Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
Забачивши Анжелу живою і неушкодженою сувора жінка мило запосміхалася. Будь-яку іншу ученицю відразу позбавили б стипендії за прогули — однак для Анжели ніякого покарання не знайшлося, більш того, покарано було її однокурсниць, які посміли скривдити дівчину. Коли директриса, стривожена Анжелиною відсутністю, почала на курсі розслідування, — дехто не стерпів і відразу вибовкав усе, скидаючи провину із себе на подружок.
— Совісті у вас немає! — гриміла директриса, тоді як увесь курс стояв, низько схиливши голови. — Вона сирота, у неї золота душа, кожна з вас, негідниць, шнурочка її не вартує!
«Негідниці» схлипували.
Коли Анжела повернулася на заняття, — їй зраділи так щиро, начебто вона була з шоколаду. Кожному дівчиську здавалося, що це «вони», злюки-однокурсниці, кривдили сироту і золоту дівчинку. На Анжелу вилилося стільки меду і патоки, скільки вона не бачила зроду-віку…
Потім, коли три дні без Анжели забулися, мед і патока трохи погіркли. Відновилися звичні в дівчачій компанії стосунки — трішки ревнощів, трішки хитрості, трішки жалості, трішки дружби. Саня, як і раніше, зворушливо за нею упадав, і вона милостиво приймала знаки уваги, — але мріяла про іншого, про вродливого відчайдушного парубка, багатого і сміливого, білозубого, трішки грубого і нескінченно ніжного, хто плював би на всіх, окрім неї, єдиної…
І домріялась.
Якось, коли вона йшла додому з училища, і всі пальці її нили від безглуздих аналізів крові, взятих у ней Санею (а вона у відповідь колола його пальці, для нього це був майже ритуал, а для неї — каторга), — перед Анжелою прямо на переході зупинився мотоцикл. На мотоциклістові був величезний чорний шолом, Анжела бачила лишень очі, блискучі і сині-сині, як осіннє небо. Мотоцикліст подивився на неї — і поплескав, наче запрошуючи, по сидінню позад себе. Анжела, якій до смерті набридли конспекти, аналізи, просотані хлоркою ганчірки в лікарняних коридорах і постійна людська неміч, сама не зрозуміла, як опинилася верхи на мотоциклі, за спиною незнайомої людини, котра невідь-куди її завезе.
Утім, вона вірила, що людина з такими очима не зробить їй нічого лихого, — і почасти мала рацію.
Його звали Гарольд. Тобто вона припускала, що його звали якось інакше, однак назвався він Гарольдом, і Анжелі сподобалося. Вона трохи нервувала, очікуючи, поки він зніме шолом, але коли парубійко усе-таки зробив це — Анжела ледве стримала зітхання від замилування. Гарольд був таким, яким вона уявляла справжнього чоловіка: з тонкими рисами обличчя, злегка перебитим носом, ямочками на щоках і старим шрамом на вилиці. Гарольду було двадцять три, і на боязке запитання, чим він займається, він відповів просто: живу.
Училище і навчання відійшли на дальній план. Анжела завзято прогулювала і була на заняттях тільки тоді, коли її починали не на жарт потребувати. Директриса частенько перестрівала дівчину, і навіть пригрозила якось позбавити бабиного закутка. У відповідь на цю погрозу Анжела остаточно перебралася до Гарольда, у порожню однокімнатну квартиру, що пропахла пилом і тютюновим димом. Курс лихоманило — усі гуртом то тужили, коли дівчина надовго зникала, то віддавалися ейфорії, коли вона поверталася. Училищем повзли чутки, одна неймовірніша від другої, тим часом Анжела кохала Гарольда, літала з ним на мотоциклі, обіймалася на травичці в міському саду, і на надщербленому паркеті в Гарольдовій кімнатці, і на задніх сидіннях чиїхось машин, що їх той брав «покататися»…
Одного разу таку ось ідилію на задньому сидінні було грубо перервано поліцією, що казна-звідки нагрянула. Закоханих впихнули до поліцейської машини, ледве дозволивши абияк одягтися; дівчина вмирала від сорому, а зауваження і жарти з вуст стражів порядку мало не прибивали її до дерев’яного сидіння. Виявилося, що на Гарольдові (якого насправді звали Гришою) «висіло» бозна-скільки викрадених машин. Анжелу, щоправда, випустили під чесне директрисине слово, зате Гарольда заарештували до суду, і схоже, термін йому світив чималий.
Директриса прозріла — знайдене нею «на смітнику» і обласкане дівчисько виявилося невдячною тварюкою. Проте виганяти Анжелу директриса не поспішала, тепер жінка й три дні не могла прожити, щоб не викликати Анжелу до свого кабінету, не поставити перед столом і не прочитати їй нотацію; гнівно втовкмачуючи понурому дівчиськові всю дурість і нікчемність її вчинків, директриса знов-таки відчувала теплі хвилі усередині, цього разу — терпіння і навіть деякої жертовності. Вона пишалася собою — інша б виставила негідницю з училища, але по-справжньому шляхетна людина повинна спробувати допомогти дурній сироті встати на шлях покаяння й виправлення. Директриса вірила, що, всоте обзиваючи Анжелу дурепою, вона допомагає їй обрати в житті правильну дорогу.
Тим часом Гарольд сидів, і побачень із ним Анжелі не дозволяли, і вона ридала біля дверей в’язниці, а перехожі косу-
вали на неї зі співчуттям. У Гарольда виявилася дуже заможна і вродлива мати — ідучи в слідчу канцелярію, вона переступала через Анжелу, як через покритку, й навіть не збиралася відповідати на її боязкі запитання. З чужих підслуханих розмов Анжелі стало ясно, що Гарольд хворий, що його перевели з камери до лікарні. Дівчина благала пустити її до нареченого (на цих словах Гарольдова мати-красуня лиш зводила брови), запевняла, що від однієї її присутності хворому полегшає, а над нею сміялися, як над причинною.
Чого не зробили Анжелині сльози, домоглися нарешті материнські гроші: важко хворому Гарольдові змінили запобіжний захід і випустили під заставу. Анжела буквально кинулася під машину «швидкої допомоги», що перевозила Гарольда з тюремної лікарні до звичайної, і, поки матуся лаялася з водієм, устигла вскочити у фургон, перелякати лікарів і дотягтися до холодної руки лежачого на носилках хлопця.
— Гарольде!
Він поворухнувся і заволав із радості. Потім — багато днів по тому — цей крик довго лунав у її вухах, дівчина прокидалася від цього крику…
У лікарню Анжелу пустили. Розумний Гарольд, хоч і почувався вже нормально, симулював від усієї душі; у його плани не входили ні суд, ні в’язниця. Він збирався втекти з міста, знайти прихисток і залягти «на дно». І, зрозуміло, Анжела не могла його не супроводжувати.
Вони втекли на мотоциклі, серед ночі, у дощ, вони мчали по слизькій трасі, збиваючи собою краплі, мокрі, як щенята-потопельники, і горлали пісні, перекрикуючи шум мотора. Вони були цілком щасливі. Перед ними лежав увесь світ.
Перед світанком вони знайшли біля дороги зупинку рейсового автобуса — павільйончик із трьома стінами й лавою — і розклали під дахом багаття. Було дуже холодно і страшенно весело; вони простягали руки до вогню, гріли один одного губами, подихом, і Анжела, вмлівши від щастя, розповіла Гарольду, хто вона така і якою здатністю володіє. І пояснила, сміючись, що за хвороба піймала його ні з доброго дива в слідчому ізоляторі, ще й похвалилася, що якби на вона — Гарольда нізащо б не випустили під заставу…
Він усе ще посміхався і цілував її. Здається, коханий не повірив.
— Таки не повірив? — запитав Влад, коли мовчання надто вже затяглося.
— Повірив, — повільно мовила Анжела. — Переконався… На практиці, так би мовити.
Знову запала тиша. За вікном, що виходило на схід, було вже зовсім світло; минуло хвилин п’ять — і перший сонячний промінь, простягнувшись над землею майже горизонтально, вперся в стіну навпроти і висвітив стару шпалеру, а Влад уперше за роки в цьому будинку роздивився їхній малюнок — дрібні білі суцвіття на зеленувато-сірому тлі.
— Тільки цілковита, закінчена, стовідсоткова ідіотка могла розповісти йому те, що сказала я, — жалібним голосом повідомила Анжела. — Саме тому й кажу, що любила його, як у книгах. Де любов, там і дурість.
— Що ж було далі? — запитав Влад по паузі.
— Далі, — Анжела скривилася, — далі… усе стало вкрай погано. Гарольд переконався у правдивості моїх слів. І зненавидів. Це були кошмарні дні — для мене… але і для нього. Він би вбив мене, якби я йому не сказала, що тоді він теж здохне. А потім і страх смерті його вже не стримував. Він розповідав мені сто разів, як посадить мене на мотоцикл, сам сяде за кермо — і на повній швидкості вріжеться в стіну. Гарольд переповідав у подробицях, йому приємно було бачити цю картину… І щоразу, коли ми кудись їхали, коли він розганявся, як ненормальний — я чекала, що ось зараз виконає обіцяне.
