуговуватися словами, як багатій звикає користуватися особливими сортами туалетного паперу. І потім його не змусиш підтиратися газетою. Так і ти…
— Навіщо ж ти почала цю розмову? — здивувався Влад.
Анжела довго мовчала.
— Як же я тебе ненавиджу! — зізналася вона нарешті.
Підвелася і пішла до себе.
«…Принаймні я ось як уявляю собі цей механізм: путам піддаються насамперед ті, хто звертає на мене увагу.
Знаєш, я ж вступав колись до театрального інституту, і там вони усі повторювали, як дятли: „бачу-чую-розумію“. Тобто коли людина на сцені, вона повинна бачити партнера і чути його, а не вдавати, що бачить і чує. А в житті все це виходить саме собою…
Отже: той, хто бачить мене і чує, хто спілкується зі мною, слухає і сприймає мої відповіді, кому ці відповіді потрібні — той прив’язується зі страшною силою.
Я багато експериментував зі своїми напарниками, коли працював провідником. Балакучі були для мене справжнісінькою карою: один прив’язався вже за два тижні! При тому, що я уникав його… Але — тісне купе, випадкові дотики, і він постійно вимагав, щоб я говорив із ним, відповідав йому…
Мені тоді довелося взяти відпустку. Знаю, що він мене шукав. Я тоді раз десять прокидався від страшного сну: заходжу в купе, а там — він…
А ідеальним для мене був напарник мовчазний, похмурий, котрий не помічав мене в упор. Він дивився — і не бачив, от його до театрального точно не взяли б… Я спокійно прокатався з ним кілька місяців. Потім усе одно довелося розлучатися, бо, як відомо, і крапля камінь точить. До мене і глухонімий прив’яжеться, якщо постійно буде десь поруч».
Уночі Влад прокинувся від того, що хтось стояв під дверима його кімнати. Стояв тихо, не ворушачись, і Влад спросоння злякався до холодного поту, до дрожі, до слабкості в колінах. Йому знадобилося хвилин п’ять, щоб отямитися, а той, хто стояв під дверима, ніс свою вахту, як вартовий біля воріт або як кішка над мишачою щілиною.
Він зиркнув на годинник — десять по третій.
— Це ти? — запитав Влад голосно.
Довге зітхання було відповіддю.
Влад встав, накинув халат. Взявшись за клямку, він знову відчув напад страху і вже близький був до того, щоб відмовитися від задуманого і не відмикати. Тільки чітка картина його боягузтва — дорослий чоловік страшиться нічних шерехів на сходах і до ранку тремтить під ковдрою — допомогла йому повернути впевненість.
Він відімкнув клямку і відчинив двері.
У коридорі стояла Анжела — у тих само джинсах і светрі, в яких була за вечерею. Здається, цієї ночі вона взагалі не лягала.
— Я не знала, — сказала пошепки. — Я справді не знала, що якщо переспати з мужиком, він прив’яжеться… Я не знала, клянуся чим завгодно. Тоді я не знала…
— Зайди, — сказав Влад.
На ліжко він кинув плед. Уключив настінну лампу, махнув рукою убік крісла, і Анжела сіла, обхопивши руками плечі:
— Я не знала, чуєш? Якщо я не знала — то чому повинна бути винною? Я ж не спеціально хотіла собі ці… пута. Навіщо вони мені… Я була б собі спокійно медсестрою… Або навіть обліковцем на пильні, — вона зло посміхнулася.
— Не всі люди піддаються путам однаково, — мовив Влад, всівшись навпроти. — Деякі схильні до них… Особливо неврастеніки.
— От-от, — підтвердила Анжела, ще міцніше себе обіймаючи. — Він і був неврастеніком… Він же явно був ненормальним. Ти знаєш, Владе, я його, напевно, любила. Як у книжках.
Отже, вона вступила до медучилища, але не «через постіль», як можна було б припустити. Сім днів поспіль вона підстерігала біля порога директрису — літню огрядну пані — і делікатно супроводжувала її до самого дому. Ледве стримуючи сльози, Анжела розповідала вигадану історію своєї матері — вона-бо померла від невиліковної хвороби, і тепер Анжела хоче стати медсестрою, щоб допомагати стражденним, а потім вступити до медичного інституту і навчитися лікувати усілякі хвороби. Мила провінційна дівчинка ще в перший день зачепила директрису за душу, на другий і третій виявилася корисною при перенесенні важкої сумки з книгами, на четвертий набридла, на п’ятий і шостий почала дратувати…
На восьмий день Анжела зникла, і директриса зітхнула з полегшенням. Однак за кілька днів у неї якось без видимої причини зіпсувався настрій. Либонь, через стрибки атмосферного тиску і зміну погоди. Підлеглі директриси якийсь час змушені були терпіти її роздратування і депресію, — коли на обрії жінки похилого віку знову з’явилася кепсько одягнена, страшенно скромна, дуже мила провінційна дівчинка, і директриса — несподівано для себе — зраділа їй, як заново віднайденій доньці.
Далі все пішло як по маслу. Анжелу прийняли на перший курс, відновили документи (пославши запит у її рідне селище), а по суботах дівчинка гостювала в директриси вдома — її запрошували на чай майже щотижня. І собі, й іншим начальниця пояснювала прихильність до Анжели добрими людськими почуттями: сирота, чиста дівчинка, шляхетне серденько, що вирішило присвятити себе служінню медицині… Пригощаючи Анжелу бубликами, черства і строга директриса відчувала у своїх масивних грудях теплі хвилі благородства та доброти.
Найвищим акордом у симфонії її милосердя було те, що вона зняла для Анжели закуток, — щоб дівчинка, позбавлена засобів для існування, не платила за гуртожиток…
На Анжелиному курсі було двадцять дівчат і один хлопець. Його звали Саня, він — з гарної небідної родини і вступив до училища тільки тому, що не вдалося з першого разу вступити в медінститут. Дівчатка, в основному провінційні, оцінили завидного нареченого й улаштували між собою змагання — хто швидше його «захомутає».
Анжела не брала участі в гонці за однокурсником — непоказна Санькова статура не приваблювала її, свого нареченого вона уявляла значно вродливішим. Проте Саня, ігноруючи всіх цих дівок, узявся несміливо і дуже красиво упадати за Анжелою.
Це сталося на третій місяць навчання. Анжелу заловили в роздягальні, притисли до стінки і надавали несильних, але болючих і дуже образливих стусанів, наліпили жуйку на чоло й обплювали сукню.
Два місяці вона вчилася пліч-о-пліч з цими дівками, бачила їх щодня, говорила і слухала, у когось списувала, а комусь давала списати. Тож коли, закінчивши розправу, ці дурепи кинули її в роздягальні й помчали на заняття з фізкультури, Анжела відклеїла з чола жуйку, стерла з сукні плювки і жорстко, мрійливо посміхнулася.
Наступний день вона провела в міському парку — годувала лебедів крихтами директрисиного бублика і почувалася казково. Так було й на другий, і не третій день, а на четвертий на квартирку бабці, котра здавала Анжелі закуток, прийшла вкрай стривожена директриса.
